В сорок другому році довідалися про його долю. Пропав безвісти.
Син же, Іване Леонідовичу, своя кров! От яка справа…
З того часу я й втратив здоров'я. Розлилася жовч, відкрився туберкульоз. Якби ще загинув, може тоді помучився б і якось віддихався… А то ж «безвісти». Жінка мені кричить: «Брешеш, живий!» Я сумніваюсь. Уночі обоє лежимо без сну, мовчимо, всі сто смертей його переживаємо…
Спочатку ждали з партизанів. Не прийшов. Почали наводити довідки, може в полон потрапив! Не знаходять для нас відповіді…
У сорок восьмому році дружина вмерла. А наприкінці п'ятдесятого я звістку про Володьку одержав.
Так ось… Словом, діло було так.
Був я дома в понеділок. Десь о восьмій годині до мене ввійшов незнайомий чоловік. Сам на вигляд такий гладкий, лупою засипаний, лицем на жінку схожий.
Перепитав двічі моє прізвище, ім'я, по батькові. Спитав про жінку. Потім знову запитує, якого я року народження і де працюю. Потім каже:
«Замкніть, будь ласка, двері на ключ, щоб ніхто ненароком не зайшов!»
Я кажу:
«Що це означає? Навіщо мені у себе дома замикатися? Сусіда у нас гарні, доброму — порадуються, горю — поспівчувають. А самі ж ви хто будете?»
Він знов мене всього поглядом обмацав і відповідає:
«А ви все-таки замкніть двері! Я до вас із великою радістю! Тільки ця радість потребує обережності. Ви про свого сина давно звісток не мали?»
Ох, Іване Леонідовичу! Я весь обмер… Наче мене в окріп кинули. От же яке це владне почуття — батьківство! Ніби збожеволів, двері спиною загородив, кричу йому:
«Кажи, негіднику, поки живий!..»
Ні, добра я не ждав, Іване Леонідовичу, такі гості щастя не приносять. Щастя любить чистоту!
Ну, він заметушився, бурмоче:
«Ради бога тихше! Ради Христа обережніше…»
Коли я заспокоївся трохи, двері на засув замкнув, він і каже:
«Пам'ятайте, що тільки від вас тепер залежить майбутня доля і навіть життя-вашого сина!» І пояснив, у чому справа.
Виявляється, Володька ще на початку сорок другого року попав у полон під Вязьмою. Як там уже його носило, по яких дорогах, — не знаю, але опинився він у «робочому таборі»'. Працює на плантації, бавовник вирощує.
Спочатку ця гладка гнида тягнула трохи, а потім лист від Володьки дістала й подає.
Лист я з першого разу від слова до слова запам'ятав. Як прочитав, так і врізалось у пам'ять. Ось який листик, слухайте!
«Любий тату, будь ласка, тільки нічого не кажи мамі. Обніми її за мене і мовчи. Вона може кому-небудь проговоритись, і тоді ми з тобою пропали.
Я живу в чудових умовах…
Любий тату. Тобі принесе цей лист благородна і смілива людина. Довірся в усьому цьому чоловікові, він хоче нам добра.
Любий тату, тепер у твоїх руках моє життя. Якщо ти допоможеш моїм благодійникам, то ми з тобою скоро зустрінемось. Якщо викажеш їх, то мене за тебе стратять як зрадника. Нічого не бійся і все роби, що вони скажуть.
Я живу і весь час згадую літо тридцять четвертого року в Малаховці, як мені тоді було гарно і весело. Шкода тільки, що мама привезла тоді Семена Павловича, без нього мені було б ще краще.
Міцно тебе обнімаю і маму теж. Нічого їй не кажи, цього не можна.
Допоможи мені, любий тату, інакше я загину.
Твій єдиний люблячий син Володя».
Так ось який лист я одержав.
Іване Леонідовичу, чого ж ви так хвилюєтесь? Усе буде в повному порядку. Я нікуди не дінусь, я ж сам до вас прийшов. Послухайте ще трохи, тепер уже недовго…
Листа цього гладкий у мене забрав назад і незабаром пішов. На прощання сказав, що звати його Яків Іванович Кипєлов і що найближчим часом він мені подзвонить і повідомить іще дещо.
І от, Іване Леонідовичу, лишився я один серед чотирьох стін вирішувати, як же мені бути.
Відносно Малаховки в тому проклятому листі син мені страшну річ написав. Літом тридцять четвертого року він захворів, думали — ангіна. І от однієї ночі він у нас почав задихатися. Жінка вдосвіта привезла лікаря, Семена Павловича, про якого Володька теж у листі пише. Виявилось, дифтерія. Семен Павлович зробив йому трахеотомію, врятував… А потім Володька цілий рік хворів, ускладнення… Жахливе літо було!
Сидів ото я серед чотирьох стін, вирішував і все чув знову, як хрипів він тоді, як Варя головою об східці билася. Страшне діло, Іване Леонідовичу! Син же, зрозумійте! Який би поганий не був, а свій, на моїх руках виріс!
Ні, нічого я тоді не зробив. Вирішив почекати. Думав, подивлюся, що далі буде! А може, не прийде більш до мене ця гладка гнида Кипєлов? Може, на моє щастя, попаде під машину? Буває ж!
Не попав! Почав дзвонити до мене і заходити.
Потім одного разу подав карточку.
«Придивіться, — каже, — до цього пана. Чи не впізнаєте його часом?»
Я придивився. Обличчя знайоме, довге, в окулярах з тонкою оправою. Видно, іноземець. Подумав і пригадав: ходить він часто на балети, в одній із моїх лож завжди сидить…
«Цей пан, — каже Кипєлов, — тепер завжди братиме у вас програму. Він вас теж по фотографії впізнає. А на всякий випадок між вами буде пароль. Він вам скаже: «Як багато сьогодні людей у театрі». А ви відповісте: «Кошмарно багато». Дивіться не переплутайте слова, відповідайте, як наказано. Тоді він знову скаже: «Дайте мені, будь ласка, програму». Ви йому дасте програму, а він вкладе вам у руку згорнуту кредитку. Ви беріть її обережно, бо всередині буде трубочка резинова… З цією трубочкою ви прямо до мене!.. А я вам відповідь дам у такій самій трубочці, і ви цю відповідь наступного разу віддасте йому в програмі…»
З того часу я приймав, передавав, знову приймав і знову передавав. Іноді Кипєлов повідомляв «новини» про сина, але я вже розумів, що все це брехня…
А десь у глибині душі, немов черв'ячок, надія ворушилась: а може, правда?
Так, цілком правильно, я негідник, Іване Леонідовичу. В цьому питанні у нас із вами розходжень немає. Тепер слухайте далі… Чому я продовжував виконувати наказ Кипєлова?
Дуже по-дурному сподівався, що вся ця історія обірветься сама собою. Злякаються і кинуть. Або щось іще трапиться…
Коли страх починав дуже дошкуляти, я твердив собі, що нічого особливого не роблю! Тільки передаю. І не сам, а мене шантажують, загрожують життю сина. Дитяча втіха, та іі годі, її, уявіть, допомагала! А втім, недовго.
Іноді мені хотілось усе кинути, піти куди слід і розповісти… Та коли я думав про те, скільки часу мовчав, як запаскудив себе, ставало страшно. Боявся, Іване Леонідовичу, тюрми, слідчого, присуду — всього того, що сам собі заробив…
Поїхав десь додому той, перший, але для мене нічого не змінилося: замість нього програму почав брати інший, кругловидий, довгов'язий.
Одного разу Кипєлов промахнувся. З часом він звик до мене і почав де в чому довірятись.
Я вже знав, що він кравець, бував у нього дома, сидів іноді годинку, слухаючи його базікання. Новин він завжди знав багато і любив похвастатися своєю обізнаністю.
Якось замовниця в подяку за добре пошитий костюм принесла йому пляшку старого вина.
Чи то настрій у нього в той день був дуже гарний, чи, може, я виглядав надто похмуро, тільки він розчулився і почастував мене.
Почали ми з однієї, а незабаром покінчили з усією пляшкою і перейшли на горілку. Мало здалося…
Почалось усе з мого запитання.
— Слухай, гладкий! — спитав я його. — Навіщо нам з тобою все це потрібно? Ну, вони метушаться, це я розумію, — їм давно хочеться до Росії дотягнутися. Дуже гарний кусочок! А ми ж із тобою — росіяни! Для чого ж нам проти своїх іти?
— Як це ти примітивно міркуєш! — усміхнувся гладкий. — Росіяни теж різні є! У одного в голові потеруха, у іншого — золото! Одному триста карбованців — капітал, іншому сто тисяч мало! От коли, нарешті, настане у нас порядок, тоді кожен дістане своє…
— Тобто як це «своє»? — не зрозумів я.
— Кому що хочеться! Мені, наприклад, по двох лініях треба вдарити: землею володіти і ательє найкраще в Москві відкрити…
— Це, значить, щоб усе було як при непі?