За обідом Георг побачив, якою повагою користувався гість у роді Черепахи. Кімнату вистелили дубленими шкірами, сім'я мовчки розсілася навколо вогню на циновках, навіть Малія принишкла. Серед них, наче масивна колода, височіла фігура гостя. Він зняв шкіряну шапочку з орлиними перами. Димний День ретельно набив трубку, випустив кілька хмарин перед собою і прислужливо подав її вождеві.

Коли увійшов Георг, тітка порушила мовчання тихим, майже смиренним зауваженням: «Це наш новий син». Гість пробурчав кілька слів, і Кругла Хмара зніяковіла.

— Про це я знаю з учорашнього дня. Пора б моїй зовиці вже переконатись у стійкості моєї пам'яті, — сказав вождь. Тітка сподівалася, що хлопець, може, не зрозуміє цієї ущипливої люб'язності.

Пообідавши, чоловіки пішли до південних дверей покурити. Коли Георг зібрався йти в поле, вождь знаком підкликав його.

— Сину мій, ти повинен знати свою долю. Тобі відомо, що більшість ірокезів — вороги французів, тому вони залишилися вдома, коли почалася війна. Але я зобов'язав свого зятя, — при цьому він указав на Димного Дня, — прийняти одного з полонених на місце мого сина, що відійшов у далеку дорогу. Мій наказ виконано. Не заросте поріг мій травою, і буде мені опора на старість. Ось те, що я хотів тобі сказати.

Димний День пояснив сказане, і хлопець зрозумів усе. В його пам'яті виринув той день у госпіталі форту Дю Кесн, коли Димний День удруге відвідав його: «З індійцями підеш і сам червоношкірим станеш, тебе приймуть на місце померлого сина», говорив він тоді. Отже, і самого початку його було вже призначено для сім'ї вождя, Малого Ведмедя, і новий батько забере не тільки Малію, а й його. Тому-то вождь поспішив розшукати втікача, адже це було в його інтересах.

Побіжно в Георга промайнула думка, що з нового місця можна буде знайти кращу нагоду для втечі, ніж тут, на річці Оленяче Око. Проте він схаменувся, — адже з ним Малія, ніхто не гукатиме йому вслід «дурень», і пика Косоокого Лиса зникне назавжди.

Прощатися все-таки важко. Яким далеким став для хлопця батьківський дім разом з його страхами перед кривавими поганськими собаками»! У тітчиних обіймах Георг ледве стримував сльози. Кругла Хмара, здається, перестала боятися насмішкуватих зауважень зятя. Димний День не моргнув навіть оком, але його вороняче перо тремтіло. Від'їжджаючі ще довго чули вигуки домочадців. Сільські діти, що проводжали їх, зупинилися аж на узліссі. Малий Ведмідь взяв курс на північ.

Це літо, сповнене пригод, з такою силою обрушувало на хлопця картини вражень від мандрівки, що, здавалося, само трісне від них. Пізніше, правда, вони збліднуть, бо поява Полуденного Сонця, названої матері Георга, перевершить усі враження від перших зустрічей з індійцями, але поки що ці враження були свіжі й глибокі.

За полями і терасами Прибережних Луків Георгові видно було самі лише дерева. Ще з Джуніати він не знав нічого іншого, крім безкрайого покриву лісу, під яким майже задихались малесенькі селища. Тепер уперше в житті він побачив широкі, великі, покриті травою рівнини, які, наче острови, розкинулись у безмежному лісі.

Це були останні захирілі відгалуження велетенської рівнини Заходу, що сягали аж до земель північніше Огайо, крихітні цяточки порівняно з преріями, але хлопець був у захопленні від них.

Він стояв, наче приголомшений, коли в обідню пору другого дня ліс зник і раптом відкрилась поросла високою, травою величезна галявина, що десь ген-ген у далечині облямовувалась темною стрічкою дерев. Над верхівками стебел тремтіло розпечене повітря, стираючи межі трав'яного моря, і тому здавалося, що безлісній гладіні немає кінця.

Георг зривав стеблинки, жовтуватий колір яких свідчим про час жнив; хлопець вибрикував, наче дике лоша, ганявся за табунами оленів, йому хотілося кричати під небесним куполом, на якому палало могутнє сонце.

Потім весь світ знову пірнав у зелені сутінки; просторі шатра білих дубів, каштанів, ясенів, сикомор та буків змінювались непрохідними болотами, зеленими тунелями з повільними струмками і мілкими озерами, на берегах яких гніздилися бобри. На схилах дозрівав терен, повсюди у сплетінні чагарника майоріли темно-червоні цяточки його плодів.

Малий Ведмідь пішов з рушницею вперед на полювання. Серед сполоханої дичини він вибирав найкращу.

Весь час доводилося шкребти і сушити шкури; двоє коней ледве несли весь вантаж.

Щоб порозумітися, Георг мобілізував усі свої знання ірокезької мови, бо вождь не розумів ані слова по-англійськи, зате в такий спосіб хлопець учив мову швидше, ніж з Димним Днем. Малий Ведмідь мав чудову рису характеру, якої так бракувало Малії: терпіння. Йому ніколи не набридало поправляти Георгову вимову, а деякі слова він примушував хлопця повторювати по кілька разів. Кінець кінцем індієць зовсім заборонив дочці говорити по-англійськи, щоб новий син швидше призвичаївся до їхньої мови.

Під час подорожі вождь звертав увагу хлопця на всілякі корисні речі:

— Верхівки смерек, що стоять поодиноко, завжди похилені на схід, найтовщі гілки ростуть на південному боці дерева, а мохові подушечки ти найчастіше знайдеш з північного боку стовбура.

Якось довелося всім чистити величезну червонувату шкуру, яку батько приніс увечері до табору. Георг допитливо оглянув її.

— Що воно за шкура? — почув він раптом голос Малого Ведмедя.

Хлопець подумав: шерстю вона схожа на коров'ячу. Може, це шкура буйвола? У Рейстауні вже не водилися буйволи, але дорослі часто розповідали про диких биків.

— Це, напевне, буйвол.

— У буйвола шкура зовсім іншого кольору.

— Я ще ніколи не бачив буйвола.

— Ну, згодом ти ще надивишся на них, коли полюватимемо на великому водопої. А це шкура вапіті ^[3] .

Вапіті! Цей олень-велетень зберігся ще й на Джуніаті, хоч, правда, він став дуже полохливий і обережний. Іноді восени в лісі можна було почути незвичайний крик, схожий на високий тужливий спів рожка. «Це вапіті», говорив тоді Андрес. Так ось який він, цей олень! Трохи присоромлений своїм незнанням, Георг глянув на вождя; він завжди чомусь почував себе ніяково в присутності названого батька. Сюди приєднувався ще й деякий страх перед насмішками Малого Ведмедя, особливо після того, як вождь на початку подорожі нагородив його болючим повчанням.

Було це так. Одного разу на привалі вони зібрались іти по лося, якого надвечір застрелив батько. Коням треба було відпочити, тому кращі шматки м'яса до привалу несли на плечах. Георгові здавалося, що його ноша нестерпно важка. Він скаржився:

— Це дуже важке, і в мене болять ноги.

Не сказавши ні слова, Малий Ведмідь взяв у нього частину ноші і поклав Малії, яка несла вже й без того великий клунок. Георгові від сорому хотілось провалитися крізь землю. Ніжна, тендітна постать сестри повинна була б зламатись під подвійним тягарем! Але Малія прийшла в табір, ні разу навіть не зупинившись на перепочинок. Жодним словом ніхто не обмовився про цей випадок, проте Георг ніколи більше не скаржився…

Частенько йому доводилось помічати свої недоліки. Якось, уже опівдні, вони спочивали. Георг сидів сам біля вогню, перевертав нанизані шматочки м'яса і підкладав сухий хмиз, щоб полум'я піднімалося вище. Малий Ведмідь бродив по лісу, а Малія збирала голки дикобраза для вишивання.

Раптом загарчав Шнап — наступник незабутнього друга, — хлопець підвів очі і побачив, що підходить якийсь чужинець. Його шкіряні штани, обвішані дзвіночками по швах, видавали в ньому вейєндота. Прибулий зняв ношу й мовчки підступив до вогню.

Георг уже знав, як треба в такому разі поводитись.

— Будь гостем, сідай.

З коротким «хау» чоловік сів. Хлопець вибрав великий, добре пропечений шматок м'яса і на дерев'яному шпичці подав його гостеві. У чужинця, видно, аж слина покотилася.