— Вас цікавить Марія Крилова? Невелике травматичне ушкодження. Дівчину врятувала тепла хутряна шапка. Удар був сильний…
— Удар чим? — уточнив Каширін.
— Важким предметом.
— Скажіть, докторе, ви можете дозволити мені недовгу розмову з дівчиною?
— Вона тільки зараз заснула.
— Ось мій телефон. — Каширін вирвав із блокнота аркуш і передав його лікарці. — Я прошу, як тільки ви вважатимете можливим, подзвонити мені. — Полковник подивився на годинник і, відчувши непереборну втому, вирішив їхати додому.
О дев’ятій ранку Каширін побрився, прийняв душ і, як завжди, бадьорий і свіжий, почувши сигнал машини, вийшов на вулицю.
Негода вщухла. Було тихо і сонячно. Сніг, що випав уночі, боляче засліплював очі. У звичайні шуми міста, яке тільки що прокинулося, немов пташиний перегук, врізувався дзвін скребачок і лопат.
Каширін постояв біля під’їзду. На чистому морозному повітрі дихалося легко. Подумав і, відпустивши машину, пішов пішки.
Прийшовши в Управління, полковник знайшов у себе на столі докладну відповідь Московського карного розшуку на телефонний запит у справі замаху на Марію Крилову.
«…удар був завданий у потиличну частину голови пляшкою. Слідчим Купріяновим була знайдена ця пляшка у сніговому заметі. Виявлені на пляшці відбитки пальців були сфотографовані. З фотографії виявилось, що деякі пальцеві узори надзвичайно характерні, до того ж відбиток одного з пальців має слід рубця, який проходить через усю фалангу.
Перевірка великої кількості дактилокарток на зареєстрованих злочинців дала змогу встановити, що відбитки пальців на пляшці належать Миколі Пряхіну, 1916 року народження, він же Борис Катков, він же Василь Линьков з кличкою Васька-„Кінь“, засуджений відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 липня 1947 року в цілому на двадцять років. Утік з місця ув’язнення в жовтні минулого року».
«Жовтень, листопад, грудень, — у думці підрахував полковник, — три місяці такий негідник на волі!» Увійшов капітан Гаєв і доповів:
— Дзвонили з інституту імені Скліфосовського, просили вас, товаришу полковник.
— Коли експрес прибуває в Ленінград? — запитав Каширін.
— Об одинадцятій тридцять, — відповів Гаєв.
Полковник глянув на годинник Часу досить, можна відвідати Крилову.
— Якщо Нікітін дасть про себе знати, — повідомте мене. Я буду в Управлінні об одинадцятій тридцять, — розпорядився полковник і вийшов з кабінету.
Крилову помістили в окрему палату. Крізь велике, до самої стелі вікно щедре сонячне проміння заливало кімнату. На столі біля ліжка стояв кошик пишних гортензій.
Маша зустріла Каширіна ніяковою посмішкою, що немовби говорила: «Ну от, я знову турбую вас своїми справами…» Вона простягнула йому руку, і полковник відчув міцний потиск її тонких гарячих пальців.
Її смугляве, схудле обличчя з легким рум’янцем на щоках, на фоні білосніжних бинтів, що прикривали голову, здавалося темним, немов на фресках старовинної новгородської роботи.
— Не думав я, Машенько, що доведеться зустрітися з вами тут, у палаті лікарні…
— Не треба, Сергію Васильовичу, — перебила вона, — все добре і через кілька днів я буду вдома.
— Лікарі обмежили нашу розмову часом, тому я прошу, Машенько, якщо це вас не дуже стомить, розповісти мені все, що ви самі визнаєте за потрібне.
— Розповідь буде коротка, — попередила вона. — О десятій годині вечора я вийшла пройтись перед сном. Люба залишилась у санаторії дивитися кінофільм. У парку було безлюдно. Ішов сніг, і поривчастий вітер розгойдував ліхтарі. Раптом переді мною опинився чоловік, невисокий, кремезний. Він був у шкіряній тужурці на блискавці і в хутряній шапці. Чоловік спитав мене: «Ви Марія Крилова?» Коли я відповіла стверджувально, він сказав: «Справ до вас ніяких не маю, хотів познайомитись». Я одвернулася від нього і пішла в санаторій. Потім я почула за собою його кроки і… більше нічого не пам’ятаю. Коли я опам’яталася, біля мене був тато і я лежала тут, у цій кімнаті. Зник перстень… його перстень… годинник…
— Це був хід «Конем», — замислено сказав Каширін.
— Ви думаєте, це…
— Так, це Роггльс.
— За що?
— Ви надто багато знаєте, і вас вирішили усунути з дороги.
Машенька відкинулась на подушку і одвернулась. По її щоці, лишивши слід, збігла сльоза. Переборовши хвилинну слабість, вона сказала:
— Він повинен заплатити за все…
— Ми подамо йому великий рахунок, можете в цьому не сумніватись. Він заплатить за все і за цю сльозу теж.
Полковник попрощався і пішов. По дорозі в Управління він заїхав у магазин квітів, замовив кошик пахучого бузку і послав його Маші Криловій.
Коли Каширін приїхав в Управління, його вже чекав секретар з дешифрованою телеграмою:
«ВИЇХАВ ТАЛЛІН крпк ЧЕКАЮ ВКАЗІВОК ПОШТУ ТАЛЛІНСЬКОГО ВОКЗАЛУ крпк», прочитав полковник.
— Ну й деньок! — тільки й зміг промовити Каширін.
— Відповідь буде? — запитав секретар.
— Буде, звичайно.
Полковник написав: «НЕСЕТЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ крпк ТРИМАЙТЕ ЗВ’ЯЗОК крпк РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ЗВ’ЯЖІТЬСЯ ЕРНЕСКАСОМ крпк» — І передав секретареві.
Залишившись на самоті, полковник замислився. Роггльс поспішно пробирався на Захід. Звичайно, його можна було зняти з поїзда ще по дорозі в Ленінград, але це було б нерозумно. Мабуть, десь в Естонії Роггльс мас можливість просочитися через кордон. Треба було з’ясувати, що це за можливість. Роздуми полковника перервав прихід капітана Гаєва.
— Товаришу полковник, слідчий Купріянов з Московського карного розшуку повідомляє, що Миколу Пряхіна, «Коня», затримано, він перебуває в карному розшуку. Купріянов запитує, приїдете ви на допит чи доставити арештованого в слідчу частину Управління?
— Замовте машину і попередьте Купріянова: я приїду до нього через півгодини, — сказав Каширін і, подзвонивши генералові, попросив прийняти його.
Рівно через півгодини полковник був у карному розшуку. Купріянов, закінчивши всі формальності початкової стадії допиту, чекав полковника.
Пряхін під час допиту був млявий і байдужий. Йому було однаково; лишалося вісімнадцять років за старим присудом, новий строк за втечу з табору, та ще розбій в Істрі. «Дадуть на повну котушку!» думав «Кінь», і свідомість цього сповнювала його тупою байдужістю до всього, що відбувалося в цій кімнаті.
На столі перед слідчим лежав перстень з ізумрудом і ручний годинник на муаровій стрічці. Їх знайшли у злочинця під час обшуку. Тут же лежала розбита пляшка.
Пряхін не заперечував ні пограбування, ні замаху, але як тільки заходила мова про те, звідки він знав, хто така потерпіла, злочинець мовчав або відбувався примовками на своєрідному тюремному жаргоні.
— Я вас питаю, — добивався слідчий, — звідки ви знали Крилову?
Пряхін уперто мовчав.
— Доведеться мені підказати йому, — втрутився полковник і, вийнявши портрет Роггльса, вирізаний з обкладинки книжки «Зрадники нації», показав його Пряхіну. — Впізнаєте?
Пряхін кинув байдужий погляд на фотографію, потім подивився, уже з інтересом, на полковника і з певною повагою зауважив:
— Факір, начальничку!
— Цей чоловік доручив вам убити Крилову, зняти з неї дорогоцінні речі і повернути йому перстень, годинник його не цікавив, — вів далі полковник.
Пряхін усміхнувся, від чого його маленькі очиці перетворилися в щілинки. Все його обличчя, густо заліплене ластовинням, виражало щирий інтерес і захоплення полковником.
— А в грудні він доручив вам ще одне «діло», ви купили машину «Олімпія» на Коптевському ринку і назвалися тоді Васильєвим.
— Точно, громадянине начальничку! — схвально вигукнув Пряхін.
— Ви хто, Пряхін?! — спитав його полковник.
— Я жиган,[12] — видимо пишаючись цим, відповів Пряхін.
— Який ти жиган, — презирливо кинув полковник, — якщо в шістках[13] у шпигуна ходиш!