— А хіба, Миколо Івановичу, — м'яко урвав оповідання Ролінського Горний, — ці скарби не були вам відкриті? Хіба я, наприклад, не поділився б своїм досвідом з професором Ролінський, коли б він прийшов до мене?..

— Звичайно, ви б поділились, але я не міг… Зрозумійте, хороший, що я не міг. Я не хотів давати вам свої знання — як же я міг прийти по ваші? Не забувайте, що я приніс на своїй шкірі ще багато плям із старого світу… І на моїй вдачі, на моїх звичках, ой, як довго ще були залишки від цих плямок. Одне слово, я міг приходити до вас тільки невидимкою.

Якось, перевіряючи вплив мого дощію на живих тваринах (я боявся під час дослідів пошкодити населенню), я випадково зробив майже прозорою маленьку жабку…

На дозвіллі я зайнявся цією справою і зовсім легко знайшов засіб знебарвлювати тіло на кілька годин.

Усе те, що визначив Невидимка Уелса, виявилося цілком правильним… А саме те,»що всі частинки людини, за винятком червоних кров'яних тілець і темних пігментів волосся, складаються з безколірних тканин. Невидимка винайшов речовину, що знебарвлювала тіло, але самий процес перетворення на невидимку супроводився фізичними стражданнями. Мій же невидит був навіть приємним… Під час хімічної дії він виділяв легкий газ, який, заповнюючи усі клітини мого тіла, замутнював кров і лімфу… Клітинки ставали білими, а потім зовсім прозорими. Це було навіть приємно. Коли маска, просякнута рідким невидитом, охоплювала мою голову, здавалось, що все тіло поринає в приємну ванну і стає значно легшим, майже невагомим. Саме тому кроки невидимки такі легкі. Неприємно було тільки спочатку бачити своє прозоре, як у медузи, тіло… Дивне, анемічне…

Але бути прозорим ще не значінь бути невидимим. І я став працювати в цьому напрямку далі. Яке тіло може бути невидимим? Те, яке не заломлює, не вбирає і не відбиває світла. Скляна, прозора скринька не вбирала б багато світла, і її загальна поверхня відбивала б його також небагато. Проте в окремих місцях її, наприклад у гострих кутах, де перехрещуються площини, світло і заломлюється, і відбивається інтенсивніше. Отже, треба було звести до мінімуму кількість площин мого прозорого тіла.

Тоді мені пощастило виготовити невидимий плащ — вбрання з особливої пористої тканини, яка в особливій камері піддавалась певний час впливові газоподібного невидиту. Плащ цей немов згладжував усі площинки прозорого тіла, робив його майже круглим, обтічної форми.

Коротко кажучи, я всякими засобами намагався знизити коефіцієнт заломлення світла у моєму тілі, довести його до нуля — до коефіцієнта повітря… Я виявив, що прозоре тіло, вміщене в середовище з ще нижчим коефіцієнтом заломлення, губить свою видимість ще більше… Прозоре тіло в ще більш прозорому обтічному плащі ставало зовсім невидимим у повітрі, як скляна пластинка у воді.

Тільки багато мороки завдавали мені очі. Еге ж, очі, бо Уелс зовсім забув про цей оптичний апарат, що обов'язково мусить відбивати всяке світло і давати на своїй пластинці-сітківці відображення навколишніх речей. Невидимка Уелса, певно, був сліпий!

Після довгих шукань я знайшов вихід. Я впорскував в очі особливу рідину, що зберігала їх від впливу невидиту. Від цього сітківка, навіть її найчутливіша жовтого кольору частина проти зіниці, мала нормальний вигляд. Це було не так страшно: кришталик і так прозорий, а рогівки у мене якраз сіро-жовтого, блідого кольору. Одне слово, частини очей, які я лишав видимими, не були дуже помітні, якщо до них не дуже придивлятися. Але ж жваві зіниці блищали, як чорненькі мушки. Треба було і маскуватись під мух. А що як кому заманеться впіймати ці мушки? Це мене іноді дуже турбувало.

Щоб не рискувати, я спочатку не робив у плащі вирізу для очей. І вони були непомітними. Але бачив я тоді значно гірше. Пізніше я зробив так, що коли близько не було небезпеки, проти очей у плащі розсувались дірочки. Тоді я й бачив нормально.

Отак я досяг достатньої невидимості… Тільки в дуже яскравому освітленні людина з дуже гострим зором могла б розглядіти легкі обриси мого тіла, схожого на лантух… Адже ці лінії тремтіли, розпливались, немов коливались: текло повітря… Та ще, певно, мене міг би побачити кіт, гострий зір якого вловлює мінімальну кількість світла!.

– І «розвідник» мого сина теж побачив вас, — вставив, мило всміхаючись, Горний і простяг професорові якийсь знімок.

— Як?.. — скрикнув здивований старий. Він схопив знімок. На ньому розпливчасто вимальовувалась сфотографована Маком дивна постать професора у невидимому плащі.

— Штучні очі! — з захватом промовив Ролінський. — Мені і на думку не спадало, що мене можна побачити штучними очима! Ваш Мак — незвичайний хлопчик, він справжній син ваш і своєї чудесної батьківщини…

Професор помовчав трошки і продовжував далі:

— Але ще задовго до того, як ви мене побачили, я робив несподівані візити до всіх лабораторій дощу.

Я був якось і у вас, ще до вашого виїзду в Ашхабад.

— Це було 1 червня 1941 року? — несподівано запитав Горний.

— Так… Здається, це було тоді… Але звідки ви це знаєте? — знову здивувався Ролінський.

— Я це знаю тепер! — відповів Горний. — Того дня трапилася незрозуміла історія — у мене зникли заряди з електродів лабораторних приладів. Ваш невидит зіпсував мені ізоляційні частини.

— Можливо, — сказав професор, — можливо. Але я цього не знав. Слово честі, я цього не знав! Я робив досліди з невидитом в особливому кабінеті, і про такі його властивості не знав. Але ж тоді я вам не нашкодив, бо рідко бував у вас… Я не зловживав своєю невидимкою. Я тільки раз зробив огляд дощових дослідних інститутів і… заспокоївся. Тоді ви ще не встигли перегнати мене, і я, гордий своїми знаннями, засів у горах.

Так минали роки. Я не казатиму про той розпач, який охопив мене, коли я дізнався, що ви розв'язали дощову проблему й інститути дощування в зв'язку з цим були закриті. Я не хотів вірити в те, що ви так швидко оволоділи цією великою таємницею — таємницею керування погодою. Я гадав, що ви просто скороспілий експериментатор і всі ваші успіхи зникнуть у перші ж години практичної роботи… Я уявляв цю справу так: буде багато шуму і… кілька крапель дощу. Я забув, що ви — комуніст!

З таким настроєм я й приїхав до вас. Я не повірив ані вашому велетню генератору, ані вашому дощовиту, хоч здивувався вашій високій техніці. Я вважав, що моє рентгенівське проміння і мій дощій кращі. І тоді я зробив великий злочин… Я свідомо зірвав вам перший дощ.

Ролінський поправив нервовим рухом окуляри і зробив кілька кроків до вікна. Там, крізь запону дощу, просвічували яскраво-зелені плями ланів і крапки-будівлі. «Переможець» приземлявся.

— Я розрахував правильно: загибель ваших методів несе воскресіння моїх. А свої я вважав незрівнянно кращими. Тому треба було запобігти вашому найменшому успіху. Ви не повинні були пролити ані краплі дощу. І я свідомо наплутав вам зведення! А щоб на всякий випадок зняти з себе підозру, я населив прилади тими маленькими павучками.

А потім прийшли сумніви! О, які сумніви! Це коли я побачив, що всіх вас ні на мить не охоплює зневіра в правильності своїх методів. Рая кинула мені в очі докір, що помиляюсь я… І я, обернувшись на невидимку, пішов вночі досконало вивчати ваші прилади і тільки тоді зрозумів усю глибину їх конструкції… Тоді я випадково зробив вашу Дженні прозорою, бо вона підлізла під маску… Злякавшись за свій секрет, я видер її з рук Мака і заховав у себе.

Але коли ви почали працювати над хімічним впливом, я знову вам не повірив… Мені хотілося довести вам, що мій дощій впливає краще. І коли ви не дозволили мені його випробувати, я у вигляді невидимки зробив це без дозволу. Я вирішив, що мої бомби з дощієм прогримлять на весь світ!.. А вони виявилися нікчемними і… несподівано шкідливими. Ви доручили мені з'ясувати причину появи кулястої блискавки і стабілізації хмар над південним районом… Причиною були мої експерименти, мій дощій, який вибухнув у хмарах.

Це було дуже тяжко. Я відчув, що опинився в ролі справжнього шкідника… Я, який все життя боровся за радянський дощ, тепер все більше відкривав шляхи для посухи вже проти своєї волі. Мені було невимовно тяжко. І тут іще виявилось, що коли звичайне електричне світло потрапляє на площинки, просякнуті невидитом, там виникає якесь невідоме невидиме проміння. А ваша собачка, ганяючись за мною в електричці, коли я скидав з горища бомбу, відірвала кусок мого плаща!