«Тато!
Я пішла в консерваторію на симфонічний концерт.
Будь ласка, повечеряй сам. Усе приготовано.
Маша».
Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.
— Так, Любаша, я тебе слухаю, — відповів він, не приховуючи свого здивування.
— Моя Красуля удома? — запитала дівчина.
— Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.
— А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.
Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:
— Добре, Люба, піднімайся, — і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.
Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крилов запитав:
— Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.
— За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, — відповіла дівчина і почервоніла.
— Душевна краса людини, Любо, — скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», — ще раз повторив він і посміхнувся. — Немов кличка корови або кози!
— Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, — сказала Люба і почервоніла ще більше.
— Проходь, сідай, — запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: — Чаю зігріти, га? З морозу?
— Ні, спасибі. Я до вас у справі.
— Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.
Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:
— Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…
У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:
— Погано складає заліки?
— Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, — раптом сказала вона. — Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.
Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:
— Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.
— Так, але Машенька закохалася в іноземця.
«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.
Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.
— Розумієте, — говорила вона, — можливо, в цьому немає нічого поганого, він — чесна, хороша людина. Треба мати багато мужності, щоб, як він, написати правду. Про нього ось і в наших газетах писали: «Прогресивний журналіст Патрік Роггльс перед судом реакції». Ось вирізка з газети, — я її для вас зберегла, — а ось його книга «Зрадники нації», — дівчина, діставши з сумочки статтю і книгу, поклала їх на стіл. — Розумієте, його навіть мати зреклася. Там, на батьківщині, його називають «Червоний Роггльс».
— Авжеж, звичайно… Всюди є хороші, чесні люди… їх навіть багато, цих людей, їх більше, ніж поганих… Але… — Крилов деякий час дивився, не читаючи, на газетну вирізку і барабанив пальцями по столу. Згодом важко зітхнув, усміхнувся і навіть спробував пожартувати:
— Сьогодні вона з ним у консерваторії, як його, — Крилов присунув до себе книгу і прочитав: — Патріком Роггльсом?
— Так. Вони зустрічаються майже щодня.
— Он як… Красивий хлопець… — непевно сказав Крилов, помовчав і додав: — Була б жива мати, вона б з нею ділилася.
— Вона б і мені нічого не сказала, але я знала про це знайомство і спитала сама.
— Що ж каже секретар комсомольського комітету?
— Розумієте, Андрію Дмитровичу, Рябінкін хороший хлопець, але любить він усе розкласти по поличках, а для даного випадку у нього полички не знайшлося…
— Любов до іноземця не вкладається на поличку, так? — додав Крилов.
— Саме так. Він говорить: «Ти, Любо, поговори з батьком, він член партії, академік, а я пораджуся з секретарем райкому».
— Я майже забув слова поета, але зміст цих рядків пам’ятаю добре: «Нa серце гаряче не можна в чоботищах». Ти, Любо, передай Рябінкіну, що тут потрібні ласкаві руки. У Маші сильний, палкий характер. Мати у неї така була. У сорок другому я був на фронті. Маші тоді було вісім років. Варя, дружина моя, закінчила курси медсестер, одвезла дочку до матері в Тулу й пішла на фронт. Вона сказала просто і ясно: «Це мій обов’язок». Ти ось кажеш, від Роггльса відмовилася мати, на батьківщині його чекає суд і, можливо, тюрма. Пройти з коханням шлях боротьби і знегод в ім’я правди — це майже подвиг. Треба, Любо, зрозуміти її і підтримати. Якщо він чесна людина. Словом, подумаємо, я з нею поговорю. Спасибі, що ти прийшла до мене, — Крилов підвівся і простяг дівчині руку.
Розуміючи, що Андрій Дмитрович хоче залишитись на самоті, Люба попрощалась і пішла.
Довго Крилов ходив по кімнаті. Скрипів паркет під його важкими кроками, і велика тінь металася за ним по стінах. Двічі підходив він до телефону, нерішуче знімав трубку і, подумавши, клав назад. Нарешті, наважившись, набрав номер:
— Здрастуй, Анастасіє Григорівно! Ти можеш під’їхати до мене?
Відчувши у голосі Крилова тривожні ноти, Шубіна спитала:
— Що в тебе скоїлось?
— По телефону всього не скажеш. П’ятдесят п’ятий автобус зупиняється біля самого будинку. Я чекатиму тебе.
— Добре.
Шубіна жила поблизу, на Солянці. Через півгодини ліфт підіймав її на дев’ятнадцятий поверх. Над дверима спалахували і миттю погасали номери поверхів.
Подвійні автоматичні двері ліфта відчинялися майже безшумно. Однак напружений слух Крилова вловив знайомий звук дверей, що зачинилися, і він вийшов назустріч Шубіній на площадку поверху.
— Що сталося? — стривожено спитала вона, заходячи до кабінету.
— Ти, мати, сідай, розмова у нас довга, — сказав Крилов і присунув Шубіній крісло.
Розмова справді виявилася тривалою. Що вони знали про Роггльса? Тільки ті скупі факти, які можна було почерпнути з газет. Чесна він людина чи авантюрист? Куди він поведе за собою просту російську дівчину? Маша не була вродливою. Покохавши, він справді відкрив усе багатство її душі, всю цільність і чистоту її пристрасної і сильної натури, чи, може, Маша цікавила його, як дочка відомого вченого, до праць якого за кордоном завжди виявляли підозрілий інтерес? Як складалася і формувалася свідомість самого Роггльса? Що передувало його сміливому виступу з словами правди на сторінках марсонвільської преси? Що це — мужність чи підступність? Чесність чи авантюризм?
Вислухавши Крилова, Анастасія Григорівна важко зітхнула, подумала і, різко опустивши долоні на стіл, ніби розрубуючи гордіїв вузол, сказала:
— Якщо хочеш відверто, Андрію Дмитровичу, то знай; у тому, що ти довідався про це не від рідної доньки, а від Люби, — винний ти сам. Тебе самолюбство заїло. Ти бачив, що з дочкою негаразд? Бачив! «На серце не можна в чоботищах!» кажеш. У чоботях не треба, а взагалі треба, та ще й як треба! Вона не маленька, розуміє, куди ця любов приведе, а все ж любить. Я її за це, за її кохання, поважати більше стала. Сильний у неї характер. Ти думаєш, вона красою його спокусилася?
Шубіна, взявши з стола книгу Роггльса, деякий час розглядала його портрет на обкладинці, потім рішуче заявила:
— Ні, Андрію Дмитровичу, «вона його за муки полюбила». Так, здається, у Шекспіра сказано.
Машенька повернулась додому о першій годині ночі. Почувши голоси за дверима батькового кабінету, вона пройшла у свою кімнату, намагаючись не стукати, роздяглася, не вмикаючи світла, і лягла.