Коні досить точно знали час, коли вони будуть потрібні. Незадовго до варіння кленового цукру більшість з них самі приходили додому і чекали, щоб їх нав'ючували. Але деякі дичавіли настільки, що їх можна було впіймати тільки ганяючи, аж поки не стомляться, або приголомшивши пострілом попід саму гриву.

Та коли є сіль, про коней турбуватись нічого. Їжі навіть взимку вони знаходили достатньо.

Набагато гірше було з порохом, бо похід месників на кордон значно вичерпав запаси. Для полювання пороху лишилося зовсім небагато, а полювати в цю зиму доведеться більше, ніж будь-коли, бо урожай був поганий.

Хоча запас пороху весь час зменшувався, та до нового року можна було ще терпіти. А коли маски знову опинилися на горищі, батько відважився на незвичайний крок.

— Я піду у Преск Іль і позичу торбинку пороху. Весною ми заплатимо їм шкурами. Обидва купці, які постійно живуть там, щось та позичать.

Перед тим як вирушати з трьома чоловіками на торгову станцію, батько ще раз оглянув усі запаси. Якщо взяти необхідну кількість для тих, що їдуть в дорогу, то кожній хаті зостанеться пороху ще на чотири постріли. Обличчя вождя було заклопотане; він нічого не сказав, проте кожен знав, як економно повинен мисливець обходитись з рештою чорних зерняток. Стріляти треба буде лише у певні і вигідні цілі.

З незвичайною поспішністю Малий Ведмідь вирушав у дорогу, ніби не міг більше дивитися на змарнілі обличчя своїх домочадців. Хлопець догадувався, що підганяло батька: на порозі стояла пора перших відлиг.

Голубому Птахові добре запам'яталися тяжкі дні минулої зими, які зводили нанівець усі старання мисливців. Здебільшого пора коркування снігу починалася безхмарною погодою десь через місяць після нового року. Затяжна теплінь розтоплювала верхні шари снігу, але нічні морози знову сковували їх. Льодяна кірка була занадто тоненька, щоб витримати людину; ноги з тріском провалювались, і дичина зривалася з місця значно раніше, ніж мисливець міг наблизитись до неї на відстань пострілу.

Дуже страждали в цей час довгоногі тварини. Оленям і сернам жилося погано, як і людям, бо й під ними ламалася льодова кірка, об її скалки тварини до крові розтирали ноги. В лісі всюди можна бачити провалини з гострими закривавленими краями. Іноді навіть знаходили рештки загиблої тварини — роги, кілька кісток і окремі куски жил та клапті шкури.

Для вовків і лисиць цей час — благодатна пора. Їхнім широким ворсатим лапам льодова кірка не шкодить, вони заганяють кожну сарну з розтертими ногами на смерть і нажираються так, що безмаль не луснуть. Жоден місяць не приносить їм стільки поживи, як цей. Щоночі з лісу лунає їхнє хрипле гавкання і тужливе завивання.

А для оленів, козуль та людей настають тяжкі часи. Коли врожай був багатий, люди якось обходились, коли ж маїсу збирали мало, червоношкірим людям доводилося дуже сутужно.

У цьому році лихий місяць настав раніше, ніж будь-коли. Ледве від'їхав батько, як почалися чудові, ясні дні. Сонце осявало майже нестерпно сліпучий сніжний покрив, небо світило кришталевою блакиттю, і лише темна смужка лісу на горизонті, мов траурна стрічка, відділяла разючу білизну землі під крижаної блакиті безхмарного небозводу. Невтомно лунав барабанний дроб дятлів, у яких від зміни погоди заграла кров. Навіть безліч ворон на буках між хатами метушилися жвавіше.

Здавалось, ніби сонце розтопить і останні запаси харчів у роді. Шість днів минуло з того часу, як батько рушив у путь, а мати вже вишкрібала з мішечків останній смалець і товкла в ступі останні зерна маїсу. В маленькі дерев'яні капкани, що стояли на лісових стежках, не потрапляло нічого.

Полуденне Сонце, як завжди, посміхалася, говорила про те, що завтра треба по той бік річки пошукати горіхів гікорі. Проте ввечері з своєї лави хлопець побачив, як мати, пораючись біля вогню, раптом замислилася, задивившись на полум'я. А потім — хлопець затамував подих — у неї з очей бризнули сльози. Каплі упали їй на руки, на якусь мить блиснули в променях світла і скотилися з смаглявої шкіри прямо в попіл. Мати одразу ж схаменулась і продовжувала свою роботу.

Хлопець не спав уночі не тільки від голоду. Йому не давала спокою думка: чи не спробувати б самому пополювати. До цього часу батько брав його з собою на полювання, щоб навчити всього необхідного. Чому б не звідати зараз своє щастя?

Вдома залишилися тільки два повноцінних мисливці: брат Козулі — Чорна Ступня і Швидка Нога. Їм вистачить двох рушниць. А в комірчині тітки Білий Дуб на стіні висіла ще одна заряджена рушниця, не така важка, як інші громові труби, а маленька, тонка — хтозна, звідки вона взялася, йому вона саме під силу. Що коли він візьме цю невеличку штуку і піде з нею в ліс?..

Вранці Голубий Птах навмисне забарився, коли всі пішли через замерзлу річку до дерев гікорі, щоб назбирати горіхів.

— Я наздожену, я зараз наздожену! — гукав хлопець, а сам копався біля дров у коморі. Він дивився вслід людям, що повільно, стомленими кроками спускалися по схилу, потім ішли по льоду, стали зменшуватись і нарешті малесенькими темними цяточками зникли між деревами.

Хлопець метнувся в комірчину тітки Білий Дуб, зняв з кілочка рушницю, перевірив запал і, щоб заряд не відсирів, обгорнув замок ганчіркою. Свиснув Шнапові, але собака, що лежав біля вогнища, навіть не підвівся. Голубий Птах свиснув ще раз і підійшов ближче, його друг лише підвів голову і глянув на свого хазяїна таким жалісним поглядом, що Голубий Птах більше не пробував підняти на ноги виснажену голодом тварину. Тихе скавучання Шнапа супроводжувало хлопця аж до дверей. Тільки тоді, коли двері з грюкотом зачинилися, тужливі звуки обірвались.

Маленький мисливець попрямував мимо сушарні до лісу. Голі жердини, на яких сохли колись качани, витріщилися на нього, наче пусті ясла: всі запаси маїсу були давно з'їдені.

Морозне повітря трохи вгамувало нестерпний голод. Воно прямо-таки оп'янило хлопця. Сонце одягло засніжені ялини в золоті чепці, а голі дуби підмалювало мереживом голубих тіней. Ліс стояв мовчазний, наче мертвий, тільки іноді лунав тріск — це під вагою снігу обламувалися гілки.

Голубий Птах ішов на схід. Поки світило сонце, він не міг заблудитись, як минулої зими, коли довелося ночувати в дуплі. Десь опівдні натрапив на слід буйволів. Хлопець ще не вмів читати сліди так точно, як Малий Ведмідь або Чорна Ступня, чи навіть Козуля, і тому не міг сказати, скільки тварин пройшло тут. Але знав, що багато.

Його охопила мисливська гарячка. Міцніше стиснувши рушницю, прискорив ходу. Чи далеко тварини? Приблизно кроків через сто хлопець побачив буйволяче лайно. Воно тут, мабуть, ще з ранку, бо вже дуже замерзло. Але все ж таки знахідка ясно свідчила про те, що сліди залишили бізони.

Таким прикметам батько надавав великого значення. Він завжди розповідав історію про індійців племені кетаба. Ці запеклі вороги ірокезів з'являлись іноді взимку біля верхньої течії Аллегейні. Одного разу вони хитро поприв'язували собі до ніг буйволячі копита і слідами заманили кількох ірокезьких мисливців у засаду. Отже, на лайно треба звертати увагу, бо кетаби можуть зробити копита, але гній, звичайно, ні… Так, тут пробігли не кетаби!

Голод знову нагадав про себе. Хлопець зібрав останні сили і пішов по слідах. Іноді зупинявсь і роздумував, чи бува не повернутись, але, згадавши про материні сльози, ішов далі. Нарешті ноги самі понесли його, і він ні про що більше не думав.

Опам'ятався, побачивши кілька невеличких червоних кульок, що майоріли у заростях. То були, мабуть, брусниці, що залишилися ще од літа, непомічені пташками. Жадібно зірвавши ягоди, він одразу вкинув дві з них у рот, але так само швидко виплюнув, бо ягоди були тверді і холодні, як лід, і розжувати їх хлопець не міг.

Голубий Птах зупинився. От якби сюди вогню! У затишку під поваленим деревом темніла місцинка без снігу. Не довго думаючи, хлопець зрубав томагавком кільки гілок, наколов сухих трісочок, витяг із мішечка кремінь, кресало, трут і почав кресати вогонь. Незабаром під дереном уже потріскувало полум'я.