Професор спинився і патетично оглянув своїх колег. Проте медики не виявили жодних емоцій. Вони тільки всі враз поглянули на Сахно, і з тих поглядів Сахно мала нагоду ще раз пересвідчитися, що її вважають за психопатку.

— Марно ви мене соромите, професоре! — мимоволі почервоніла Сахно. — Глядіть, я віддячу і засоромлю вас.

— Ви чули? Ви чули? Га? Ні, ви чули? Як вам подобається! Що ви на це скажете? — Він задоволено потирав руки і патлав свою шевелюру. — Це надзвичайно! Але придивіться до неї ближче. Це ж зовсім психічно нормальна людина. Психічно нормальна! Будь ласка, придивіться!

Лікарі тим часом розійшлися по кімнаті до столів, на яких лежали трупи. Вони торкали мерців за холодні чола, за тверді руки, розводили їм повіки і заглядали до зіниць. На устах у лікарів блукали невиразні посмішки.

— Ах, так! До речі! — знову кинувся професор до Сахно. — Звідки ж їх троє? Адже вранці їх було два! Що це за третій?

— Їх було й зразу три, професоре, але ви так поспішали, що ми не встигли розповісти вам…

— Ах, так, так! Прекрасно, прекрасно! Ну, ну, розповідайте! Я слухаю вас.

Але й на цей раз Сахно не дали розпочати розповідь. До професора підійшов його старший асистент і взяв під фуку.

— Професоре! Ви не забули? У вас зараз обхід. Ми запізнились уже на цілу годину. Може, раніше ви обійдете оперованих, а тоді вже й побалакаємо з цією громадянкою?

— А? Так! так! — професор зразу забув про Сахно і побіг до дверей. — Прошу, товариші, прошу! Почнемо обхід. Нехай товаришка почекає тут. Або ні! — Він раптом спинився. — Де чергова сестра? Га? Чергова сестра де? Дайте, будь ласка, цій товаришці халат, вона піде з нами! Ми побалакаємо під час обходу. Подзвоніть також до доктора Івановського і перекажіть, що я його чекаю негайно сюди.

Коломієць уже деякий час, принаймні відтоді, як професор намірився йти на обхід і наказав подати халата Сахно, тупцював довкола професора і силкувався потрапити йому на очі. Нарешті з цим йому пощастило, коли він заступив професорові шлях на порозі.

— Професоре! Будь ласка! Ми з товаришкою разом приставили цих, ці… цих… Ну, їх. Я студент медик останнього курсу. Ваш учень. Я був би такий радий піти з вашим обходом. Будь ласка, дозвольте й мені.

— Що? Ага! Ну да. Звичайно, звичайно. Дайте студентові халат. Він піде з нами обходом.

Нарешті професор Трембовський проскочив у коридор і понісся у другий його кінець, де були двері до клінік головного інституту експериментальної хірургії. За ним посунув і цілий його ескорт, поспішаючи чимдуж і наздоганяючи свого меткого й швидкого шефа.

У малій операційній залишилося тільки три трупи, випростані на столах, та чудний старий сторож. Він все шкандибав на своїх хитких ногах довкола трьох столів, посмикував правим плечем, сіпав бровами і бурчав собі щось під ніс. Він був не то здивований, не то незадоволенні йому, старому фахівцеві трупних справ, не подобалися ці три чудні трупи.

Коломієць похапцем надів халат і побіг за всіма. Він задихався і аж тремтів од хвилювання. Пройти через палати клінік головного інституту експериментальної хірургії разом із самим професором Трембовським? Чого ще треба студентові медикові останнього курсу, який по закінченні академічних справ сам мріє спеціалізуватися на хірургії? Це ж професор Трембовський спинятиметься над ліжком кожного оперованого, розпитуватиме його і говоритиме із своїми асистентами про деталі хвороби та констатуватиме такі та сякі наслідки операцій! Якому студентові щастить бути присутнім при подібних надзвичайних розмовах, що в них кожне речення варте цілої лекції, цілого курсу окремої дисципліни!

Звісно, кожний студент, бодай раз за своє п’ятирічне навчання, проходить через ці клініки інституту. Проте відбути практику при інституті експериментальної хірургії щастить тільки одиницям, вибранцям, найбільше талановитим і видатним з-поміж майбутніх хірургів. Та й проходять через клініки інституту студенти не поодинці, а великими групами по п’ятнадцять-двадцять чоловік. Що ж до обранців, яким щастить відбути практику при інституті, то й ті відбувають практику під керівництвом не самого професора Трембовського, а котрогось із його численних асистентів. Професора Трембовського студент спромогається побачити тільки раз для п’ятихвилинної розмови.

І от йому, студентові Коломійцю, випадає щастя обійти з професором Трембовським, може, з півста хворих, побачити з півста хірургічних шедеврів, що кожен з них — надзвичайний оперативний випадок (бо ж звичайні “лікувальні” випадки до клінік головного інституту експериментальної хірургії не потрапляють) і почути від самого професора Трембовського, цього виключного майстра хірургії, його сентенції, висновки і прогнози. Коломійцеві аж забило дух від самої думки про такі можливості. Він наздогнав професорів ескорт під дверима першої палати клініки.

Це був ортопедичний відділ. По палатах у дерев’яних шинах, стальних корсетах та гіпсових формах лежали випростані й вирівняні люди, що колись були сутулі, горбаті й зігнуті, що мали колись покривлені руки, ноги, покручені хребти. Тепер уже вони такі не будуть. Вони будуть, як і всі нормальні люди. Наука і майстерність повертають їх у лоно справжнього, нормального життя.

Молодому медикові й майбутньому хірургові закалатало серце й зарябіло в очах. Ах, він волів би найдокладніше роздивитися кожного хворого і найуважніше з кожним поговорити. Він дійсно залюбки оселився б у цій палаті серед хворих, щоб постійно бути коло оперованих і спостерігати, як іде й розвивається цей надзвичайний біологічний, творчий і переможний процес відживлення живого організму! Та де правду діти — в біографії студента Коломійця є й таке. Минулого року, працюючи над діагностикою внутрішніх хвороб, студент Коломієць не знайшов собі кращого способу опанувати матеріал дисципліни на живих прикладах, як удати хворого й лягти на два тижні в терапевтичну клініку. Пролежавши ці два тижні серед хворих на нирки, шлунки, легені, розпитуючи та спостерігаючи хворих, стежачи за їхньою поведінкою, він опанував симптоматику різних внутрішніх недуг і блискуче склав іспит з діагностики.

Раптом хтось торкнув Коломійця за рукав. Це було дуже до речі, бо, замислившись і замріявшись, Коломієць мало не впав через ліжко якогось хворого з забинтованою головою. Він вчасно відсахнувся і подивився, його торкав за руку один із ескорту професора, ще молодий хлопець з невеличкими чорними вусиками і гарячими очима, що блискали з-під насуненої на лоб лікарської білої шапочки.

— Товаришу Думбадзе! Ти чого тут? — і здивувався, і зрадів Коломієць.

— Власне, це б мені пристало так тебе запитати! — тихо засміявся хлопець, поблискуючи своїми чорними очима і моргаючи на професора, щоб Коломієць поводився тихше. — Але я не питаю, бо чув пояснення професора. Так, значить, ти разом з дівчиною привіз оті таємничі трупи?

— Еге, еге! — схопився Коломієць. — Це зовсім надзвичайна річ! Розумієш… — але він мусив замовкнути, бо, розпалившися, знову забалакав мало не вголос, і хтось із асистентів уже кинув на нього незадоволеним оком. — Що ти тут робиш? — зашепотів він хлопцеві, названому Думбадзе, на вухо.

— Я працюю тут за інтерна у відділі переливання крові.

— Та що ти кажеш? У професора Трембовського? Як тобі повезло!

І Коломієць заздро подивився на свого приятеля. Думбадзе був курсом старший від Коломійця і тільки цієї весни закінчив медінститут. Потрапити інтерном до клінік головного інституту експериментальної хірургії першого року по закінченні інституту — цьому справді варто було позаздрити.

— Я здавав хірургію самому професорові Трембовському, — пояснив Думбадзе. — І професор звернув увагу на мою обізнаність у справі переливання крові. Він сам мені запропонував піти до нього за інтерна, — похвалився Думбадзе. — Це не дивно, бо переливання крові мене завжди особливо цікавило, і я багато над цим попрацював.