Професор Трембовський стояв саме отак із зведеними догори руками, коли до нього підійшла хірургічна санітарка.

— Професоре, — спитала вона, — а котрий же з трупів накажете приставити першим?

— Той, — відказав професор, — що записаний під ім’ям “Гальванеску”. Інших два Іван може відтарабанити до льоху. Закачайте-но мені лівий рукав.

— Чому до льоху? — аж кинулася Сахно.

— І чому ви думаєте починати саме з Гальванеску? — негайно ж підтримала її й Петрова. — На чорта він кому здався! Ні, товаришу професор, ви вже, будь ласка, починайте з товариша Чіпаріу…

— Бо йому в п’ятницю треба на комсомольську конференцію? Чудово, чорт забирай! Мало того, що всупереч усім порядкам і законам ми дозволили вам пройти сюди до операційного залу, так ви ще збираєтеся порядкувати тут і заводити свої правила і закони! Га? Це мені подобається, чорт забирай!

Схвильованому професорові дуже хотілося сплеснути руками і вдарити себе в поли або принаймні поворушити своє волосся. Але це було неможливо: на голові був тісний білий ковпак, і професор мусив тримати руки вгору. Тому він обмежився тільки тим, що з обуренням помаяв долонями в повітрі й поворушив пальцями.

Сахно з Петровою справді були тут. Правда, їх важко було впізнати в цих довгих білих халатах і в білих лікарських шапочках на головах. Їм, як виняток, дозволено бути присутніми на операції.’ Сахно — в ролі асистента, бо виточування крові з тіла Гальванеску відбувалося з її безпосередньою участю. Петровій — в ролі звичайного глядача, просто так, невідомо чому. Її активності й наполегливості не міг опиратися навіть професор Трембовський. На її заяву, що вона неодмінно повинна бути при операції, він довго ворушив волосся і прикликав на допомогу чорта і чортового батька. Але дозвіл дав. Певна річ, що й Коломієць був допущений до операційної. Він зрештою мав на це деякі права як студент медик останнього курсу. Операцію мав робити сам професор. Асистував Івановський. Думбадзе відав подачею крові.

— Чому ж до льоху? — не відступалася Сахно.

— Тому, що сьогодні ми зробимо спробу тільки з одним.

— Ах! — здогадалася Петрова. — Ви праві! Ви, звісно, ще не зовсім певні результатів і тому потребуєте наперед проекспериментувати. Звичайно, експериментувати треба на Гальванеску. Якщо хтось із них має загинути, то, звісно, нехай він.

— Ви помиляєтесь, дорога товаришко, секретар райкому комсомолу! — не без уїдливості відказав професор. — Якраз навпаки. Я вибираю Гальванеску тому, що саме з ним не потрібно мені жодних експериментів, і я надто певний того, що саме його, а не когось із тих двох, можна повернути до життя.

— Чому? — жахнулися зразу і Сахно, і Петрова, і Коломієць.

— А тому, що, за вашими ж свідченнями, цьому добродієві кров виточено всього кілька днів тому. Отже, будемо сподіватися, що коли всі внутрішні органи його цілі, то й поворот його до життя — це завдання цілком реальне. Що ж до тих двох, ваших товаришів, то їх знекровлено вже щось із місяць тому. Отже, коли в їхніх жилах зараз звичайна рінгерлоківська рідина, то клітини їхнього організму вже давно вмерли, і ніякий поворот до життя неможливий. Це відомо кожному студентові медикові останнього курсу, що рінгерлоківська рідина зберігає клітинам життя не довше як на два-три тижні!

— Що ж тоді, професоре? — вперше не зовсім упевнено прошепотіла Петрова. Вона відчувала величезну прикрість від того, що вона не студент медик останнього курсу.

Коломієць, єдиний тут студент медик останнього курсу, знову почервонів. Він про такі властивості рінгерлоківської рідини зовсім і не знав.

— А тоді,— Є прокричав професор, — ви можете забрати ваші трупи з льоху й одтарабанити їх на кладовище!

— А може ж, — несміливо подав голос Коломієць, — у їхніх жилах якась інша, досконаліша й тривкіша від рінгерлоківської, рідина.

— Отже, — відразу зробився лагідним професор. Якби не потреба держати руки догори, він би навіть поплескав Коломійця по плечах. — Тож-бо воно й є, друзі мої, ми зробимо саме так, як мала на думці товаришка Сахно, притарабанивши сюди разом із своїми товаришами і це опудало бессарабського поміщика. Ми повернемо до життя цього добродія, він одкриє нам секрет рідини, і з його допомогою ми матимемо більше шансів повернути до життя й ваших милих товаришів.

— Професоре, — палко скрикнула Петрова, — ви надзвичайні!

І раніше ніж професор устиг збагнути, що й до чого, вона вхопила його праву руку й почала гаряче її тиснути і трясти.

— Чорт забирай! — зарепетував професор. — Пустіть, пустіть!!!

Він звивався, немовби руку його затиснено в стальні лещата або торкнулася її страшна й отруйна гадюка. Перелякана Петрова, що зовсім не була кремезна й міцна і тисла професорові руку зовсім ніжно, перелякано відкинула її далі від себе.

— Що ви наробили? Що ви наробили, чорт би вас забрав зовсім? Я ж тепер знову мушу мити руки п’ятнадцять хвилин!.. О, чорт забирай, присягаюсь, що ніколи більше не пущу до операційної.

Сердешний професор мало не плакав! Побиваючися й кленучи, він пішов назад до крана водогону.

Нарешті все було готове, і блідий труп колишнього поміщика з південного Буджака та великого експериментатора капіталістичного господарювання був розпластаний на столі, а руки та ноги його прив’язані ременями. Сестри накрили тіло простирадлами, і з скальпелями в руках з двох боків підійшли до нього професор Трембовський та доктор Івановський.

Думбадзе порався біля високих склянок та бутлів і плутався серед тонких гумових трубок. У бутлях була густа, темно-червона, аж чорна рідина. То була кров. Кров, яку мали накачати в жили знекровленому і тим повернути йому життя.

Думбадзе обтирав свої склянки, бутлі та трубки ефірним спиртом і весело посміхався.

— Ви чого? — перехопив його посмішку професор.

— Так, дурниці. Я подумав, що скаже цей родовитий буджацький поміщик, коли, оживши, дізнається, що в його жилах замість його шляхетської аристократичної крові потекла кров радянського громадянина.

— Паспортизований? — не реагуючи на дотеп, запитав професор.

— Ні.

— Групу встановили коли?

— Позавчора.

— Група?

— АВ.

— А цей?

— АВ, — встряла Сахно.

— Скільки днів?

— Шість.

— Спосіб консервації?

— Цитратний ^[30] ,— Є відповів Думбадзе.

— Скільки маєте?

— Три тисячі.

— Я думаю, ми ввіллємо тисяч дві. А тоді треба буде додати кубиків з п’ятсот від живого.

— Підготувати чи прямим?

— Прямим, звичайно. Покличте донора.

— Сестро! — гукнув Думбадзе, — подзвоніть до донорської. Нехай АВ йде сюди.

Професор кивнув і нахилився над тілом. Він одкотив край простирадла в паху трупа. Хірургічна сестра негайно ж намастила це місце ефіром. Пальці лівої професорової руки хутко й ловко забігали по шкірі, промацуючи тканини під нею. Потім враз вони спинилися. Великим і вказівним пальцем професор підхопив зморшку шкіри й відтяг її, скільки зміг. В цей же час гостре лезо скальпеля встромилося в тіло. З легким тріском тканина шкіри роздалася. Професор зробив короткий і неглибокий надріз. Там, в надрізі, синіло жовно вени. Професор ловко підчепив жовно і витиснув на поверхню. На поверхні він затис його й розтяв. В надріз вени він вставив тоненьку трубку і спустив її додолу, в підставлений скляний жбан. З тихим дзюрчанням з трубки до жбана мляво потекла прозора мутнувата рідина. То й була штучна, тимчасова кров, так звана рінгерлоківська рідина. Її треба було виточити.

В цей же час доктор Івановський підготувався зробити подібний надріз на руці, біля ліктя. Через той надріз, ліктеву вену, Думбадзе мав накачати в шляхетські жили румунського аристократа крові померлого харківського громадянина.