Пономарьов мовчав. Він сидів жовтуватоблідий, під очима різко позначилися темпі круги.

— Я вам з двох міркувань цей папірець показав, — заговорив Смирнов, намагаючись не дивитися на Пономарьова. — По-перше, для того, щоб у вас зникли ілюзії щодо ворожої розвідки. Вона працює і навіть старається. А по-друге, перегляньте дещо у себе в душі, думку ворога завжди корисно знати, він дуже цінує наші дошкульні місця! Ось так. Візьміть, я вам цю штуку на пам'ять залишу.

Смирнов помовчав і, бачачи, що Пономарьов ще не спроможний щось відповісти, продовжував:

— Мені з вами, Олександре Петровичу, іноді важко. Ви все хочете мене запевнити, що ви персона важна. Я розумію. Керівник інституту, талант, усе таке інше. Але давайте інакше на речі глянемо: ви — мікробіолог, я — розвідник. А простіше, обидва ми з вами хочемо зберегти людям життя. Так же? Чого ж нам ображатися, що іноді потурбуємо один одного? У нас же спішна справа!

— Спішна… — тихо відгукнувся Пономарьов. Він склав папірець і засунув його в кишеню халата. — До речі, можливо це вам буде цікаво, — сказав він, щось пригадавши. — Ми цю останню, значну роботу розв'язували не самі, а з групою фізика Короткова…

— От бачите! — ахнув Смирнов. — А ви ж могли мені цього не сказати! І я б пішов. Енергетик?

— Так…

— Везе мені! — похитав головою Смирнов. — Ну, спасибі вам, порадували! Олександре Петровичу, ви вибачте, я поїду! Навіть у шахи сьогодні не гратимемо, часу немає. Цими днями якось виберусь, тоді…

Смирнов підвівся. Пономарьов провів його до машини, принишклий, стривожений.

— Сволота! — сказав він, прощаючись з полковником. — Ах, яка сволота! Значить, лізуть до тебе крізь щілини, мов ті клопи… — І раптом знову пожовтів і вчепився в рукав Смирнова, який уже сидів у машині. — Слухайте, Гарасиме Миколайовичу! У нас же саме в розпалі оформлення роботи! Сконцентровано все! Коротковці частину своєї лабораторії до нас перетягнули!

— Все це ми врахуємо! — заспокійливо сказав Смирнов. — Засмучуватись поки що немає причини.

Вислухавши відповідь Смирнова про поїздку до Пономарьова, генерал довго мовчав.

— Тепер зрозуміло, чого до нас завітав такий старий вовк! Якщо мікробіолог-вірусник Пономарьов і фізик Коротков добились успіху, значить у смерті відрубана права рука.

Ось як це буває.

Півроку тому студент фізик Вася Рубцов відвідав з товаришами в Політехнічному музеї лекцію про мирне використання атомної енергії.

Усе складалося надзвичайно добре. «Комсомольская правда» надрукувала першу велику статтю Васі про роботу молодих учених і замовила нову. Заліки він складав легко. В кишені вперше в житті хрустіла пачка грошей, і він міг витрачати їх на свій розсуд. І, нарешті, на довершення щастя, в музей прийшла з подругами студентка консерваторії, піаністка, яка грала в університетському клубі на концерті і викликала в серці Васі Рубцова приємний неспокій.

Під час перерви Вася підійшов до неї, познайомив з товаришами, і фізики та музикантки почали разом оглядати виставку.

Якось само собою вийшло, що Вася пояснював експонати. Він робив це жартівливо, сипав дотепами і сміявся, але час від часу розповідав піаністці справді цікаві речі. Слухаючи про перспективи автоматизації промисловості, піаністка зосереджено кліпала загнутими війками, дивувалась і думала про те, що Вася не такий уже довгоносий, як здавалося на початку знайомства, що прямий, світлий чуб можна підстригти, і тоді йому не доведеться щохвилини по-конячому махати головою, і що кінець кінцем Пирогов і Менделєєв теж були не такими вже й красивими.

— Атомна енергія! — шанобливо сказала піаністка. — Це, мабуть, надзвичайно цікаво!

— Ще б пак! — з гордістю підтвердив Вася. — Ви знаєте, Леночко, у нас на курсі один спеціальний предмет читає професор Коротков. Ото талант! Так слухайте, він зараз працює разом з біологом Пономарьовим. Мені один хлопець розповідав, вони одержали разючі результати! Історичне відкриття! Загалом, Леночко, пояснити це важко, але суть полягає в тому, що, виявляється, на вірусну флору можна впливати енергією і викликати її розпад!

— Мабуть, це дуже цікаво! — ввічливо посміхнулася Леночка.

— Це не просто цікаво! Це найбільше відкриття сучасності! Можете мені повірити. Слухайте, а якого кольору у вас очі? Я ніяк не можу розібрати! Вони то сині, то чорні… Просто неможливо так існувати…

Лена засміялась і дозволила Васі взяти себе під руку.

І ніхто з них не помітив, що поблизу, неуважно, з нудьгою розглядаючи стенди, йшов маленький сутулий і незграбний чоловік у темносірому костюмі і погано вичищених черевиках.

Так він ходив, замішавшись у групу студентів, до кінця перерви. Потім уважно слухав лекцію, а коли вона закінчилась, довго топтався у вестибюлі та біля під'їзду і пішов одним із останніх.

Він попрямував додому пішки. Не кваплячись ішов по тротуару, попихкуючи сигареткою «Дукат» і нічим не вирізняючись серед прохожих.

В одному з арбатських провулків, проходячи повз особняк, він звично кивнув міліціонерові, який чергував біля воріт особняка, звернув до під'їзду і відімкнув двері своїм ключем.

Через півгодини, перемінивши потертий костюм і черевики, куплені в комісійному магазині, на просторий м'який твід і замшові туфлі, він входив у квартиру свого начальника містера Робертса, який поєднував дипломатичну діяльність з розвідувальною.

У вітальні дружина начальника, дуже худа дама з довгим обличчям і випуклими страдальницькими очима, малювала з натури. «Натура» — молоденька і товста машиністка — робила неймовірні зусилля, щоб не заснути.

— Добрий вечір, містер Георг, — сказала дружина начальника. — Чоловік у кабінеті, він займається з Беллою, пройдіть до нього. А я малюю. Я обіцяла вишити покривало для алтаря нашої церкви. Мадж позує мені для голівки центрального янгола! Правда, вона схожа на янгола, містер Георг?

— Дуже можливо! — ввічливо сказав Георг Білліджер, скоса дивлячись на трійчасте підборіддя Мадж.

У кабінеті на дивані сиділа і хникала худа дівчинка з таким самим довгим, як у матері, обличчям. Багровий від роздратування дипломат бризкав слиною, пояснюючи їй задачу з алгебри.

— Цікава новина, сер! — сказав містер Георг, шанобливо вітаючись із дівчинкою.

— Можеш іти спати, Белло! — з полегшенням наказав Робертс. — І пам'ятай, що через тиждень я знову перевірю твої уроки…

Коли дівчинка пішла, містер Георг докладно розповів Робертсові все, що почув із легковажних уст Васі Рубцова.

— Пономарьов… — повторив пожвавлюючись Робертс. — О, це серйозна фігура. Ще б пак, Пономарьов! А Короткова не знаю. Треба ним зайнятися, Білліджер. Постарайтесь зібрати про нього все, що можна. Цікаво. Завтра від'їжджає кур'єр…

Кур'єр поїхав з повідомленням Робертса. Через кілька днів далеко за межами нашої батьківщини двоє немолодих з військовою виправкою людей обговорювали це повідомлення. Обговорення закінчилося тим, що була послана телеграма в Париж.

З Парижа, одержавши телеграму, на літаку вилетів чоловік у широкому пальті, без багажу.

Через добу на околиці великого міста в порожній квартирі він зустрівся з одним із двох немолодих по-військовому грубуватих людей, які обговорювали раніше повідомлення Робертса.

— Містер Горелл! — сказав керівник відділу розвідувального бюро. — Як ви себе почуваєте, містер Горелл?

— Яке це має значення? — їдко спитав худий мускулистий чоловік з широкими плечима, вузькими стегнами і глибоко запалими сірими очима. — Я прилетів на виклик. Я не встиг передати паризькі справи повністю, але що міг розтлумачив Ангусові. Він продовжує.

— Містер Горелл, є одна серйозна справа, — продовжував керівник відділу. — Ви двічі були в Росії.

— Мені дуже не хотілося б їхати туди втретє, — зауважив Горелл. — Ви знаєте, якою ціною я вибрався!

— Нічого не поробиш, доведеться! — різко перебив співрозмовник. — Ви поїдете зараз із провідником і відпочинете тижнів зо два. Ми доставимо вам матеріали, потрібні для операції, і консультантів — фізика та біолога. Обов'язково перегляньте радянську пресу за останні роки, у вас вийшов розрив…