З океану, як звичайно цієї пори року, ось уже третю добу дув сильний мусон, вологий і водночас гарячий. Він гнав по Глобус-парку пожовкле листя дерев і клапті виборчих бюлетенів марсонвільської партії «поміркованих».

Пан Давід Саксон у супроводі особистої охорони гуляв у парку, коли годинник над портиком парламенту пробив дев’яту ранку. Крізь бокову хвіртку парку Давід Саксон пройшов до свого автомобіля і наказав везти себе в Марсонвільський інститут грунтознавства. Як і його брат, покійний Роберт, він цікавився питаннями грунтознавства і рослинництва.

В цей же час, обминаючи Глобус-парк, низький чорний автомобіль звернув на Саговар-авеню і загальмував перед глухими чавунними ворітьми. У відповідь на низький тризвучний сигнал ворота розчинилися, машина в’їхала на подвір’я і зупинилась біля під’їзду похмурого двоповерхового особняка, побудованого в стилі кінця минулого століття.

Шофер відчинив дверці автомобіля, й Інгольс — директор інституту грунтознавства пройшов у хол.

Піднімаючись широкими сходами, застеленими персидським килимом, Чарлз Інгольс відчув запах тютюну. Пан директор не курив, і ніхто з наукових співробітників та службовців не дозволяв собі курити в приміщенні інституту.

Терпкий, солодкуватий запах люлькового тютюну переслідував Інгольса навіть у холі другого поверху. Безумовно, це був «Принц Луї» — улюблений тютюн Давіда Саксона!..

«Невже?!» заходячи до прийомної, подумав Інгольс, і з того, як Глорія, його особистий секретар, мовчки, але виразно показала очима на ледь прочинені двері, він зрозумів, що не помилився. З тривогою в серці, мимоволі поправивши галстук, Інгольс переступив поріг свого кабінету.

За широким столом, розвалившись у його, Інгольса, кріслі, сидів Давід Саксон. У скупому світлі наступаючого дня холодно виблискували скельця його окулярів. З-під вкритої сивиною щіточки жорстких вусів, що закривали тонку верхню губу, стирчала його незмінна пряма люлька. Очі під важкими напівзакритими верхніми повіками дивилися похмуро, не віщуючи нічого доброго.

— Сідайте, пане директоре, — замість привітання процідив Саксон. Випустивши клубок диму і безцеремонно розглядаючи прибулого, він сказав: — У вас, Інгольс, вигляд ученого, заклопотаного великою науковою проблемою. — У словах Саксона звучала неприхована іронія, що скидалася на глузування. — Ви одержуєте більше, ніж будь-який сенатор. Ваш інститут коштує нам щонайменше вісімсот тисяч доларів на рік.

Добре знаючи свого шефа, Інгольс мовчав, його безбарвні очі під білястими віями альбіноса, крупний м’ясистий ніс і дряблувате підборіддя — усе його обличчя на довгій сухій зморшкуватій шиї виявляло послужливу готовність негайно погодитися з будь-яким, навіть з найбільш убивчим висновком шефа.

— Ви гадаєте, Інгольс, що моє терпіння безкрає, а гроші невичерпні! — Саксон постукав люлькою по ручці крісла, вибив попіл просто на килим, потім набив її знову, закурив, відкинувся на спину крісла і, заплющивши очі, кинув:

— Доповідайте!

— Мені нічого додати до того, що я вже доповідав, — обережно сказав Інгольс. — Ми — напередодні здійснення операції «Бумеранг», яка дасть нам можливість одержати вичерпні дані.

— Відомості, які передав міністерству військовий аташе, повніші, а головне дешевші за ваші, — посміхнувся Саксон.

— Наші відомості, пане шеф, ніколи не обходилися дешево. Для операції «Бумеранг» потрібне було ретельне і спеціальне навчання агентури, ми витратили цілий рік на підготовку і рискуємо найкращими кадрами. Терпіння, пане шеф, і ще раз терпіння. У гру вступають наші головні козирі, ця партія наша!

— Дивіться, щоб козирі не виявилися крапленими, — сказав Саксон, мовчки підвівся з крісла і, не прощаючись, попрямував до дверей. Потім обернувся і додав:

— Нас зв’язує, Чарлз, давня дружба. Та коли ви з вашими козирями програєте, я не обіцяю вам навіть пенсії. Ви завжди вважалися спеціалістом у російських питаннях. Не знаю, хто вам створив цю репутацію. Може, мій брат Роберт? Але мені б не хотілося, щоб ви її втратили. Не проводжайте! — закінчив Саксон і вийшов з кабінету.

Якщо «артилерія — бог війни», то полковник Крилов був одним з жерців цього великого в гніві вогнеподібного бога. Його любов до артилерії і безмежна віра в неї ніколи не були сліпими. Він творчо працював для того, щоб зробити цього суворого «бога війни» ще сильнішим і могутнішим.

Син тульського зброяра, ще з дитинства оволодівши батьківським ремеслом і палко закохавшись у збройову справу, Андрій Крилов пройшов складний життєвий шлях від першого номера обслуги старої тридюймової гармати у сімнадцятому році до члена-кореспондента Академії наук.

У свої п’ятдесят чотири роки Андрій Дмитрович був міцний і сповнений тієї невичерпної творчої енергії, яка, по суті, визначає собою силу і молодість людини. І тільки нервове напруження останніх днів підготовки до випробування давалося взнаки: у Крилова почало здавати серце і сон став бажаним, але не частим гостем.

Великий годинник у кутку кімнати пробив три чверті на другу. Перегорнувши листок календаря, Крилов підкреслив дату. Завтра вранці нова зенітна гармата, результат багатьох років його наполегливої праці, проходитиме останнє, вирішальне випробування. Він погасив настільну лампу, підійшов до вікна і відсунув портьєру — в сяйві електричних вогнів міста, кружляючи і виблискуючи, падав пухкий лапатий сніг.

Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг, але, схвильований думками про майбутнє випробування, довго не міг заснути…

Прокинувся Крилов пізно. Була десята година. Біля дивана на спинці стільця він побачив свій парадний мундир з начищеними регаліями і пришпилений до нього аркуш із зошита. Він прочитав:

Крилов підійшов до вікна і зажмурився від яскравого сонця.

«Чудовий день для випробувань!» подумав він.

Звідси, з висоти дев’ятнадцятого поверху, Москва лежала перед ним у білосніжному вбранні… Було безвітряно і морозно. Прямі пасма диму здіймалися над дахами будинків.

Дивне відчуття святкової порожнечі охопило Крилова. Сім років напруженої праці закінчуються, сьогодні останнє випробування. «Мабуть, те саме відчуває мандрівник, що пробився до поставленої мети крізь пургу і вітер, через піски і спеку, буреломи і непрохідні хащі», подумав він і посміхнувся своїй думці, бо знав — утома проходить і знову постає мета, важча, величніша за попередню, і знову людина готує себе до боротьби, до праці й перемоги.

Із задуми Крилова вивів різкий телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку і почув голос Шубіної, парторга інституту:

— Андрію Дмитровичу, бажаю успіху! Раджу не хвилюватися, все буде гаразд!

До розмови з Шубіною Андрій Дмитрович був спокійний, але через кілька хвилин відчув, що телефонний дзвінок парторга знову схвилював його. Ретельно поголившись, Крилов одягся, випив склянку кави і викликав ліфт. Біля під’їзду на нього вже чекала машина.

Приїхавши на полігон, полковник Крилов зв’язався каналами спеціального зв’язку із злітними площадками керованих по радіо реактивних літаків і з пунктами «ДАВЛ». На це пішло багато часу. Полковник глянув на годинник і поспішив до малого лекційного залу. У дверях він зустрівся з генерал-полковником Чепруновим, заступником міністра. Під час війни Чепрунов був начальником штабу протиповітряної оборони фронту. Він прекрасно знав зенітне озброєння, був вимогливим і суворим «замовником».