— То ви кажете, таксі ЕЖ 13–13? — уточнив Нікітін.

— Літери, шановний, не пам’ятаю, а цифри точно 13–13.

— Велике вам спасибі, Олексію Захаровичу. Вважайте мене своїм боржником, — підводячись, сказав Нікітін.

— Куди ж ми, посиділи б, випили ще по чарчині, — гостинно запросив Пожидаєв.

— Не можу, на службі, — навідріз відмовився Нікітін і, попрощавшись із Пожидаєвим, вийшов на вулицю.

Номер машини починався на одиницю, отже таксі було з першого таксомоторного парку. Цей парк містився тут недалеко, за Ризьким вокзалом.

У таксомоторному парку Нікітін з’ясував, що машина ЕЖ 13–13 була першого парку третьої колони. Водій машини Артем Сухов, що працював без напарника, в цей час був у рейсі.

Взявши на всякий випадок домашню адресу водія, Нікітін приїхав на Ризький вокзал. Тут, на стоянці, машини ЕЖ 13–13 не було. Він послідовно об’їхав усі стоянки до площі Маяковського, але безрезультатно. Звернувши праворуч, проїхали по Садовому кільцю до площі Повстання. Тут Нікітін побачив, як чоловік з товстим портфелем сів поруч з шофером у таксі. Виїхавши на вулицю Чайковського, таксі повернуло направо. Це була машина ЕЖ 13–13.

Їх розділяв червоний світлофор, і Нікітін з досадою подивився вслід машині, то швидко віддалялася. Залишилась одна надія, що таксі затримається біля світлофора на Смоленській площі.

Але наздогнати його вдалося тільки біля Зубовської площі, далі Нікітін доїхав за машиною до Серпуховського універмагу. Тут чоловік з товстим портфелем вийшов і розрахувався з шофером. Нікітін ледве встиг вискочити з своєї машини і пересісти в таксі.

— Парк культури, — дав він адресу.

Під’їхавши до парку імені Горького, Нікітін попередив водія:

— Ми тут простоїмо хвилин двадцять, лічильник не вимикайте. Ось моє посвідчення, прошу вас, товаришу Сухов, ознайомтесь.

Шофер прочитав і повернув посвідчення Нікітіну. На серці в нього було неспокійно, машину водити — не воду пити, водою й то буває захлинешся.

Коли Нікітін розповів водієві, що його цікавить, у Сухова відлягло від серця, він закурив, запропонував цигарку Нікітіну і ухильно відповів:

— Та я за ці чотири дні чоловік сто перевіз, якщо не більше.

— А пригадуєте, вас взяв із стоянки біля готелю «Москва» швейцар з «Націоналя»? Ви ще сказали йому: «Бачиш, заради тебе нам всюди зелена вулиця».

— Точно! Я від «Націоналя» якогось громадянина возив, — згадав шофер і навіть зрадів.

— У світлому пальті і сірому капелюсі, — нагадав Нікітін.

— Точно, він.

— Ви пам’ятаєте, куди ви його возили?

— Пам’ятаю, до Київського вокзалу.

— Ви не помітили, куди він направився, вийшовши з машини?

— До приміської каси, дуже поспішав. Казав, що запізнюється на електричку.

— Як? — здивувався Нікітін. — Він говорив російською мовою?

— Як ви зі мною, — дивуючись у свою чергу, відповів Сухов.

— Дякую, товаришу Сухов, ваша домашня адреса у мене є, ви нам ще будете потрібні! — сказав Нікітін, розрахувався по лічильнику і пересів у свою машину.

Ниточка показалася!

Полковник Каширін прокидався рано і одним із перших приходив на роботу; це стало для нього звичкою. В ранкові години робота спорилася, думка працювала чітко і гостро, тому найважчі питання дня він з вечора відкладав на ранок.

Сьогодні полковник прийшов ще раніш, ніж звичайно, і здивувався, заставши у себе в приймальній Нікітіна. Він з цікавістю глянув на майора і зрозумів, що в цю незвичну пору його привели сюди невідкладні справи.

Вони сіли на диван. Бачачи, що Нікітін чимсь стурбований, полковник навмисне не сідав за письмовий стіл. Так було краще, і розмова могла бути безпосереднішою і простішою.

Каширін закурив і, знаючи, що Нікітін у хвилини особливої зосередженості любив, як він казав, подимити, запропонував майорові цигарку.

Нікітін послідовно розповів усі події вчорашнього вечора. Поки що це були тільки факти. Полковник чекав узагальнень і висновків.

Говорити вміє багато хто, вміння слухати — якість, властива небагатьом. У полковника ця якість була розвинута дуже добре. Нікітін відчув, як кожне його слово, мов зерно, падаючи на родючий грунт, проростало паростком зустрічної думки, живої і плодотворної.

— Молодшому компаньйонові торговельної фірми не обов’язково знати мову тієї країни, куди комерсант виїжджає у справах фірми. Якусь іншу далекоглядну мету очевидно, мали ті, що надсилали сюди людину, яка прекрасно володіє російською мовою. — Розвиваючи свою думку, підкріплюючи її істотними доказами, Нікітін приходив до ряду висновків. — Досконало володіючи російською мовою, Гонзалес старанно приховував це від людей, що оточували його. Знання мови свідчить, що Гонзалес або раніше довго жив у нашій країні, або пройшов тривалу спеціальну підготовку. Висновок перший: Гонзалес був направлений до Радянського Союзу з певним оперативним завданням.

Прикуривши цигарку від першої, Нікітін продовжував:

— Організація багатолюдної зустрічі з залученням закордонних журналістів і наступні відгуки в газетах свідчать, що на досить звичайному факті приїзду представників комерційних фірм було зроблено навмисний, а не випадковий акцент. Першого ж дня після приїзду Гонзалес, узявши таксі, їздив кудись і повернувся пізно. Третього числа, приїхавши на Київський вокзал, Гонзалес добре орієнтувався і точно знав розпис приміських поїздів. Можна зробити висновок, що Гонзалес виїхав за вже знайомим маршрутом. Обід з Едмонсоном мав характер демонстрації на одному фланзі, в той час як рішучі дії готувалися на другому. Я схильний думати, що Едмонсоном нас намагаються збити з сліду.

Каширін встав, пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна, погладжуючи виголене підборіддя, потім мовчки відчинив сейф і, діставши блокнот, переглянув свої нотатки.

— У твоїх висновках, Степане, не все бездоганно. Відомі факти ти намагаєшся підпорядкувати заздалегідь надуманій версії. Це не об’єктивно, а значить, може призвести до помилкових тверджень.

— Наприклад?

— Наприклад, навмисний акцепт на прибутті в нашу країну Мехії Гонзалеса. Ти вважаєш, що за цим криється якась провокація. Яка? «Діячі плаща і кинджала» уникають сенсацій, вони воліють лишатися в тіні. У цьому питанні ти мало переконливий, в інших… Учора в зв’язку з подією в готелі я запитав про всі пригоди по місту й області за останні три дні. За цей час у нас було лише п’ять пригод. Я думаю, що одна з них тебе зацікавить: знайдено покинуту автомашину без номера, іноземної марки «Олімпія». При її огляді між спинкою і подушкою переднього сидіння знайдено сигарету марки «Фатум».

— Машина залишена на Київському шосе! — впевнено сказав Нікітін.

— Диявольська проникливість! Крім сигарети, хтось залишив свою фотокартку з дружнім написом: «Дорогому Степанові на добру згадку», — іронічно сказав Каширін.

— Віддаю належне вашому гумору, Сергію Васильовичу, але…

— Але машину покинуто біля Ваганьковського кладовища, — перебив його Каширін. — Зараз «Олімпія» стоїть на подвір’ї сто двадцять четвертого відділення міліції.

— Дозвольте поїхати подивитись?

— Їдь. Можеш взяти з собою капітана Гаєва, — дозволив полковник.

Коли майор Нікітін і капітан Гаєв їхали через усю Москву в Краснопрєсненський район, Нікітін з закритим ротом наспівував марш, імітуючи якийсь духовий інструмент. На щастя, це з Нікітіним траплялося рідко. Музикальний слух у нього був не дуже тонкий, тому капітан Гаєв, палкий любитель музики, кидав на нього благальні погляди. Та маршоподібні звуки, що нагадували скрегіт трамвая на повороті і гуркіт штампувальної машини, тривали доти, поки вони не прибули на місце.

Нашвидку оглянувши машину на подвір’ї міліції, Нікітін обурений пішов до начальника відділення.

— Який кретин протер усю машину бензином? — різко спитав він.

— Той кретин, якого ви, очевидно, розшукуєте! Він не такий дурний, як ви думаєте, і не залишив для нас своєї «візитної картки» в машині, — відповів начальник відділення.