Ворог тимчасом з'єднався. Корабель, не знаючи і не бачачи, куди стріляти, припинив обстріл. Але у ворога й без цього було досить зброї, кулеметів, у тому числі три, відібрані у повстанців.

— Товариші! — кричав Сурат. — Розташовуйтесь отам! Нічого вони нам не зроблять. Коли їх не вдалося поки що прогнати, то утриматись ми завжди зможемо.

Але він бачив, що більшість його війська зовсім збентежена. Наскільки швидко, може навіть надмірно, піднімалася в них бадьорість від успіху, настільки швидко падав настрій від невдачі.

Треба сказати, що і в самого Сурата стискалося серце від такого повороту справи. Тимчасовий склад зброї був уже в районі ворога. Коли він ще на кілометр просунеться до берега, то натрапить на печеру. Правда, вона завалена, замаскована і, не знаючи, знайти її нелегко, проте сподіватися на це не можна. Крім того, і корабель тепер уже може спокійно висаджувати десант.

Саме з того боку почулися часті постріли, ніби одразу затарахкотіло безліч кулеметів. Ворог припинив наступ.

— От бачите! — вигукнув Сурат. — Це наші п'ять товаришів так воюють! Невже ж ми всі не справимось?

Сурат скористався з цього перепочинку, щоб добре розташувати бійців і посилити фронт. Відчувалася нестача кулеметів. Тепер, коли ворог переважав чисельністю, лише кількість кулеметів могла зрівноважити сили. І Сурат почав скорочувати фронт, перекидаючи його ближче до моря і завертаючи, щоб з'єднатися з товаришами, які лишилися біля печери.

Шалена стрілянина звідти на деякий час скувала ініціативу ворога і дала можливість Сурату виконати свій план. Сам Сурат побіг у той бік.

Підійшовши до одного кулеметного гнізда, надзвичайно вдало розташованого серед скель, він побачив там… Гейса! Той був один біля кулемета і тримав під безперервним обстрілом підхід на півкілометра. А трохи далі було друге таке ж гніздо. Далі ще три.

— Гейс?! Яким чином? — вигукнув Сурат з радісним здивуванням.

— Потім будемо з'ясовувати, — відказав той, — а поки що надішли чоловіка на моє місце, а ми ще робитимемо такі ж гнізда. Там сидить Салул, далі ще три товариші, а двоє обслуговують нас. Поки ворог не знає наших сил, він утримується від атаки, але довго так тривати не може.

Корабель, цього разу вже крейсер, ходив по морю туди й сюди, спостерігав, проте брати участі в бою не міг, бо звідти нічого не було видно серед скель і дерев. Особливо в останні хвилини, коли, як про це свідчили звуки, і фронт переміщався.

Тимчасом ворог помітив, що між групою кулеметів і фронтом на сході лишається досить тихе місце. Сюди він і підготував удар за час перепочинку.

В результаті цього Сурат, Рейс, Салул і ще з десяток повстанців були відрізані од решти загону.

Через кілька хвилин прибіг сюди Салул, доручивши свій кулемет іншому товаришеві.

— Я вже вжив заходів, щоб в останню мить висадити в повітря весь наш склад, — похмуро сказав він.

— Ну що ж, — знизав плечима Гейс. — Якщо більш нічого не можна зробити…

Раптом далеко зліва почулися нові постріли. Частіше, ближче. Потім стало видно, як дехто з ворогів повернув у той бік.

— Невже там допомога? — невпевнено пробурмотів Сурат.

Салул і Гейс якийсь час мовчали, пильно приглядаючись до того боку. Нарешті, вигукнули обоє разом:

— Це ж Пуан! Наш загін з Бантама! Але навряд чи п'ятдесят-чоловік з них має гвинтівки. Швидше!..

І вони побігли вперед.

Дуже здивувався голландський загін, коли ззаду почулися постріли. Спочатку думали, що це якась жменька інсургентів проникла в тил. Та коли незабаром з'явилося ще двісті чоловік і всі сили інсургентів перейшли в атаку, то залишалося тільки рятувати свою шкуру. А зробити це було вже нелегко, бо вільним лишався тільки невеликий прохід на півночі.

Скоро і він закрився, як нерет. А в нереті лишилося до сорока «риб» на чолі з «щупаком» — голландським офіцером.

Марно кидались вони то в один, то в другий бік: всюди їх зустрічали постріли невидимого і численного ворога. Кільце поступово звужувалось…

— Здавайтеся! — крикнув Салул.

Солдати ніби цього тільки й чекали. Охоче кинули гвинтівки і підняли руки.

— Підходьте сюди по одному.

Підійшло тридцять два чоловіки, чотири лежали поранені. Лишився тільки голландський офіцер. Він тримав у тремтячій руці револьвер і час від часу піднімав його, наче збираючись стріляти чи то по ворогу, чи то собі самому в лоб.

— Не варто губити себе! — крикнув йому Салул. — Ми вас тільки візьмемо в полон, щоб потім виміняти на своїх. Краще здавайтесь.

Нарешті й офіцер кинув револьвер.

Крім офіцера, всі полонені були яванці. Вони були раді, що справа закінчилася саме так, і дивились на своїх переможців без жаху, але з якимсь винуватим виглядом.

— Товариші! — звернувся до них Салул. — Ви знаєте, хто ми такі і за що боремось. Так само ви знаєте, хто ви і за кого ви боретесь. — Ці слова Салул сказав з притиском. — Все-таки ви наші брати, і шкоди ми вам не робитимемо. Хай кожен з вас прислухається до свого сумління і вирішить: чи йти додому — зрозуміло, без зброї, — чи лишитись у нас. Ми зачекаємо кілька хвилин.

Можна легко уявити собі, що пережив кожен з тих людей у ці хвилини. Всі вони в глибині серця співчували своїм відважним братам і бажали їм успіху, але піти на зраду, проти закону, рискувати життям — на все це одразу наважитись було важко. Мало хто з них подумав у цю мить про те, що вони й без цього рискували і рискуватимуть своїм життям.

Вирішив справу дуже простий аргумент: якщо вони повернуться переможені, обеззброєні, лишивши в полоні свого офіцера, то все одно вважатимуться зрадниками, і їх чекатиме та сама доля, якої зазнали віддані люди, з команди «Саардама», — про цю справу вони всі чули. Цією думкою вони почали ділитися один з одним і, нарешті, всі як один заявили, що лишаються.

Радісно загули повстанці, обступили полонених, почали вітати, обіймати. Радість охопила і новобранців; вони одразу відчули себе легко, ніби скинули з плечей тягар, ніби після довгих блукань по чужині раптом опинились на батьківщині, серед близьких людей.

А на кораблі чули, що бій припинився, і не знали, хто кого переміг. Проте ніхто там звичайно не думав, що «купка бунтарів» переможе урядове військо.

Повстанці почали підбирати вбитих, поранених, зброю. А керівники тимчасом зібрались на нараду.

Хоч як хотів кожен із них довідатись, що за цей час відбулося з іншими товаришами, проте спочатку треба було обміркувати своє становище.

В цю мить почувся гарматний постріл. Це корабель, не дочекавшись від своїх радісної звістки про перемогу, догадався, що перемогли інсургенти, і викликав їх на бій.

— Будемо мовчати, сховавшись, — сказав Гейс. — Не варто і небезпечно з ним зв'язуватись, бо він може випадково влучити в наш склад.

З десяток разів вистрілив крейсер навздогад, а потім побачив, що це безглуздо, і рушив назад.

— Поки вони знову з'являться, мине не менше як три-чотири дні. Цей час ми повинні використати, щоб перенести нашу зброю коли не в Бантам, то якомога далі, — сказав Пуан.

— О-о! Тепер якщо пустимо машину, то миттю перекинемо всю зброю! — промовив Сурат.

— Яку машину? — здивувались товариші, які ще не знали про винахід Сагура.

Сурат розказав про раціоналізацію, яку застосували вони в цих лісах.

— Бач, які вони? — сказав Гейс, вислухавши його. — Це, мабуть, перше застосування такого способу за таких умов і на такій відстані. Давайте полічимо, що ми тепер можемо зробити. Ви кажете, що переносили за добу тисячу гвинтівок?

— Навіть тисячу п'ятсот і дві тисячі, — поправив Сурат.

— Ну гаразд. Візьмемо півтори тисячі. На скільки кілометрів?

— На п'ятнадцять.

— А якщо нас тепер близько чотирьохсот чоловік, то ми можемо перенести на п'ятдесят-шістдесят кілометрів. Скільки, ви вважаєте, звідси до нашого «палацу» в Бантамі? — звернувся Гейс до Пуана.