Раптом спів затих, іу стінку хати загриміли удари, потім відчинилися двері і ввійшли — з льодяним подихом снігу й морозу — двоє чоловіків у довгих буйволячих шкурах. Вони зупинилися біля першого вогнища. Мерехтливі язики полум'я освітлювали жовті, з маїсового листя вінки на головах і чудні червоні знаки на довгих товкачах для маїсу, які вони тримали у посинілих від морозу руках. Гучним голосом один з прибулих звернувся до дітей:

— Мої племінниці, мої племінниці, мої племінники, мої племінники! Повідомляємо, що за нашим старим звичаєм починається Новий рік. Запрошуємо вас взяти участь у святі. Слухайте, слухайте, слухайте! Приводьте в порядок свої будинки! Вивезіть геть усе сміття! Ніщо не повинно заважати святу. На те воля Великого Духа Ованійо.

Після цієї промови дядьки знову заспівали і попрямували до виходу. Ще не зникли посланці за дверима, як Шнап зірвався з місця і помчав навздогін. Голубий Птах і Малія випустили з рук хліб і кинулися за ним, але собака вмить був уже за порогом.

У хлопця з переляку мало не розірвалося серце. «Хоч би Шнап нікого з них не вкусив», з острахом подумав він і подався надвір. Проте собака, здавалося, знав, як належить поводитись: він бігав навколо посланців, радісно гавкаючи, валявся в снігу і підкидав угору то лапами, то мордою білі грудки снігу. Малія затряслася від сміху.

— Та то ж він радіє, що почався Новий рік, — гукала вона.

Голубий Птах забув свій страх і сміявся разом з нею, бо радість Шнапа передалася і йому. На закінчення всі троє качалися в снігу, в той час як дядьки з довгими розмальованими червоними товкачами та вінками з маїсового листя мандрували від хати до хати.

Свіжий ясний ранок, безхмарне небо і сяюче сонце прогнали останні сліди туги за батьківщиною: тут теж настало різдво. Захеканий хлопець біг за сестрою, назад у хату Черепахи, де на порозі стояла мати. Полуденне Сонце засміялася, допомогла їм обтрусити сніг і повела до вогню.

— Подивись на свій ослін, — сказала вона і підштовхнула Голубого Птаха в комірчину. Хлопець стояв нерухомо, як деревце, і не вірив власним очам. На його ведмежій шкурі лежав новісінький костюм, пара розшитих жовтою щетиною дикобраза мокасинів із лосьової шкури — значно товщі, ніж старі, з оленячої шкури, що завжди промокали: легінги, облямовані на поздовжніх швах чорною буйволячою шерстю, коротенькі шкіряні штани, сорочка з червоної тканини і навіть шапка з бобрового хутра.

Хлопець аж почервонів од радості. Потім він дістав свою дощечку з черепахою та усміхненим сонцем і простягнув матері свій подарунок. Вона одразу догадалась, для чого призначалася розмальована кора.

— Стару дощечку і розпізнати вже не можна, — сказала вона,

Голубий Птах обхопив руками червонуватокоричньову шию і притулився обличчям до темної щоки; він не вимовив жодного слова, але Полуденне Сонце без слів знала, що він хотів сказати.

Малий Ведмідь відкашлявся. Мати, посміхнувшись куточками губів, звільнилася з обіймів і підвелася: батько не любив таких ніжностей. «Зворушлива душа не пасує юнакові», мав він звичай говорити. Проте сьогодні батько не сказав нічого, може, тому, що був Новий рік і дядьки в селі сповіщали про свято.

Хлопець швидко переодягнувся. Зразу ж після обіду діти з хати Черепахи збиралися вирушати в масках жебраків і з кошиками, тому Голубий Птах не мав права гаяти часу на переодягання. До того ж нові речі треба ще сьогодні освятити. Чудові хвости бобрів, які зварила мати, здавалися братові й сестрі звичайною буденною їжею, бо обоє аж тремтіли від нетерплячки і в думках були вже хтозна-де. Малий Ведмідь дав їм ще кілька тріскачок із вишневими кісточками, і юрба з чотирнадцяти дітей, де наймолодшим було ледве по чотири роки, а найстаршим стільки ж, як Малії, Голубому Птахові і Козулі, рушила, надівши маски на обличчя.

Спочатку пішли, звичайно, до сусідньої хати, до Соколів. Постояли перед дверима, торохтячи й співаючи: «йє-го, йє-го, го-йє». Потім увійшли в хату і вигукнули:

— Поздоровляємо наших тіток і дядьків з Новим роком!

Матері всього роду підійшли до входу, а з усіх комірчин визирали привітні обличчя.

— Та це ж наші діти, — в один голос сказали жінки, коли побачили Малію та Голубого Птаха, і в їхні кошики насипали найбільші жмені горіхів. Незважаючи на маски, добрі тітки одразу ж упізнали племінницю і племінника; до речі, це були батькові сестри, що важило значно більше, ніж сестри матері, бо саме родичі батька здебільшого дарували дітям-«жебракам».

Обдаровані весело затанцювали навколо вогнища. Потім побігли до дальшої хати, сповнюючи ясний морозний день своїми голосами. Дерева вже кидали на сніг темноблакитні тіні, час від часу тишу порушувало вороняче каркання, а здалеку лунав галас інших «жебраків», що вештались по селу.

Сонце спускалося вже до горизонту, коли раптом діти з роду Черепахи наткнулися на хлопців і дівчат із сусідньої хати Соколів, які теж ходили збирати подарунки.

— Молодші двоюрідні брати! — вигукнула Малія. Противники не затрималися з відповіддю:

— Ви, брудні потилиці! Брудні шиї!

— А ви криві дзьоби! Чучела з пір'я! — понеслось у відповідь.

Пізніше Голубий Птах ніяк не міг пригадати, як усе сталося. Не встиг він опам'ятатись, як опинився в центрі бійки. Він ще побачив, як Козуля штовхнув у груди хлопця з Соколів, потім відчув, що у нього видерли кошика, — і кинувсь у бій. Ось Голубий Птах зіткнувся з якоюсь дівчинкою і впав у сніг. Багато маленьких ніг топтались по ньому; та, на щастя, вони були у м'яких мокасинах. Нарешті він підвівся, але тепер уже розлютований.

Діти боролися, мов скажені, навіть чотирирічні. Вони товклися у старших між ногами і били одне одного по голові своїми тріскачками. А дівчата дряпались і кусалися, наче дикі кішки.

Переможені Соколи відступили далеченько від поля бою, але й звідти долинала їхня лайка. Діти роду Черепахи оглядали одне одного. Вони стояли засапані, з темночервоними обличчями. У Голубого Птаха в руках знову опинився кошик. Де взявся втрачений скарб, так він і не взнав. Переможці швиденько позбирали все те, що погубили ворожі сусіди: маїсові тістечка, сушені сливи, горіхи, шматочки цукру,

Всі заговорили схвильовано, перебиваючи одне одного; раптом Голубий Птах побачив щось страшне: правий рукав його сорочки був з верху до низу розпанаханий, а боброва шапка розірвана по шву. Від жаху він не знав, що й сказати. Безпорадно глянув на Малію; чоло сестри було подряпане, але одяг цілий. Козулі порвали легінги, та йому байдуже, у нього ж речі старі, поношені. Голубий Птах безнадійно мацав сорочку і шапку, ніби намагався стулити розірване. Він майже не чув, як Малія заспокоювала:

— Та це ще нічого.

Якби він зараз був у Рейстауні, йому перепало б, і в хлопця було таке передчуття, ніби його чекає добра прочуханка. Що скаже мати, коли побачить новий одяг у такому стані? Малий Ведмідь, мабуть, візьме дрючка? Мовчазний і пригнічений, хлопець біг позаду всіх і останнім прослизнув у хату Черепахи.

Але все сталося зовсім не так. Вождь усміхався.

— Ну, ви, мабуть, здибалися з молодшими двоюрідними братами?

Він навіть узяв Малію на коліна, чого звичайно ніколи не робив. Сяюча мати сміялася від щирого серця.

— Зразу видно: тканина білого торговця не витримала навіть бійки. Не сумуй. Розірване я зашию, а при першій-ліпшій нагоді матимеш шкіряну сорочку.

Голубий Птах недовірливо позирав то на одного, то на другого. Він ще не знав, що такі бійки між двоюрідними родичами відбувалися на Новий рік завжди. Кожна ірокезька мати відчуває, що одяг буде розірваний у перший день свята, і Полуденне Сонце дозволила Голубому Птахові вийти в новому одязі тільки тому, що не хотіла затьмарювати його радості. Але, навіть не знаючи про це, хлопець все ж відчув любов до себе батьків-індійців і з полегшенням сів на циновку. Рідко що-не-будь здавалося йому смачнішим, ніж горіхи, які він розлущував першого новорічного дня біля вогнища роду Черепахи.

Наступного ранку знову прийшли дядьки і своїми довгими палицями покопирсали попіл у вогнищі. Коли попіл прохолонув, дядьки взяли його потроху і здмухували на голови дітям, примовляючи: