— Місто старовинне, — підтвердив Борис Сергійович. — Воно існувало ще до виникнення Москви.

— А ви в справі трудкомуни приїхали? — спитав Мишко.

— Так, — насупився Боис Сергійович.

Але як стоїть справа з трудкомуною, не розповів. Зате він докладно розпитав про вбивство Кузьміна. У відповідь на запевненя Мишка, що Рибалін до цього не причетний, Борис Сергійович сказав:

— Мені важко робити висновок. Я не знаю обставин. Але винний той, хто зацікавлений у вбивстві Кузьміна.

Нарешті вони дійшли до квартири Сєрова.

Це був одноповерховий будиночок з невеличким ґаночком і трьома віконцями з білими занавісками. За довгим парканом, пофарбованим, як і будинок, в яскраво-червоний колір і утиканим зверху довгими гострими гвіздками, виднілися верховіття яблунь і груш. Біля дверей на дротині висіла ручка дзвінка.

— Влаштовуйте свої справи, я зачекаю вас, — сказав Борис Сергійович і повільно пішов вулицею.

Хлопці піднялися на ґанок. Мишко смикнув ручку дзвінка. За дверима почувся металевий гуркіт, потім кроки.

— Хто там? — спитав жіночий голос.

— Ми від товариша Сєрова, — відповів Мишко.

Забряжчали засуви. Двері відчинилися. На порозі стояла висока вродлива жінка в яскравому халаті, на якому були намальовані зелені і жовті квіти.

— Нас прислав товариш Сєров… — почав Мишко.

— Я знаю, — промовила жінка, і її тонкі губи гидливо скривилися. — Хто залишається?

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

— От вони…

Вона відступила на крок назад і ширше розчинила двері.

— Проходьте!

Ігор і Сева нерішуче ввійшли в будинок. Жінка одразу захлопнула за ними двері.

Трохи спантеличені таким прийомом, Мишко й Генка стояли на ґанку.

— Я думав, що й нас обідом пригостять, — похмуро промовив Генка.

— Пригостять! Аякже! — відповів Мишко. — Діждешся! — І він з обуренням подивився на двері: навіть попрощатись не дали з хлопцями.

Але на кого схожа ця жінка? Безумовно знайоме обличчя. Можливо, на кого-небудь з жильців їхнього будинку на Арбаті?..

— Слово честі, — сказав Генка, — ще трохи — і я помру з голоду…

Генка не помер з голоду. За годину хлопці разом з Борисом Сергійовичем вийшли з їдальні Нархарчу з животами, туго напханими щами і рисовою кашею.

За обідом Борис Сергійович розповів, що з трудкомуною поки що нічого не виходить. Заперечує Сєров, його підтримує дехто з місцевих керівників. Посилаються на історичну цінність садиби. Отже, сказав Борис Сергійович, завдання полягає в тому, щоб спростувати цю версію. А її можна спростувати. Він уже зібрав у Москві деякі дані. З цією ж метою він зараз піде в місцевий краєзнавчий музей. Там зберігається обстановка садиби. Можливо, в музеї знайдеться щось корисне.

— Нам Сєров теж розповідав про музей, — сказав Мишко. — Можна, і ми з вами туди підемо?

— Будь ласка.

— Ну от, — скривився Генка, — охота тобі плентатись у цей музей! Що там цікавого? Знову бивні мамонта. В який музей не зайдеш, скрізь бивні мамонта. Всі намагаються довести, що в їхній губернії колись водилися мамонти. А якщо й водились, яке це має значення?

— А що коли, крім бивнів мамонта, там є ще щось, і щось цікаве? — зауважив Борис Сергійович.

— Е-е ні, — заперечив Генка, — нічого, крім бивнів, там немає. Та ще, мабуть, рака з мощами якогось святого. Та й у тій раці одна либонь трухлятина і опіум для народу.

— Не хочеш, не йди, — сказав Мишко. — Іди на вокзал і чекай мене.

— Ні вже, як тинятися на вокзалі, то я краще піду в цей нещасний музей, — заявив Генка.

Виявилося, що Генка був правий. Перше, що вони побачили при вході в музей, були саме бивні мамонта. Покривлені, жовтуваті, вони прикрашали маленький вестибюль музею, свідчили, що й ця губернія не відстала од інших щодо мамонтів.

Від вестибюля по всій окружності музею тяглася довга анфілада кімнат. Кожна була «відділом». Відділ тваринного світу, корисних копалин, рослинного світу, кустарних промислів, землеробства, історії краю… А втім, історія краю займала декілька кімнат. На одній з них висіла табличка: «Побут поміщика XVIII століття». В цьому відділі і розмістили обстановку садиби.

Це була експозиція вітальні. За канатом стояли меблі з червоного дерева: стіл, диван, крісла і стільці, оббиті темно-червоним атласом, каміновий екран, на якому були намальовані китайські птахи, велика арфа з порваними струнами, два високих дзеркала з канделябрами по боках.

Були тут ще три шафи. В першій під назвою «Одяг поміщика» стояли манекени в старовинному парадному вбранні з медалями, орденами, зірками і блакитними стрічками через плече. В другій («Дозвілля поміщика») лежали довгі люльки, чубуки, гральні карти, більярдні кулі і шахи з слонової кістки. В третій («Відпочинок поміщика») стояв чомусь обідній сервіз, обкладений величезними пістолетами та іншою старовинною зброєю.

Генка прокоментував побут поміщика дуже несхвально:

— Навіщо такі довгі люльки? Як з них курити? Потягай за собою таку люлечку! Або кафтан. Як в ньому ходити? А халати… Якесь дрантя! І кому це цікаво? Відпочинок поміщика, дозвілля поміщика, кому це потрібно? Немає в нас ніяких графів, ніяких поміщиків, так навіщо ж виставляти їх напоказ?..

Але Мишко не слухав Генку. Його увагу одразу привернув бронзовий птах. Такий самий, як і в садибі, тільки значно менший. Він стояв на мармуровій підставці і круглими злими очима дивився на хлопців.

— Погляньте, Борисе Сергійовичу, — сказав Мишко, — такий самий орел, як і в садибі.

Борис Сергійович одірвався від таблиць на стіні, які він уважно розглядав.

— Цей птах намальований на гербі графів, — сказав він, — а от для чого зроблені ці бронзові статуї, не знаю. Можливо, графська примха. — І він знову повернувся до таблиць.

Мишкові раптом захотілося спати. От так завжди! Як тільки прийдеш в якийсь музей, так обов'язково тебе на сон клонить. Навіть у Третьяковській галереї. Чому в музеях так хочеться спати? Хочеться швидше пробігти по залах і вийти на вулицю.

Але Мишкові незручно було перед Борисом Сергійовичем. Він зібрав усю свою волю і продовжував оглядати картини і таблиці, що показували багатства графів і їх побут. На одній картині сікли кріпака. Він лежав на лавці прив'язаний за руки й ноги. По боках стояли два молодці в червоних сорочках, з прутами і з картинно піднятими руками, а на деякій відстані — сам поміщик у халаті з довгою, до самої підлоги, люлькою в зубах.

Потім висіла велика карта повіту, па якій різними фарбами було показано, що графи Карагаєви володіли такою самою кількістю землі, яку мали дві тисячі селянських дворів. Селянська земля була позначена червоним кольором, а графська — чорним. І вона являла собою великий масив з обох берегів Утчі, аж до річечки Халзан, тієї самої, де вбито Кузьміна…

Перед картою Борис Сергійович стояв особливо довго і навіть змалював її. І він поясний Мишкові, що після революції майже вся графська земля була розподілена між селянами. Тільки деяка її частина залишилась при садибі. Але і її позабирали місцеві куркулі. І якщо буде організована трудкомуна, то куркулі повинні будуть землю повернути.

— Аякже, — посміхнувся Генка, — так вони вам її і повернуть! Спробуйте візьміть у Єрофєєва…

Була тут ще одна карта. Вона зображала, якими багатствами володів граф у Росії. Крім Карагаєва, у нього було ще три маєтки і до того ж копальні на Уралі.

— Неподобство! — обурився Мишко. — Одна людина всім володіла, а інші не мали нічого! Це ж несправедливо! А правда, що на Уралі в нього були алмазні розсипища?

— Були, — підтвердив Борис Сергійович. — Старий граф наполегливо шукав на Уралі алмази. Та, здається, нічого істотного не знайшов. Адже алмази цінуються лише великі. А великих він не знаходив. Але через всю історію цього роду проходять якісь загадкові пригоди з дорогоцінними каменями. Хтось когось убивав, хтось божеволів. Перед самісінькою революцією старого графа навіть позбавили всіх прав, а багатствами заволодів його рідний син. Одним словом, грязні історії.