Буває й таке, що саме на Україну інколи приходять не тільки арктичні повітряні маси, але й сухе тропічне повітря з далеких жарких країв…

Тут дід зупинився… В цю мить залунали радісні вигуки:

— Хмари!.. Хмари!.. Ціла навала хмар!.. — радісно закричали діти.

Справді, з заходу почали насуватися білі громаддя. Це були величні кораблі хмар… Вони підпливали все ближче, затягаючи небо. І тоді загойдався «Переможець» і плавно пішов їм назустріч.

— Ой, — раптом сказала Галинка, — а може, зараз будуть блискавки?..

З поверненням розвідки вся станція немов завмерло у великому напруженні.

Це напруження, мов той хвилюючий вітер, розлилось по всіх каютах «Переможця», війнуло в очі його меш капців, наснажило їх ще більшою енергією.

Воно захопило і Мака: «Таємничий острів», попсований Мухою, і досі самітно лежав під канапкою. Мак зранку не був у своїй кімнаті.

Він нечутно блукав по каютах, дослухаючись серце і очима до цього великого напруження. Мак звик всюди супроводити батька, бути присутнім при всіх його нау, кових експериментах, і це виробило в ньому особливу поведінку. Він умів ніде не заважати. Коли йшла важлива робота, Мак ставав «невидимкою», як жартуючи говори» Горний. Хлопчик ходив зовсім нечутно, але нерідко його маленька рука несподівано нагадувала про його присутність, вчасно допомагаючи в якійсь дрібничці… Чи тільки збирався Горний взяти якийсь інструмент, щоб вивірити якийсь прилад, чи треба було Раї увімкнути для чогось струм, чи турбував Грицька порох, що притрусив ізоляційні частинки малесеньких електрометрів, — завжди маленька смуглява рука Мака ставала в пригоді. Мак навчив і маленьку Муху замовкати і ставати «невидимою», переступивши поріг лабораторії. Тільки зараз він на неї не міг покластись і заздалегідь замкнув у своїй кімнаті. З того часу, як на станції оселився Ролінський із своєю Марго, собачка рішуче загубила витримку і всюди гучно висловлювала свою антипатію до них. У кімнаті спостережень Борис Олександрович приймав зведення завідувача розвідки. Ролінський хвилювався: очі його, звільнені від окулярів, дивились заклопотано і трохи розгублено, а покалічена рука нервово тремтіла.

Мак завмер поміж шафами з приладами-спостерігачами, дослухаючись до розмови професора й татка. Спеціальні слова, метеорологічні терміни були йому в значній мірі зрозумілі, і він намагався піймати загальну лінію зведення.

Він знав, що за кілька хвилин буде найцікавіше: «Переможець» перейде до активної дії — до бою з навалою хмар.

Рай ходила по «електричці» у піднесеному настрої, чекаючи сигналу Горного. Її кругленькі щоки пашіли рум'янцем, а чорні довгасті очі блищали, як вуглинки. В своєму піднесенні вона здавалась ще молодшою, наче їй було не двадцять три, а вісімнадцять років.

Хмари мчать над синім морем,

Вітер дужча, хвилі б'ють.

Буде буря — переборем,

Переріжемо їй путь!

Так наспівувала Рая пісню з «Моряків» Вільбоа. Вона натиснула якусь кнопку, і вгорі відкрився люк. В топ же час до її ніг впала довга драбинка, автоматично розправила своє пружне тіло і міцно стала в дверях, розкриваючи хід угору.

Зовсім легко і швидко, чого ніяк не можна було чекати від її огрядної постаті, Рая полізла по блискучих дрібненьких щаблях на горище. Воно являло собою величезну ізолюючу частину генератора. Тут виблискували сорок нескінченно довгих шовкових стрічок завширшки понад метр, що служили транспортерами (передавальниками) електрики від приладів «електрички» до поверхні величезної кулі дирижабля. Вони стояли напоготові, як стрункі ряди велетнів-бійців, готових кинутись у бій на перше слово командира. Рая ще раз дбайливо оглянула устаткування — все було гаразд. Тоді вона спустилась і закрила люк.

Сигналу ще не було, чекання ставало нестерпним. Рая пройшлася ще раз між горбатими страховищами-трансформаторами, оглянула мотор. Все чекало на її розпорядження, на рух її маленької ніжної руки. Велетень — електростатичний генератор, — здавалось, напружено готувався приєднати свій голос до шуму машин електростанції, що освітлювала «Переможця» і рухала його мотори.

Зараз, перед справжньою атакою на небо, Рая відчувала ніжність до велетенської дощоустановки. Так, їй дорогий був кожний гвинтик цього велетня, якого породив її мозок. І чомусь, мов на екрані, попливли в Раїній голові спогади про народження цієї надто простої і в той же час могутньої машини та піклування про неї…

Ось вона, наймолодша співробітниця фізико-технічного інституту. Перед нею рисунки електростатичної машини за схемою фізика Ван-Граафа. Півтора мільйона вольтів постійного струму… Це тоді здавалось великим досягненням! Вражала простота споруди, яка в той же час давала величезні можливості для її дальшого вдосконалення. Треба було з цієї схеми зробити незвичайну, неймовірно прекрасну установку.

Тоді в стінах фізико-технічного інституту, що будував цілий ряд гармат для атаки атомного ядра, народився перший скромний «грибок» Ван-Граафа на мільйон вольтів.

В основу конструкції «грибка» було покладено старий принцип, ідея якого була така.

Давно відомо, що коли ввести наелектризоване тіло в якесь порожнисте тіло — провідник і доторкнутись ним до внутрішньої поверхні тіла, весь заряд його переходить на зовнішню поверхню останнього. Тому, підводячи безперервно заряд до внутрішньої поверхні якогось металевого тіла, можна збільшити його заряд до значної величини. Крім того, треба звести до мінімуму витікання електрики, якомога зменшити провідність частин, на яких встановлюється електрод, знищити всі нерівності, гострі кути на електроді тощо.

Отже, на порожній колоні з непровідника — ізоліту — була встановлена порожниста мідна куля. У колоні безперервно рухались дві довгі шовкові стрічки — передавальники заряду. Внизу працював малесенький моторчик, що приводив ці стрічки в рух, а допоміжні установки постійної напруги, які складались із трансформатора і кенотрона могли їх заряджати через передавальні гребінці позитивною чи негативною електрикою до незначного потенціалу. Електричний заряд з поверхні рухливих стрічок знов через гребінці передавався всередину кулі і переходив на її зовнішню поверхню. Можна було одержувати напругу у мільйон вольтів.

Далеко було цьому скромному грибкові до літаючого «Переможця», але Горний спинив на ньому свій гострий погляд… Горний шукав тоді найкращого, наймогутнішого і найпортативнішого джерела постійного струму. Саме він запалив тоді Раю творчим розмахом своєї думки…

Потяглись місяці й роки спільної праці. Потяглись солодкі ночі наукової творчості. Треба було молодому інституту дощування — інституту ентузіастів — сконструювати дощові станції. Тоді виросла смілива думка про велетенський літаючий генератор, де куля дирижабля з найлегшою металевою оболонкою, куля, наповнена, приміром, гелієм, була б кулею електростатичної машини. Збільшуючи довжину і ширину стрічок, а також швидкість їх обертання, можна було досягти великих напруг… І дійсно, у ван-граафі,[4] якого сконструювала Рая, можна було мати напругу до п'ятнадцяти мільйонів вольтів і змінювати його за своїм бажанням.

Пролетіли, промайнули три короткі роки, і от горда Рая — інженер «Переможця» — веде в хмари свого електричного велетня.

Сигнал розірвав ціпку Раїннх спогадів. Перед нею виріс сам начальник.

— Почнемо, Райок, — ласкаво сказав він. — Ми входимо в коло хмар. Слухай дозування!..

Мов уві сні нотувала Рая розпорядження Горного, що виходили з даних розвідки — величину напруги, знак заряду, норми дії в час, періоди і перерви в роботі… Розпорядження про положення дирижабля відносно хмар були вже пілотові дані.

Мов уві сні, майнуло схвильоване личко Мака.

Тоді маленька Раїна рука рішуче лягла на дошку автоматичного керування електромашиною. Зазвучав мотор, рухом, шумом обізвалось на горищі — ожив генератор, побігли, переносячи заряд, велетенські стрічки.