Боячись, щоб бунт не поширився на весь край, як це було півстоліття тому, за часів Бекона, проти нас одразу ж кинули переважаючі сили. Нас швидко розгромили, винищуючи з надзвичайною жорстокістю. Не шкодували вірьовки. Полум'я повстання загасили на самому початку. За мою голову визначили нагороду.

Рятуючись від завзятої погоні, я міг утікати єдиною відкритою для мене дорогою: в напрямку до столиці — міста Джеймстоун. Я прибіг туди і сховався в корчмі на березі річки.

Добрі люди допомогли мені: познайомили з Вільямом — матросом з каперського корабля, який стояв біля гирла Джеймс-рівер; матроси на цьому кораблі завжди були потрібні, а Вільям полюбив мене і охоче згодився переправити контрабандою на судно. Так у дощову січневу ніч ми опинилися в човні, пробираючись крадькома вниз по річці.

Минуло більше двох годин, коли голос Вільяма вивів мене з задуми:

— Щось там маячить перед нами!..

То був наш корабель. Окриком ми дали знати про своє прибуття. Зверху нам скинули канатний трап, по якому ми вилізли на палубу. Вільям завів мене до матроського кубрика і звелів трохи поспати. На світанку він розбудив мене і повів до боцмана. Боцман, схожий більше на якесь кудлате чудовисько, ніж на людське створіння, окинув мене похмурим поглядом, старанно обмацав м'язи на всьому тілі, потім плюнув зневажливо в річку і, щось мимрячи, звелів іти за ним.

— Як тебе? — спитав через плече. Я не зрозумів, про що йде мова.

— Як тебе звати, стерво?! — крикнув.

— Ян, — відповів я по-польськи, бо так звали мене в сім'ї і між лісовими сусідами.

— Як? — скривився боцман.

— Джон, — виправився я, назвавши ім'я по-англійськи.

— Ну, то зразу кажи по-людськи! — гаркнув він. Боцман завів мене в каюту капітана і штовхнув на середину.

Капітан, жирний суб'єкт з виряченими гострими очима, сидів біля столу, на якому стояв сніданок, але не їв. Перед ним стояли два молоді індійці, як довідався я пізніше, його невільники. Старшого з них, юнака років двадцяти, капітан люто шмагав батогом по голові. Коли ми увійшли, він перестав бити, але руки не опустив і тільки глянув на нас спідлоба.

— Новий «матрос», Джон! — сказав боцман з іронією в голосі.

Капітан гнівно кивнув головою і сказав, щоб ми забиралися під три чорти. Боцман шарпнув мене, грубо витягнув на палубу і швидко зачинив за собою двері каюти.

— Ну, щастя твоє, голодранцю, — заскреготав він, — старий був ласкавий.

Мені дуже хотілося запитати, в чому ж полягало те моє щастя та капітанова ласка і що означала сцена знущання над індійцем у каюті, але сердитий боцман не дозволив говорити; сунув мені в руки відро, щітку з ганчіркою і наказав мити палубу.

Так розпочав я службу на імперському кораблі, безмежно радий, що залишив за собою американську землю і втік од погоні.

ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ

Корабель мав назву «Добра Надія» і був трищогловою бригантиною. Стояв на якорі ще кілька днів. Я боявся, що віргінські власті довідаються про моє перебування на кораблі, але Вільям, бувала людина, заспокоїв мене.

— Потрапивши сюди, — сказав він, — ти одразу став немовби заживо похований… Загинув для них…

Справді, ніхто мене тут не розшукував, а незабаром ми підняли якір і вирушили в море.

Дисципліна на кораблі була жорстока: за найменшу провину карали. Зібралися тут справжні розбишаки, але всі вони боялись капітана, мов чорта. Як новоспеченого моряка, мене примушували виконувати найгіршу роботу. Від самого світанку і часто до пізньої ночі я не мав спочинку. Не знаю навіть, як пережив би я цей перший, тяжкий період мого плавання, якби не дружня рука і теплі слова Вільяма. Він мав щире, хоч і грубе серце і, будучи на двадцять років старший від мене, по-справжньому дружив зі мною. Щоденно перед сном ми багато і відверто розмовляли.

Коли на кораблі стало відомо, що я всі свої двадцять п'ять років прожив у лісах і був там непоганим мисливцем, матроси стали трохи лагіднішими до мене і штурхали вже менше. Боцман поставив мене до гармати і наказав Вільямові вивчити на доброго пушкаря. Гармат на кораблі було багато.

— Це якась плавуча фортеця? — висловлював я приятелеві свій подив.

— Хай йому чорт, а ти ж як думав? Що ми пливемо на бал?

В середині корабля були просторі відсіки, які нагадували тюремні льохи, тим більше, що в них лежало повно ланцюгів.

— Навіщо тут стільки ланцюгів? — якось запитав я Вільяма.

— Щоб сковувати людей, яких піймаємо, — прямо випалив той.

— Піймаємо людей? Ти жартуєш?

— І не думаю!

— Яких людей?

— Всяких: негрів, індійців, метисів, датчан, французів, голландців, португальців, іспанців — усіх, хто потрапить нам в лапи, тільки не англійців.

— А що з цими полоненими зробимо?

— Що? Негрів та інших кольорових продамо як невільників на наші плантації, а з європейців, яких піймаємо, візьмемо за звільнення великий викуп.

— Так це ж розбій!

— Що ти кажеш?

Як тільки я докладніше довідався про мету нашого походу, у мене відкрились очі. Я потрапив не на звичайний каперський корабель, а на піратське судно.

Вийшовши у відкрите море, ми взяли курс на південь, на Малі Антільські острови і північне узбережжя Південної Америки. Мали намір, нишпорячи між островами, нападати на невеликі селища і грабувати їх скільки вдасться. Підстерігаючи в морі кораблі, ми розраховували на багату здобич, особливо маючи на увазі невільничі кораблі з Африки.

Ось такий був той благородний корабель, на який закинула мене доля. Потрапивши на його палубу, я вже не мав можливості вибратися звідси..

Вороття не було. А якщо вже мені випало між вовками жити, то треба було, як каже прислів'я, по-вовчому й вити.

Коли я докоряв Вільямові за те, що він вчасно не остеріг мене, в голубих очах товариша відбивалося величезне здивування.

— Гей, Джонні, хай йому чорт, чого ти від мене хочеш? — казав він з докором в голосі. — Я ж не приховував від тебе, що це каперський корабель, що ми будемо воювати і грабувати! Чи, може, приховував?

— Ні, але…

— Але не це найважливіше… Хіба ти не жив у лісах на заході і не бешкетував там? Хіба ти не бунтував проти властей колонії і не був забіякою? Було таке, було, Джонні! Тому й хотіли тебе повісити і так гналися за тобою. Ти був сміливий і відважний, хлопче. Був таким?

— Був, але…

— А якщо ти був сміливий і відважний там, у своїх лісах, то будеш відважний і на морі. Серце твоє і тут не зів'яне.

Я хотів переконати його, що одна справа — піднімати зброю, захищаючи справедливість, як то було в лісах Віргінії, і зовсім інша — використовувати цю зброю для грабежів та піратського розбою на морі, але затуманений, майже добродушний погляд Вільяма стримав мене: так легко я не переконав би його в різниці моральних мотивів. Приятель сам не міг похвалитися чистим сумлінням, бо намагався звести розмову на іншу тему. Він почастував мене чаркою рому і запитав, чому в лісах мене звали Ян, а не Джон, що звучало б більш природно.

— Тому що моя мати була полька, а батько, хоч і англієць, але польського походження, — відповів я.

— Поляки — це там, недалеко від Туреччини і Відня! — похвалився Вільям своєю обізнаністю в географії та історії.

— Далеко і недалеко, — сміючись, махнув я рукою. Вільям просив, щоб я розповів йому щось про свою сім'ю. І я розповів, що знав.

— Три англійські судна, які в 1607 році першими прийшли у віргінську затоку Чеспік, привезли на американську землю не тільки дармоїдів, авантюристів і нероб, як про це розповідають історичні хроніки. Було серед них і декілька ремісників-смолярів, поляків, яких узяла на службу віргінська компанія, щоб вони створили в колонії смолокурний промисел. Між ними був і мій прадід, Ян Бобер.

Ці ремісники старанно взялися до праці і незабаром почали виробляти для колонії смолу, дьоготь, поташ і деревне вугілля. Справлялися вони з цим так добре, що в наступні роки компанія привезла ще більше польських смолярів, які на той час були найкращими в світі.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: