Щілинки, які заміняли Крюгерові очі, стулились. Якийсь час він мовчав, потім тихо сказав:

— Штарке, ви знаєте, ми живі, поки мовчимо…

— А навіщо вам жити? — просто запитав Штарке, і ліжко затріщало і загойдалося. Крюгер сміявся, тримаючись за серце і охаючи від болю.

— Я згадав, що мені подобалось у вас тоді, тисячу років тому, в молодості! — сказав він. — Ви завжди говорили прямо те, що думали. Вас цікавить Горелл? Справді, навіщо мені жити?

А потім Штарке сидів у високому напівтемному і прохолодному кабінеті уповноваженого в особливо важливих справах.

— Сьогодні вночі мене знову відвідали, — говорив Штарке, розкурюючи сигару. — Старий знайомий, і розмова йшла про ті самі речі. Ось…

Він написав олівцем на клаптику паперу п'ять прізвищ.

— Бережіть цих людей, — сказав він. — Учора я відмовився вбити їх, але завтра якийсь негідник може погодитись.

Уповноважений прочитав список і спалив клаптик паперу на сірнику.

– У мене до вас прохання! — сказав Штарке. — Передайте, будь ласка, ось це органам радянської державної безпеки… — І він простягнув уповноваженому аркуш паперу, на якому було написано кілька фраз дрібним старечим почерком.

— Чому б вам не зробити це самому? — спитав уповноважений, схиляючись над паперами і відкладаючи аркуш Штарке в сторону.

— Я можу не встигнути! — діловито сказав Штарке. — Пане уповноважений, — продовжував він, — я хочу дещо сказати вам на прощання. Настав дуже відповідальний час. Ми часто говоримо: «Насувається нова війна». Ні, те, що може трапитись, якщо ми схибимо, — не війна. Знищення націй, кидок назад, до кам'яного віку. Треба захищатися разом. Розумієте? Треба працювати разом, особливо нам! Треба за всяку ціну зламати в собі прокляте упередження перед дружбою між народами, яке в нас стільки віків виховували… Дивіться, що виходить. Навіть ви, німець нового складу, громадянин демократичної Німеччини, поморщились, коли я передав вам цей аркуш. Ось що страшно, пане уповноважений!

— Пане Штарке, ви стаєте політиком, — посміхнувся уповноважений. — Вас цікавлять дуже складні питання!

— Це трапилося зі мною в останні години життя… — сказав Штарке. — Страшенно драматично звучить, — зазначив він, винувато посміхаючись, — але ж ви розумієте, що я кажу правду.

— Ми можемо дати вам захисток!

— У мене є сім'я, — тихо відповів Штарке. — Дочка недавно одружилася. Племінники. Всіх не захистиш! Але не думайте про мене. Зараз важливо інше. Прості люди всього світу воювати не хочуть, а спекулянтів людською кров'ю зовсім мало порівняно з ними, і потім у них гнилі душі, вони не витримають справжньої боротьби. Страшні хитання в нас! Небезпечні наші помилки. Усуньте недовір'я, неприязнь один до одного, і ми переможемо…

— Ви говорите серйозні і правильні речі, — тихо сказав уповноважений, уважно розглядаючи Штарке. — Ви справді почали дещо розуміти. Ваше прохання буде виконано! — Він узяв аркуш паперу, списаний почерком Штарке, склав учетверо і сховав у внутрішню кишеню піджака. — Я обіцяю вам зробити це протягом найближчої півгодини.

— Дуже добре, — полегшено зітхнув Штарке. — Бо мій старий нюх підказує мені дещо… Спасибі вам, пане уповноважений…

І, потиснувши руку, простягнуту йому через стіл, Штарке круто повернувся й вибіг із кабінету.

Вдень він поспав кілька годин у сквері, йому ні про що не хотілося думати. Надвечір стомився і забрів у кафе. Він не відчував смаку їжі. Випив скляночку коньяку, і ноги перестали тремтіти. Спробував пригадати своє життя, все воно складалося з безперервної низки зусиль, які завжди перевищували звичайні людські здібності.

«Так, здорово я старався… — з подивом подумав Штарке. — От якби знати раніше. Якби я з самого початку жив для того, щоб зберегти цей веселий, сонячний світ, в якому так багато тепла і молодості! На що пішли мої роки?»

— Ще щось, пане? — нетерпляче запитала офіціантка.

— Ні, дякую… — стомлено сказав Штарке, розплатився і вийшов.

Теплий прозорий вечір, наповнений вогнями, звуками і людьми, зустрів його за дверима кафе.

Штарке зупинився, роздумуючи, куди б йому піти. Додому не можна. За все своє нестерпне життя Етель заслужила право легко пережити його смерть. Ідучи від нього, генерал нічого не сказав, але Штарке розумів, що в найближчі години його вб'ють. Якщо він заховається, — небезпека нависне над його сім'єю. Тепер треба якось прожити ці кілька годин. Іти до друзів? Їх у нього ніколи не було. Та н навіщо тягнути за собою до людей хвіст, який, мабуть, з самого ранку волочиться за ним? Він жодного разу не перевірив, чи стежать за ним, бо тепер це його не цікавило.

Покінчити з собою? А справді, чому б і ні?

І раптом Штарке зрозумів, що не може заподіяти собі смерть.

Він добре розумів, що у нього ніколи не вистачить хоробрості це зробити. Останні обривки романтичних ілюзій відлетіли з свідомості Гейнце Штарке. Яка там романтика! Що, хіба так уже цікаво було жити страшним життям напівлюдини, напівінструмента? Він боявся, що його вб'ють, тому й видавлював із свого мозку і тіла все, що міг. Єдині роки, коли він працював без страху, це були роки війни, бо він працював для народу, для простих людей світу. Але потім прийшла хвороба, і все закінчилось. А він же прожив таке довге життя і так багато…

— Одну хвилину!

Штарке не встиг закінчити думки. Його зупинив невисокий кремезний чоловік, який чимсь нагадував боксера. На ньому був новий костюм, покритий сальними плямами, ліве плече було трошки вище за праве. За ним стояв ще один, худий і тонкий, дуже молодий.

«Надто молодий для таких справ», подумав Штарке, впізнавши в цих людях свою долю.

— Ну, давай тут, поки близько немає людей! — сказав молодий.

Обличчя у нього було синє від дешевої пудри, очі, помутнілі від хвилювання, ніяк не могли взяти у фокус обличчя Штарке.

— Швидше! — повторив молодий.

— А може, це не він! — відповів старший. — Слухай, тебе звуть Гейнце Штарке?

— Так, це я! — стомлено промовив Штарке, байдуже дивлячись на оранжовий круг світла навколо ліхтаря.

— Тоді ходімо! — сказав старший і перший пішов до руїн, закритих щитом для афіш. — Він не пищатиме! — сказав він діловито молодому. — Він уже готовий. По очах видно.

Вони увійшли в тінь, і Штарке з розпачем подумав, що не може зачепитися за якусь думку чи почуття, щоб продержатись на них ці кілька останніх хвилин. У голову лізли всякі дурниці про те, на які гроші живе тепер Крюгер і що літо в цьому році раннє і тепле.

— Швидше! — прохально сказав молодий.

За кілька хвилин вони вийшли з руїн — молодий і той другий, старший — і ввійшли в смугу світла.

— Чого ти сіпаєшся? — сказав роздратовано старший. — Хіба це ми рішили старика? Люди старші і розумніші за нас вирішили, що він своє оджив! Ти звідки прийшов до шефа?

— Я член організації юних захисників Німеччини… — переборюючи озноб, сказав молодий. — А ти?

— Ну, я — інша справа! — ухильно відповів старший. — Я… — він запнувся і вилаявся.

Вони мовчки дійшли до рогу, і старший сказав:

— Я піду доповім шефові, а ти вільний… Юний захисник! — повторив він і сплюнув під ноги парубкові.

За рогом був вхід у ресторан, і вони, як тільки розійшлись, одразу ж загубилися в натовпі.

Пізно ввечері Смирнов доповідав генералові.

Генерал був новим начальником, недавно призначеним у Комітет державної безпеки. Смирнов ніяк не міг звикнути до його молодості і, доповідаючи, з інтересом поглядав на нього. Тридцять п'ять років, дві Золоті Зірки, одержані в мирний час, загоріле обличчя…

В свої п'ятдесят років Смирнов повністю відчував трудність дорученої йому роботи. Всупереч сподіванням ця трудність з роками зростала. Читаючи чи слухаючи донесення, Смирнов уже мимоволі в першу чергу вдумувався не в самий факт, а в думках прикидав обсяг справи, простежував слабкі місця, і саме повнота досвіду, яка одразу розкривала всі труднощі, заважала іноді рискнути там, де потрібен був риск, спонукала зволікати…