_{Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА}

— Мовчання — ограда мудрості, — любив говорити капітан Людов, цитуючи старовинну східну приказку.

І, помовчавши, звичайно додавав:

— А попросту це означає: тримай язик за зубами. Чим менше знають про розвідника інші, тим більше знає він сам…

Цілком зрозуміло, що в роки Великої Вітчизняної війни про справи, які вершили «орли капітана Людова», майже нічого не повідомлялось у пресі. І тоді як у певних колах імена Людова і старшини першої статті Сергія Агєєва користувалися величезною повагою і навіть славою, широкому читачеві вони поки що були невідомі.

Не привернуло особливої уваги і небувале сріблясто-багрове світло, що мигнуло над гірським хребтом Муста-Тунтурі в одну з воєнних вітряних, непогожих ночей.

А цим же спалахом закінчився цілий фантастичний роман, який почався походом торпедного катера старшого лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії в розшуках ворожих кораблів. Тепер, нарешті, можу я розповісти подробиці цієї незвичайної історії.

Світло, про яке я кажу, було набагато яскравіше, ніж тріпотливі заграви, які раз у раз спалахували тоді з боку океану над Скандінавським півостровом, де відбувалась артилерійська дуель між нашими кораблями і береговими батареями німців.

Але просвистані полярними вітрами бійці, які атакували ночами неприступні гірські вершини, моряки, що несли пильну вахту на корабельних палубах, які весь час заливало хвилями, сприйняли цей дивовижний спалах за величезну пожежу на торпедованому транспорті або за випромінювання якоїсь особливо могутньої освітлювальної ракети.

Сам я, правда, був просто приголомшений, збитий з пантелику цим світлом.

Я щойно вийшов із землянки; чорна, сира полярна ніч стояла навкруги, непроникливою вологістю заліплювала очі. Я обережно переступав з каменя на камінь, щоб не провалитися в одну з розколин, наповнених крижаною водою.

І раптом немов щільна пов’язка впала з моїх очей. Все навкруги освітилося до найменших подробиць: далека лінія синюваточорних навколишніх гір, коричньовий хаос каміння базальтового котлована, двері землянок, замасковані в скелях, навіть червонуваті проводи польових телефонів, протягнуті по камінню.

Мені здалося, що далеко на весті здійнялася димляча райдужна куля, яка з величезною швидкістю летіла в чорне небо.

Куля неслася вгору, перетворюючись у рухливий стовп димного різноколірного вогню. І знову насунувся морок — океан темряви ще щільніше зімкнувся над нами.

— Оце фейєрверк! — сказав поруч мене морський піхотинець голосом, охриплим від здивування. — Освітлювальну, чи що, кинув? Ні, на освітлювальну не схоже!

Але коли я пригадую цю хвилину зараз, переді мною постає осяяний фантастичним світлом не гірський пустельний пейзаж, а жаркий і тісний кубрик корабля, в якому через день я зустрівся з героями нижчеописаних подій.

Я бачу обвітрені обличчя моряків, які сидять на койках навколо вузького корабельного стола; бачу смуги тільників, потемнілих від поту, під розстебнутими комірами ватників… Чорним глянцем блищать автомати, складені на одній з койок… Чути сухий виразний стук кісточок доміно, в яке з захопленням грають ті, що сидять за столом.

— Сідайте, товаришу капітан, — сказав мені, потіснившись, п’ятий моряк, який не брав участі в грі.

— Скоро підемо? — запитав я, сідаючи на койку і з насолодою простягаючи ноги. Я майже бігом пройшов п’ять кілометрів від землянки до причалу і ще не заспокоївся від розчарування, дізнавшись, що торпедний катер, на який я поспішав, пішов на базу за півгодини до того, як я підбіг до дощаного, ледве біліючого в темряві настилу пірса.

Та й мотобот, який невиразно здіймався над невидимою водою, був переповнений пасажирами. Моряки з автоматами, які стирчали з-під плащ-палаток, займали всю палубу. Побачивши офіцерський кашкет, вони мовчки розступилися, пропускаючи мене до люка — всередину корабля…

Отже, я сів на койку. Мої ноги у важких кірзових чоботях уперлися в якийсь прямокутний предмет.

— Обережніше, товаришу капітан, — не обертаючись, сказав широкоплечий рудуватий чоловік, який щойно з тріском опустив на стіл кісточку доміно. Під прим’ятим підшоломником, зсунутим на потилицю, пов’язка, мов біла тінь, перетинала його міднокоричньове обличчя. — Я, звичайно, вибачаюсь, але під койкою у нас п’ять кілограмів вибухівки. Скучно буде зараз у повітря злетіти…

Моряки, мабуть, «розігрували» мене, і щоб підтримати гру, я з достойною неквапливістю підібгав ноги. Розмовляючи з моряками, часом важко розібрати: коли вони серйозні, а коли «попускають» за морською традицією, жартують з вами.

Худий довгоносий чоловік, який потіснився на койці, коли я сів поруч нього, дивився на мене з-під круглих рогових окулярів. На ньому була поношена армійська шинель з капітанськими погонами на плечах.

— Старшина сказав: «Підемо, коли почне світати». У темряві не хоче рискувати. Вчора німці знову затоку мінами закидали.

— А як же катер з розвідниками капітана Людова? — спитав я.

— Катер пішов ще в присмерку, — повільно, але дуже люб’язно відповів офіцер в окулярах. — Там, де бот іде вісім годин, він проскочить за півтори. У нього і маневр інший, і спостереження…

Той, хто говорив, сидів впівоборота, але мені здалося, що він дивиться мені в очі.

— Ми його спеціальними пасажирами укомплектували, — сказав рум’яний моряк з квадратними вусиками, підрівнюючи на столі кісточки. — Діткам на ботику йти погано. Ще закачає…

— А німецьким професорам тим більше, — підхопив маленький боєць, який сидів поруч. — Оскільки лабораторія в сопках наказала довго жити…

— Матроси! — застережливо сказав чоловік в окулярах. В його тихому голосі прозвучали нотки, які відразу примусили замовкнути маленького бійця.

Зніяковівши, він так ударив по столу п’ятірнею, що решта кісточок підстрибнула, а одна впала на палубу.