Гореллові ледве вдалося перейти кордон. Приїхавши в Москву, він направився до Юлі, квартира якої була відома начальникові і вважалася «спокійним місцем, де можна закріпитися». Переждавши кілька днів, він пішов на явку.

У підвальному приміщенні маленького дерев'яного будиночка за Київським вокзалом Горелла зустрів «зв'язковий» — старий кравець, який був покритий лупою, брудом і салом, шепелявив і присідав від страху.

— Рано! — твердив він, оглядаючись то на двері, то на вікно. — Ще немає нічого для вас! Приходьте за тиждень…

— Починається! — зітхнув Горелл, різко, із свистом випустив повітря крізь зуби і пішов.

Найважче виявилось «підійти» до професора Пономарьова. Адреси його в телефонних книжках не було. Довідкове бюро відповіло, що такий у Москві не проживає. Коло установ і сімей, що їх відвідував професор, було зовсім недоступне для Робертса, Білліджера і Горелла. Ще менше шансів було знайти його лабораторію.

Але й адреса ще не вирішувала успіху. Пономарьов, зайнятий і останнім часом особливо замкнутий, не приймав людей по телефонному дзвінку чи записці. Випадкові відвідувачі, як правило, зверталися до референта. Отже, Білліджер повинен був знайти такий хід, який напевне забезпечував би прийом у самого Пономарьова. Треба сказати, що природа зло пожартувала з Білліджером. Душа його з дитинства була сповнена честолюбних замислів. Білліджер любив полювання на лисиць, жорстоке і важке, у мріях він бачив себе дипломатом, полководцем, спокусником світських красунь, вожаком боїв у парламенті. Але природа, не бажаючи рахуватися з прагненнями Білліджера, підсунула йому вузькі плечі, маленькі, темні, неспокійні очі і тихий голос. І все ж Білліджер знайшов собі заняття, в якому вмістилися всі його честолюбні пристрасті. Він став розвідником.

Білліджер був «відкритим» розвідником. Він збирав відомості в легальних місцях, відкрито..

В сірому потертому костюмі і запилених черевиках він відвідував лекції, наукові демонстрації, виставки і годинами терся в юрбі, прислухаючись до розмов, схоплюючи уривки, натяки, півфрази. Він намагався запам'ятати їх, а повернувшись у посольство, записував і потім просиджував над записами іноді до ранку, докопуючись до смислу. Білліджер щоденно по кілька годин працював у різних бібліотеках, переглядаючи періодику, аналізуючи репортерські замітки і наукові статті.

Коли плечі у нього дерев'яніли від перегортання газетних комплектів, коли починало нудити від голоду, він ішов у буфет і там рядом з гостинними, привітними людьми їв хліб їх і, розмовляючи, продовжував обдумувати чергову партію матеріалу, зібраного за ранок, прикидаючи, як би влучніше нашкодити цим людям. Кінець кінцем він знайшов засіб.

На сторінці газети «Пионерская правда» Білліджер прочитав замітку про те, що п'ять років тому професор Пономарьов, лауреат Сталінської премії, побував у школі-десятирічці і розмовляв з учнями. Пономарьов розповів дітям, як він учився, як, будучи аспірантом у найтяжчий перший рік Великої Вітчизняної війни змушений був виїхати в Челябінськ і продовжувати там роботу над дисертацією. У Челябінську йому дала притулок велика робоча сім'я токаря по металу Андрія Аникійовича Горбачова. Помітивши, як напружено працює молодий Пономарьов, як соромно йому, що він, молода, здорова людина, перебуває в тилу, Горбачови зробили все, що від них залежало, для полегшення життя Саші Пономарьова. Повертаючись із заводу, де він провадив свою дисертаційну роботу, Пономарьов завжди одержував тарілку гарячого супу і кухоль чаю. Дружина Андрія Аникійовича лагодила йому одяг так само дбайливо, як і своїм дітям, а сам Андрій Аникійович часто підсідав у вільну хвилину до юнака і розмовляв з ним про все, що непокоїло Пономарьова, допомагав йому правильно розібратись у своїх думках, знайти своє справжнє місце в житті. «Багато чим я зобов'язаний цій чудовій сім'ї потомствених челябінців і тепер не пориваю дорогого для мене зв'язку…»

Білліджер важко засопів у ніс, прочитавши замітку. Він виписав її повністю і зараз же замовив комплекти челябінських газет за всі роки, починаючи з 1941.

Він був терплячий і витривалий, мов кінь. Він переглянув усі комплекти і виудив із них деякі матеріали про Горбачова. Там були подробиці про родину Горбачова: як переїжджали вони в новий будинок, як Андрій Аникійович із своїм молодшим внуком Вітею ходив голосувати під час виборів до Верховної Ради. Білліджер побачив фотографію Соні Горбачової, талановитої молодої робітниці, найкращої лижниці міста. Портрет її був надрукований тут же, рядом з заміткою, і Білліджер уважно розглянув веселу дівчину у в'язаному ковпачку, з-під якого спадали на плечі вогкі від снігу товсті коси.

Два дні Білліджер аналізував добутий матеріал, а потім подав Робертсові схему: Горелл легально розшукає Пономарьова і прийде до нього, немовби від родини Горбачових з проханням допомогти Сониній подрузі Валі Макаровій вступити в університет на фізичний факультет.

Горелл спробує установити з Пономарьовим контакт. Якщо це не вдасться, він придивиться до вченого, готуючись до диверсії, і, головне, постарається встановити місцезнаходження його лабораторії.

Слухаючи Білліджера, Робертс довго м'яв у долонях своє кругле червоне обличчя і зітхав. Усе це йому не подобалось. Не подобалась поспішність. У таких справах не поспішають, а його майже щоденно запитували по телеграфу, вимагаючи прискорити хід подій.

Робертсові не подобався кравець, який виконував обов'язки зв'язкового, — він явно боявся і, що було найгірше, перестав цікавитись грошима. Але іншого зв'язкового не було.

— Добре!.. — невесело сказав Робертс. — У всякому разі це найрозумніший варіант. Підготуйте інформацію для пеедачі, Білліджер! Сьогодні ввечері я йду в театр.

Пан Робертс любив балет.

У той момент, коли машина зупинялася перед театральним під'їздом, маленький пом'ятий носик його червонів, ніздрі починали тремтіти.

Зовсім інші почуття переживала папі Робертс, входячи в ложу театру.

Кожна балерина була смертельним ворогом — адже на неї пожадливо дивився Робертс у польовий бінокль. Просто неможливо було відірвати його від цього жахливого бінокля. Пані Робертс посміхалась, відповідаючи на поклони дипломатів, які були в сусідній ложі, але серце її, як воно страждало, бідне, змучене ревнощами, серце, яке стікало чорною їдкою кров'ю!

— Ви аморальна людина! — казала вона ледве чутно. Бінокль здригався, проте залишався біля очей пана Робертса. Ви гидкі мені! — твердила пані Робертс, з жахом вдивляючись у зеленуваті сутінки сцени. Оркестру вже не було, це саме тіло Стручкової, майже неправдоподібне в своїй красі, виливало хвилі музики… — Ви смішні, так, так, ви смішні, гидка людино! — задихаючись від образи, шепотіла пані Робертс. Зуби пана Робертса скрипіли, але бінокль лишався притиснутим до очей… Адже єдине, чого не могла зробити залізна Елеонора, як звали її в посольстві, це вирвати з рук чоловіка бінокль!

Сьогодні, ввійшовши в ложу, Робертс обернувся до капельдинера і сказав:

— Програму, будь ласка!

Капельдинер, сутулий чоловік з хворобливим темним обличчям, подав програму. Робертс засунув руку в кишеню і, вийнявши складену вдвоє троячку, подав її капельдинерові.

— Дякую вам! — сказав капельдинер і відступив назад, затискуючи в долоні троячку.

Люстри потьмяніли, потім погасли. Почалась увертюра до «Лебединого озера». Робертс полегшено зітхнув і опустив спітнілі тремтячі пальці на бінокль.

У цей час капельдинер, замкнувшись в чоловічому туалеті, розгорнув троячку, вийняв з неї вузьку резинову трубку і вклав її в отвір, підпоротий під кантом обшлага уніформи.

Відкрилася завіса.

Несподівано залізна Елеонора простягнула руку, взяла бінокль і, вчепившись в нього всіма десятьма пальцями, приклала до очей, нічого не бачачи, але торжествуючи. Робертс неспокійно засовався. Потім він кашлянув. В середині акту він набрався хоробрості і голосно і ласкаво сказав:

— Люба, дозволь мені глянути…

Сусіди оглянулися, і залізна Елеонора змушена була здатися… Вона повернула чоловікові бінокль.