Дрофесор Трембовський побіг просто до власника широких плечей, огнистої чуприни і злодійкуватих очей.

— Ну, Мотю, здоров! — простяг він йому руку. — Дихаєш? Як житуха?

— Харашьо… — соромливо оскирився рудий Мотя, почервонівши, і постукав себе по лівій половині грудей, де, як відомо, знаходиться серце. — Такає…

— Гляди! — посварився професор на нього. — Видужаєш, а я буду вертатись коли-небудь додому вночі, так ти й мені ножа між ребра вставиш? Га?

Мотя зовсім налився кров’ю і став як помідор:

— Ти, доктор, сам усякому “перо” вставиш, промєжду прочим.

В палаті зразу стало весело. І лікар, і хворі реготали. Мотя перестав сміятися і став серйозний, майже урочистий.

— Тібє, доктор, ніхто не троніть. Можеш іти з дому і двері не закривать. Ти Моті Мокрому жисть урятував. Ти, доктор, свой.

Веселий регіт знову був відповіддю на цю заяву. Серйозні були тільки сам Мотя Мокрий та професор Трембовський.

— Дякую, Мотю, — зовсім просто сказав професор. — Живи поки що. А там побачимо. Ну, бувай. Днів зо три ще полежиш, а там, нічого не поробиш, доведеться переїхати тобі, Мотю, в міліцію.

— Мі привічні,— Є повів плечима рудоволосий Мотя.

Професор махнув рукою і побіг.

Мотя, прозваний Мокрим десь, певне, за його “мокрі” вчинки, був цікавий, проте, не тільки хулігансько-злодійською славою, що йшла про нього по околицях міста. Мотя Мокрий був ще цікавий, як надзвичайний хірургічний експеримент. Днів кілька тому Моті не повезло. Під час бійки хтось всадив йому фінку між ребра. Мотя впав. Саме тут підоспіли міліціонери. Мотю вони віднесли до клініки. На щастя, ця бійка трапилася саме коло головного інституту.

Черговий хірург негайно поклав Мотю на операційний стіл. Мотя втратив чимало крові, але ще жив. І тут хірург побачив, що Мотю і не поранено, власне, а… вбито. Фінка — “перо” — влучила Моті просто в серце. Мотя дихав ще тільки завдяки своїй кремезній, могутній конституції, його здоровенний організм зразу не здавав. Проте варто було б подзвонити вже черговому санітарові в морг, щоб наготувати для Моті місце та банку формаліну. Людина не може жити з пробитим серцем.

На Мотине щастя, в інституті трапився сам професор Трембовський. Для нього вищеподане твердження ще не було аксіомою. Тому, не роздумуючи довго і не чекаючи, поки з Моті виточиться решта його крові, професор виламав Моті ребра й оголив його пробите фінкою серце. Притримуючи це серце рукою, бо воно не переставало битися й норовило виплигнути з цупких рук оператора, професор стулив рану, спинив кровотечу і наклав шви. Потім він опустив серце назад у широкі Мотині груди і зашив розтин.

Мотя дихав, йому підлили трохи чужої крові замість втраченої власної і поклали в палату. За три години Мотя очуняв від наркозу і попросив похмелитися. Йому впорснули морфію, і він заснув.

Ця історія вразила Сахно.

— Та що ви? — скрикнула вона. — Зашите серце? Хіба ж таки серце можна оперувати?

— Чорт забирай! — професор Трембовський мав нагоду поквитатися з Сахно. — Як це вам подобається? Притягти до мене три трупи і вимагати, щоб я їх оживив до п’ятниці на комсомольський зліт, — це можна. А зашити серце — то ні?

Обхід саме підійшов до дверей трансплантаційного відділу. Коломієць від хвилювання аж зблід. Зараз він зайде до цього “святилища” головного експериментального інституту. До відділу, де здійснюються найсміливіші, найнесподіваніші операції. Операції пересадки органів! Зараз він побачить на власні очі “чудеса” хірургії, про які досі тільки чув. Зараз він переконається в реальності тих надзвичайних експериментів, тих надприродних, у справжньому розумінні “надприродних” дослідів і досягнень вівісекції, які досі до професора Трембовського роблено тільки над жабами, щурами та кролями. Студентові медикові останнього курсу аж в очах помутилося від хвилювання.

На жаль, він перехвилювався марно. Професор Трембовський проминув двері трансплантаційного відділу і подався просто до виходу з клініки. Обхід закінчено. і Трансплантаційний відділ був в інституті на окремому стані, лікарський персонал клініки до нього не заходив. Туди заходили тільки наукові працівники в справах трансплантації, помічники професора Трембовського. Це пояснив Коломійцеві Думбадзе, і Коломієць мало не заплакав. Невже ж він так і не потрапить до цього “святилища” експериментальної хірургії?

— Ну-с! — сказав професор, вийшовши з клініки, і звернувся до Сахно: — Розповідайте!

Вони пройшли коридор і зайшли до професорового кабінету. Назустріч їм з-за столу підвівся доктор Івановський.

— А, доктор! Ви вже тут? Чудово! — скрикнув професор. — Значить, усі в зборі! А де ж ваш студент? Ага, ось і він. Що це ви такий сумний, колего?

Коломієць промимрив щось невиразне. Професор, проте, і не чекав на його відповідь. Він вийняв годинника.

— О! чудово! Я маю аж півгодини! Розповідайте, товаришко. Сідайте, товариші.

В кабінеті були, крім професора, доктор Івановський, Сахно, Коломієць, Думбадзе і двоє-троє професорових асистентів. Усі посідали.

— Нехай принесуть чай! — наказав професор. — Розповідайте!

Сахно підвелася. Вона дуже хвилювалася.

— Мені здається, — сказала вона, — нехай би розповів доктор Івановський. Я профан у справах анатомії і можу говорити не до діла. А доктор Івановський бачив усе до кінця, і мені здається…

— Пробачте, — перепинив її доктор Івановський. — Але ж це я бачив тільки сам. Професор бачив тільки…

— Чудово! — скрикнув професор. — Я мушу побачити все!

— Я раджу з цього й почати, — запропонував доктор Івановський. — Продемонструйте професорові вашого третього приятеля.

— Тоді я мушу принести мій апарат. Я залишила його в швейцара. — Сахно побігла по сходах до швейцарської.

— Тільки швидше, будь ласка! — гукнув їй навздогін професор. — Я починаю думати, що ми почуємо зараз щось інтересне. Послухайте, колего, — звернувся він до Коломійця. — Тим часом ви могли б дати нам деякі інформації. Та що з вами справді таке? Ви сидите, як осіння муха? Ви захворіли?

Це було зовсім несподівано, і Коломієць розгубився, йому на допомогу прийшов Думбадзе.

— Це ви засмутили його, професоре. Товариш страшенно мріяв зайти до трансплантаційного відділу і подивитися експерименти з пересадкою органів. А ви не зайшли до цього відділу під час обходу.

— Ось воно що? Не сумуйте, хлопче, нічого надзвичайного там нема. Та й для чого вам заходити до трансплантаційного відділу, коли от вам живий експонат!

Він вказав на чоловіка, що приніс на таці склянки з чаєм і розставляв їх на столі. Це був той самий чудний старий сторож. Жива потвора на хитких ногах, з сухим плечем і порубаним обличчям. Таке обличчя мало б бути у дуелянта після двадцятого герцю за рицарську честь, дворянський гонор і даму серця.

— Цей чоловік вилежав три роки в трансплантаційному відділі! — поінформував професор.

Коломієць поглянув услід чудному сторожеві, що, розставивши склянки, вийшов із кабінету.

— Йому зроблено пересадку? — наважився він перепитати у професора.

— Пересадку? Чорт забирай! Пересадки, хочете ви сказати! Це не людина, а цілий сад! — зареготав професор. — Я б навіть сказав, що це не людина, а кілька людей. Ми довго не знали, під яким прізвищем виписати його з клініки. Він міг би мати їх кілька. В усякому разі, він — це принаймні він та його молодший брат.

— Я не розумію…

Професор застукав по столі, закликаючи до тиші. До кабінету повернулася Сахно. В руках вона тримала відомий уже нам і докторові Івановському чемоданчик з таємничою машинкою всередині.

— Ну, прошу уваги, товариші! — загукав професор. — Послухаймо, що скаже нам товаришка, і погляньмо, що вона нам покаже.

Сахно поставила й розкрила чемоданчик.

— Дозволите? — поглянула вона на професора.

— Так. Дозволяю! — розсердився професор. — І, будь ласка, швидше. Ми тратимо чорт зна скільки часу!