— Якщо ви мені не вірите, то їдьте на Урал. Там ви побачите залізничну станцію, яка називається Сан-Донато.

— Чого ж ображатися? Розповідай.

— Я не ображаюсь. Але коли б ти в таку спеку цілий день просидів у Рум'янцевці, то теж образився б.

— Гаразд, розповідай, — примирливо сказав Мишко.

— Так от. Демидови були дуже багатими людьми. Мали на Уралі заводи і копальні. І були великими диваками. Наприклад, один Демидов, Прокіп, влаштував у Петербурзі таку п'янку, що п'ятсот чоловік вмерли від перепою…

— От бреше! — вереснув Генка і ляснув себе по колінах.

— Слово честі! Цей Прокіп у Англії був і за щось образився на англійців. Тоді він повернувся в Росію і скупив усе конопляне прядиво, щоб воно не дісталося англійцям. Адже вони імпортували з Росії головним чином конопляне прядиво, от він їх і провчив.

— Провчив… за власні грошенята.

— А що йому гроші? От, наприклад, інший Демидов — Павло. В 1835 році подарував цареві Миколі Першому алмаз, який коштував рівно півмільйона карбованців…

— Мабуть, був великий підлиза, — зауважив Мишко.

Генка знову не повірив:

— Один камінець коштує півмільйона золотом? Занадто дорого!

— Уяви собі — півмільйона, — продовжував Славик. — Це був знаменитий алмаз Сансі… От цікава історія. Цей алмаз був вивезений з Індії років п'ятсот тому і належав Карлу Сміливому Бургундському. Карла вбили на війні, і алмаз підібрав один швейцарський солдат. Але він не знав ціни алмазу, думав, що це просто красивий камінець, і продав якомусь попу за один гульден, тобто за карбованець. Піп, не будучи дурнем, продав алмаз португальському королеві Антону. Король Антон, теж добрий спекулянт, продав його за сто тисяч франків французькому маркізові Ле-Сансі. З того часу цей алмаз називається Сансі. Тепер слухайте, що трапилося далі. Слуга Сансі віз до нього цей алмаз. На слугу напали розбійники і вбили його. Але слуга встиг проковтнути алмаз. Сансі звелів розтяти труп свого слуги і знайшов алмаз у його шлунку.

— Веселенька історія, — зауважив Гонка, обмацуючи живіт у тому місці, де, на його думку, мав бути шлунок.

— Потім, — продовжував Славик, — королі знову почали спекулювати алмазом. Сансі продав його англійському королеві Якову Другому. Яків Другий — французькому королеві Людовіку Чотирнадцятому, потім він потрапив до Людовіка П'ятнадцятого. Одним словом, його довго перепродували, поки, нарешті, у 1835 році Павло Демидов не купив його для Миколи Першого…

От яка історія.

Хлопці помовчали. Потім Мишко сказав:

— Ти, звичайно, зробив серйозне дослідження. Але яке це має відношення до садиби?

— А те, що одна з дочок Демидова вийшла заміж за Карагаєва.

— Ну й що?

— Може, алмаз Сансі разом з приданим перейшов до графа Карагаєва.

— Але ж Демидов віддав алмаз Миколі Першому?

— Він міг віддати йому фальшивий. Адже все там трималося на шахрайстві.

Генка свиснув.

— Аякже… Спробуй обдури Миколу Першого з його Бенкендорфом.

— Бачиш, Славко, — сказав Мишко, — звичайно, важко припустити, що алмаз потрапив до графа. Але припустімо, що це навіть так. Що ж із того?..

— Як що? — образився Славик. — Може, саме його і шукають. Усі ж говорять, що тут завжди шукали скарби. Може, і тепер шукають.

— Можливо, — згодився Мишко. — Але це тільки підтверджує, що ми повинні йти в ліс. Чи цей алмаз, чи щось інше, але факт, що шукають. А коли шукають дорогоцінності, то і вбивають одне одного. А для нас важливо дізнатися, хто вбив Кузьміна, і тим самим виправдати Миколу.

— Хіба я заперечую? Я тільки вказую па те, що саме шукають.

— От і добре, — підсумував Мишко. — Значить, сьогодні вночі ми підемо в ліс.

Сьогодні вночі вони підуть у ліс, на Голигінську гатку. Звичайно, від товаришів цього не втаїш. Але всі розуміли, що це не просто таємниця: якщо човняр пронюхає, що хлопці вирушили на гатку, то він може за ними прослідкувати, а потім і вбити в лісі. Він і його парубки на це здатні. Вбили ж вони Кузьміна.

На обличчях дітей був той серйозний, таємничий і навіть трохи урочистий вираз, який з'являється перед всякою важливою, а тим більше небезпечною справою. Всі поводились якнайкраще і всіляко намагалися догодити Мишкові й Генці — хтозна, в якому вигляді вони повернуться, та й чи повернуться взагалі. Мишкові так набридли ці жалісливі погляди, що він пішов на річку, на те місце, де любив сидіти вечорами і дивитися на полум'яніючий за далекими горами захід сонця.

До того ж у Мишка була ще одна таємниця, маленька таємниця, яка належала тільки йому одному: він складав вірш.

Раніше Мишко ніколи не складав віршів. Це заняття здавалося йому несерйозним. Інша справа, коли вірші пишуть справжні поети: Пушкін, Лермонтов, Некрасов… Або сучасні поети: Маяковський, Безименський… Це поезія. А те, що складають діти, не більше як римовані слова. І погано римовані. До шкільних поетів Мишко завжди ставився іронічно. Звичайно, якщо вірші пишуть для стінгазети, до якоїсь знаменної дати, то це вже нехай. Так — без віршів немає і стінгазети. Частушки для «Синьої блузи» теж потрібні — критика недоліків виходить гострішою. А от віршів від «настроїв» Мишко терпіти не міг, як не міг терпіти і самих цих «настроїв»…

«Настрої» бували звичайно у хлопчиків морально нестійких, далеких від громадського життя. А втім, траплялися «настрої» і в комсомольців, хоча й рідше. «Настрої» полягали в тому, що хлопець ходить зажурений, скучний, ніби у воду опущений. До всього він ставиться скептично, все йому здається дріб'язковим, мізерним, нецікавим. Та й саме життя уявляється йому зовсім непотрібним. Висловлюєтеся він філософськими афоризмами: «життя коротке й нецікаве», «все мине», «все повторюється», «якщо вже жити, то від життя треба все брати». Словом, верзе нісенітниці. Як правило, такий «занепадник» говорить про самотність, про те, що ніхто його не розуміє і ніколи не зрозуміє, і читає при цьому занепадницькі вірші. Та й сам складає занепадницькі вірші — про загадковий світ, про тлінність життя і таке інше…

Директор школи Олександр Іванович сказав якось на нараді, що «настрої» — неминучий супутник перехідного віку. Звичайно, Олександр Іванович людина розумна, досвідчений педагог, але все ж деякі поняття в нього старомодні. При чому тут перехідний вік? І що це за перехідний вік? Вік як вік. Мишко був твердо переконаний, що «настрої» є не що інше, як прояв моральної нестійкості. Звідси і складання занепадницьких віршів. Як тільки хтось починає складати вірші, значить у нього неодмінно почалися «настрої».

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає — молотом рубає», потім друга «біда — труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш: