Пам’ятаю я Орєхову гірку… Височінь. Блакить неба. Пахне гіркою ромашкою. Ти лежиш на траві і, поклавши голову на мої коліна, повільно розгортаєш бинт. Ти виколов голкою моє ім’я на лівій руці. Рука, видно, болить, а мені радісно і страшно.

Ми були молоді й дурні.

Пам’ятаєш, як ми мріяли, а життя перевернуло наші надії, вірніше, твої. Одержали путівки. Путь-дорога в нас одна, їхати нам у Південноуральськ, на завод, нас, молодих, чекають там. А ти відступив, не хочу сказати — зробив підло, хоча був час, коли я так і думала. Словом, кімнату тобі обіцяли в Москві, місце хороше в главку. Ти, бач, хотів зробити кар’єру і залишився в Москві.

Мені здавалося, що те головне, в ім’я чого ми жили, — перед нами, і ми з тобою на порозі нового життя. А ти захотів свого, маленького благополуччя, забувши про те, що ми з тобою намріяли удвох.

Тобі, я це пізніше зрозуміла, треба було лише показного, зовнішнього. Ти ось ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко. Ти, Гришо, егоїст, черствий, бездушний себелюбець. Кажу це тобі не тому, що хочу образити. Якщо в тобі ще залишилася якась забута чиста струна, вона здригнеться й зазвучить. Прислухайся до неї, до цієї струни.

Ти, кажеш, списався з директором нашого заводу, надіслав анкету, хочеш залишити Москву, завод, на якому працюєш зараз, і працювати тут, з нами.

Що я можу сказати? Хороші інженери завжди потрібні, знайдеться робота і для тебе. Тільки от, як би тобі це сказати, Південноуральськ — не Москва, тут людина вся перед нами з усіма її думами. Якщо твій порив щирий, — приїжджай, якщо ти думаєш, що тут легше зробити кар’єру, — безглуздо, у нас на заводі не бракує хороших, талановитих людей.

Народ у нас живе не замкнено, людей люблять. Місця красиві. Природа така, що хоч вік живи — мало! Влітку просто з мого вікна видно порослу на схилі липовим підліском вершину Кабан-Тау, а нижче клубочиться пара над швидкою річкою Сакмарою. В степу дикі вишняки, рожевий дикий мигдаль, яскраво-жовта акація. Повітря — не надишешся! Хороші тут місця, і Кабан-Тау не рівня нашій Орєховій гірці.

Я навіть вірші почала було писати, так сподобалися мені тутешні місця. Про роботу говорити нема чого: створюємо сильні, розумні машини, які — сам знаєш — писати не буду.

Приїжджай, Гришо, коли з серцем, а без серця людей ми не любимо, та й кому вони потрібні такі?!

Моє життя, як ти знаєш, мене не балує: довго я тебе як хворобу в серці носила, видужала, полюбила людину хорошу, Семена Баскакова, вийшла заміж. Жили ми добре три роки, та… загинув Семен, убило його струмом на високовольтній підстанції. Живу тепер з дочкою Світланою. Заміж не збираюсь.

Якщо ти, чого доброго, знаючи про смерть Семена, думаєш, що… Я тобою, Гришо, перехворіла, як на кір, вдруге на кір не хворіють. Дружитимемо. Дитинство та юність ми разом провели, хорошого було немало. От на згадку про це і дружитимемо з тобою.

Пам’ятай, Гришо, у нас тут колектив міцний, згуртований: якщо ти людина здорова, якщо нам допомогти хочеш, та й сам повчитися, — приїжджай, а ні — подумай. Зірвешся з Москви, кімнату втратиш, потім шкодуватимеш.

Тетяна Баскакова.

Південноуральськ, Лісова вулиця, 7».

21

ВЕРСІЯ НІКІТІНА

Відклавши вбік блакитний конверт, Каширін сказав:

— Так… Життя людське. — І після паузи: — Я слухаю тебе, Степане.

І по тому, як він це сказав, Нікітін зрозумів, що лист Баскакової зворушив його своєю теплотою і щирістю.

Бумеранг не повертається i_012.jpg

— Поки що хорошого мало, Сергію Васильовичу. Якщо побудована нами версія правильна і Гонзалес (хоч я впевнений, що він такий же Гонзалес, як я принц датський) і Гонзалес з документами інженера Ладигіна поїхав до Південноуральська, — не жити цій жінці, Тетяні Баскаковій, коли ми вчасно не вживемо необхідних заходів. Гіпотеза перша: Гонзалес не знає про існування Тетяни Баскакової. Вона чекає людину, з якою зв’язана майже вся її юність, і раптом… приїжджає інша, зовні схожа на знайомого з дитячих років Гришу Ладигіна, але чужа, невідома їй людина. Сумніваюся, щоб при першій же зустрічі Баскакова не виказала йому свого недовір’я. Крім того, її звуть Таня, а по татуїровці Ладигіна їм це ім’я знайоме. Вже одного цього досить, щоб вони вбили її.

Гіпотеза друга: Гонзалес знає про існування в Південноуральську Тані, вона єдина людина, яка може його викрити. Тоді спільник Гонзалеса чи він сам напередодні своєї офіційної появи в Південноуральську вбиває її. Тут мова йде про нове озброєння, до серійного випуску якого приступив завод. Велика гра і крупна ставка. У такій грі їх не зупинять ніякі перешкоди.

— Коли, за твоїми розрахунками, Гонзалес виїхав до Південноуральська? — спитав Каширін.

— Він виїхав дев’ятого числа, одинадцятого у нього пересадка в Челябінську, сьогодні рано-вранці він повинен бути в Південноуральську.

— Я чекаю повідомлення з Південноуральська з хвилини на хвилину, — сказав, подивившись на годинник, Каширін. — Там люди досвідчені, і всіх необхідних заходів буде вжито. Ізолювати Гонзалеса не можна. Вони діють так впевнено, ніби на заводі чи десь поблизу у них є агентура. Це треба перевірити дуже уважно і тільки тоді вживати потрібних заходів. Якщо становище ускладниться, доведеться тобі, Степане, виїхати до Південноуральська.

— Я думав про це, — сказав Нікітін і спитав: — Ви говорите, Сергію Васильовичу, «вони», «у них». Кого ви маєте на увазі?

— Те, що так званий Гонзалес діє не один, це для нас з тобою ясно. Але… які факти свідчать проти Едмонсона? — несподівано запитав Каширін.

— Прямих доказів проти Едмонсона немає. Але побічні докази, різні факти в їх взаємозв’язку з обставинами справи свідчать проти Едмонсона. У перший же день свого приїзду Гонзалес зустрічається з Едмонсоном. Останній разом з Гонзалесом виходить з готелю з великим пакунком, загорнутим у сірий обгортковий папір. У цьому пакунку, до речі, могло бути мисливське спорядження. Далі: не бачачись ні з ким із своїх співвітчизників, Гонзалес четвертого січня виїжджає нібито на полювання. Того ж дня Едмонсон також їде з Москви і згодом відмовляється дати пояснення, де він був усі ці чотири дні. До місця пригоди ведуть сліди «Олімпії», кинутої потім на Ваганьковському кладовищі, під її сидінням знайдено сигарету «Фатум», а сигарети цієї марки, крім Гонзалеса, курить тільки Едмонсон. Того дня, коли в Глухівському лісі знайшли тіло Гонзалеса, Едмонсон повертається до себе в готель і віддає в хімчистку пальто, на якому велика масна пляма. Працівник хімчистки вважає, що ця пляма автолова. У «Олімпії» протікає картер. Можливо, Едмонсон підліз під машину, щоб підтягти болти картера, і забруднив пальто. Потім, щоб встановити свою непричетність, Едмонсон передає до редакції статтю, в якій він розповідає мало ймовірну історію про те, де він був ці чотири дні.

— Це все?

— Поки що все.

— По перше, у Гонзалеса не було мисливського спорядження. В усякому разі в день його приїзду митний огляд цих речей не виявив. Мисливське спорядження могло бути доставлене іншими каналами і, звичайно, минувши Гонзалеса. Я схильний думати, що Едмонсон справді одержав від Гонзалеса посилку з сигаретами «Фатум». По-друге, як усе це пов’язується з твоїм припущенням, що Едмонсоном нас намагаються збити з пантелику? Пам’ятаєш? Ти говорив про це лише кілька днів тому.

— В нашій справі не надавати значення інтуїції, професіональному чуттю, було б помилковим, але факти є факти й ігнорувати їх ми не маємо права.

— Факти чи фактики?

— Я говорю про факти.

— Але ти випускаєш з уваги одну дуже важливу обставину: якщо твоя версія правильна і Гонзалес справді вбив інженера Ладигіна, то хтось же повинен був підготувати це вбивство. Значно простіше було б для іноземної розвідки скомпрометувати Ладигіна і, шантажуючи його, примусити працювати на себе, так же? Отже, перед тим, як убити Ладигіна, була зроблена спроба, і, я думаю, не одна, купити його або залякати. Потім, коли ця спроба не дала бажаних наслідків, був розроблений план убивства і підміни Ладигіна. План цей виношувався довго і готувався не менше. Їм треба було підшукати для підміни хоча б відносно схожу на Ладигіна людину. Треба було, щоб ця людина добре знала російську мову й мала б спеціальну технічну освіту, інакше такий, я дозволю сказати «інженер» був би викритий в перший же день свого перебування на заводі. Кореспондент «Марсонвіль Стар» Уільям Едмонсон з’явився у Москві двадцять третього грудня. Постає питання, чи міг Едмонсон за два тижні свого перебування у Москві познайомитися з Ладигіним, завоювати його довір’я і навіть запросити його на полювання? Ні, Степане, безумовно, не міг. Ось чому, не ігноруючи побічних доказів проти Едмонсона, треба зробити деякі поправки в твоїй гіпотезі. Ні Гонзалес, ні тим більш Едмонсон — не головні фігури цієї складної, заплутаної гри. Не вони підготували і здійснили цей злочин. Ми не повинні випускати з поля зору Едмонсона, бо деякі факти справді свідчать проти нього, але наше завдання виявити і знешкодити головну фігуру, яка поки що залишається у тіні.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: