Гудас не міг не погодитися з цим і з смішним виглядом, чухаючи потилицю, спустився з свого високого поста. Його місце зайняв Гейс. Сховалися і Гудасові малайці, на перше місце висунули «справжню» команду.

Дредноут перетнув дорогу метрів на сто попереду. Ніби кам'яниці, височіли на ньому надбудови, з яких висовувалися довжелезні гармати. Величезні білі хвилі здіймалися біля носа корабля. На палубі виднілися білі постаті команди.

Яким маленьким і нікчемним здавався перед цим велетнем «Саардам» з його командою!

Але за морськими звичаями обидва кораблі привітали один одного прапорами: дредноут — англійським, «Саардам» — голландським, і розминулись, як і належить всім солідним суднам.

Коли дредноут від'їхав, виліз і капітан зі своєю командою.

— Прикро, чорт забирай, першому адміралові незалежної Яванської республіки ховатися від сусідньої держави! — пожартував Салул.

— Для початку досить і того, що ми салютували один одному як рівні, — відказав Гудас.

Після цього «Саардам» почав зменшувати хід, відставати, але минуло ще чимало часу, поки дредноут зовсім зник з очей.

Коли «Саардам» повернувся назад, було вже темно.

Але куди «назад»? В який пункт водяного простору? Чи жде їх човен? Коли жде, то як знайти його в темряві? Чи можна подавати сигнали? Чи знаходиться човен біля берега, чи вийшов назустріч кораблю в море? А може, човна зовсім немає?

Такі питання мучили команду «Саардама», коли він вночі ходив уперед і назад біля берега Яви.

Нарешті, здалеку, ніби від моря, почулися слабкі звуки пострілів. Прислухалися — постріли повторились. Минуло кілька хвилин — знову серія пострілів. І постріли ритмічні, з однаковими інтервалами.

— Вони! Вони! — загомоніли на «Саардамі». — Ні в якій перестрілці таких правильних пострілів не буде. А якщо вони стріляють, значить, небезпеки нема, значить, і ми можемо давати сигнали. Тільки треба вибрати — чи гудок, чи вогні, чи такі самісінькі постріли.

— Можна навіть вистрілити з гармати? — додав хтось чи то жартома, чи то серйозно.

— Гармата не гармата, — відказав Салул серйозно, — а гудок в такий час і в такому місці може розійтися досить далеко і долинути до такого вуха, в яке він не повинен потрапляти, вогні також можуть дійти дуже далеко і потрапити в небажане око. Отже, треба відповісти такими самісінькими пострілами з гвинтівок.

Цією мовою екіпажі корабля і човна дуже швидко домовились і через півгодини з'єдналися.

Наближалася рішуча мить. Корабель підійшов до рифів.

— Якби ще видно було, то півлиха, а так уже занадто рисковано, — сказали моряки. — Навіть своїм світлом дуже освітлюватись не можна, щоб не звернути на себе зайвої уваги.

На Гейса було покладено технічну, інженерну сторону справи. Він наказав засвітити три ліхтарі: два з боків і один спереду. Бокові треба було накрити зверху і скерувати світло лише на скелі з боків проходу. Передній ліхтар так само повинен був освітлювати дорогу перед носом корабля. Коли, нарешті, засвітили всі три ліхтарі, то лишилися дуже задоволені: тільки три світлі плями блищали на воді, а весь корабель губився в мороці.

— Так і за півмилі не помітиш його, — радів Гудас.

Потім прикріпили два троси на березі: один прямо спереду, а другий далі, збоку. Ці троси повинні були намотуватись машинами (лебідками), і корабель мав посуватися вперед поволі, твердо і певно, трохи навскоси і не відхиляючись у сторони. На долю команди лишалося тільки керувати кормою корабля, щоб вона не вдарилася об каміння. Але це «тільки» було важче і небезпечніше за все інше.

Небезпека загрожувала ще з одного боку. Коли корабель поволі тягнути вперед двома тросами, він, звісно, не відхилятиметься і піде по середній лінії. Але що буде, коли хвилі ударять його ззаду і примусять піти швидше, ніж треба?

— Значить, доведеться весь час підтримувати задній хід, щоб корабель не посунувся вперед, — відповів Гейс. — Інакше кажучи, доведеться одночасно користуватися обома протилежними силами і давати перевагу першій настільки, наскільки це треба. Разом з тим це значно послабить і рухи корми вбік.

Довго тривала підготовча робота. Особливо важко було закріпити троси. Вода тимчасом все прибувала. О другій годині вона залила вже і той камінь, який правив за мірку припливу.

Корабель стояв підготувавшись, носом уперед, і чекав останньої хвилини. Сто чоловік команди вишикувались по боках, озброєні чим тільки можна. Значна частина сиділа на трапах з зовнішнього боку корабля. Всі тримали в руках що-небудь, щоб відіпхнутися від скелі. Навіть мішки з борошном пустили в хід; вони висіли по боках на вірьовках, і двоє чоловік трималися за кінці їх, щоб у разі потреби опустити мішки у воду між кораблем і скелею.

— Починай! — наказав Гейс.

Загуркотіли лебідки, натяглися троси, і корабель посунувся вперед. Але чим ближче до рифів, тим більші були погойдування корабля. Гудас стояв біля керма. Босий, з непокритою головою, у розстебнутій драній сорочці, з сяючими очима, він здавався одним з тих капітанів-привидів на зачарованих кораблях, про які ходить стільки легенд серед моряків усього світу.

Гейс керував машинами. Його рухи і дзвінкий голос здавалися зовсім спокійними, але пильне око могло б помітити, як сіпався кожний нерв, кожний м'яз на його обличчі і руках.

— Задній хід!

— Послабити троси!

— Малий хід!

— Натягнути троси!

Ось уже середина корабля в проході. Команда квапливо відпихається від скель. Ось найрискованіша мить: у проході гойдається корма. Ось вона нахилилася ліворуч на камінь. Щетина з жердин, палиць втикається в камінь, ковзає по ньому.

Ось один з команди впав з трапа у воду, мало не потрапивши між кораблем і скелею, — упав і виплив до носа корабля. Рятувати його не було часу і потреби, — знали, що не втопиться.

Потім раптово кинуло корму праворуч. Люди не встигли чи не могли стримати її своїми жердинами… Почувся легкій шурхіт: два мішки з борошном опинилися між кораблем і каменем.

З полегкістю зітхнули сотні грудей. І ще легше всі зітхнули, коли корабель проскочив через бар'єр. Та за мить радість була зіпсована іншим поштовхом, твердим, лютим. Тріснуло попереду біля носа.

Гейс кинувся туди. Але ніс корабля не торкнувся берега. Значить, корабель ударився об якийсь підводний камінь біля стіни.

Тимчасом знизу повідомили, що в лівій носовій частині, на півметра нижче ватерлінії, з'явилася тріщина, на щастя невелика, бо рух корабля був досить слабкий. Поки що заткнули її, пустили в хід насоси і почали просуватися далі.

— В порівнянні з усією справою таке лихо — зовсім не лихо, — сказав Гейс. — А коли розвантажимо корабель, то пробоїна підніметься над водою, і її легко буде залатати.

Далі вже було легше працювати. Поволі заїхали в затоку, поставили корабель, прикріпили його. Та, на жаль, весь він не сховався, і корма його трохи виднілася. Правда, висовувалась вона не в море, а в таку саму затоку, але все ж таки якби з моря хтось пильно оглянув берег, то міг би помітити її.

— Нічого! — заспокоїв Гудас. — Ми так прикриємо цей кінець зеленими гілками і деревами, що навіть зблизька не побачать.

Цю ніч провели ніби в себе дома. Кожен відчував спокій, впевненість. Найважливіша робота була виконана, зброї не загрожує безпосередня небезпека. Навіть коли б тепер і з'явилися голландці, з ними можна було б вступити в бій, як рівний з рівним.

Щоб вивантажити зброю в таких незручних умовах, знайти для неї місце, перенести, а потім ще полагодити корабель, треба було чимало часу, може кілька місяців. А тимчасом слід було підготувати справу і з іншого боку — налагодити зв'язок з організаціями по всій країні.

Для цього вже наступного дня Гейс і Салул залишили корабель і вирушили через гори. А там вони розсталися: Салул поїхав у Батавію, а Гейс — в Сурабайю. Звідти він попрямував у Сінгапур і прибув у Батавію вже як поважний мінгер ван-Декер. Усе, що було потім, нам уже відомо.