— На добраніч, — побажав він уже в дверях і вийшов.

Звичайно, була ніч, але спокою не було. Схвильована майбутньою зустріччю, Таня не спала. Вставши раніше, ніж завжди, вона ледве розбудила Світлану, нагодувала її, одвела в дитячий садок і поспішила на вокзал. Поїзд прибував о дев’ятій тридцять.

Південноуральський вокзал був збудований у дні війни. Висока башта посередині і дві по боках робили його схожим на невелику, але грізну фортецю. Зубці на парапетах башень доповнювали це враження, пом’якшене лише світлими тонами окраски і мозаїчним вітражем над входом.

На запасних коліях станції стояв товарний состав, уже зовсім готовий до відправки. Продукція заводу, що стояла накрита тентами на великих платформах состава, викликала почуття гордості. Вгадуючи під безформними складками брезенту грізні машини, Таня ще з більшим почуттям відповідальності думала про майбутню зустріч.

Поїзд приходив з півночі. День був сонячний і морозний. Ось далеко, ледве видний, з тунелю в Кабан-Тау з’явився сірий султан диму. Витягуючи довге металеве тіло, виблискуючи на сонці шибками вікон, поїзд показався і зник, обгинаючи порослі ільмами та березами приярки Іирндика. Спускаючись по Сакмарській терасі, поїзд ще довго то показувався, то зникав, поки не виринув зовсім близько, біля семафора станції.

Таня побачила на пероні Нікітіна. Вираз його обличчя був спокійний і навіть нудьгуючий. Тільки по гострому схвильованому погляду в її бік Таня зрозуміла, наскільки напружений його стан.

Пасажирський состав підійшов і зупинився. Не поспішаючи, вони підійшли до другого вагона. Першою вийшла жінка з дитиною і чималою кількістю чемоданів. За допомогою провідника, випробовуючи терпіння пасажирів, жінка повільно вибиралася з тамбура.

Потім на поручні виходу з’явилася рука із знайомими літерами «ТАНЯ». Баскакова посміхнулась і торжествуюче подивилася на Нікітіна, який стояв поруч. Її погляд ніби говорив: «…Бачите, це він, Гриша! Та хай вас не засмучує ваша помилка, Це добре, що приїхав він, а не той, кого чекали ви!» Глянувши знову на руку, Таня побачила дрібне рудувате волосся, що вкривало тильну частину руки. «Дивно, — подумала вона, — я раніше ніколи його не помічала».

Коли жінка зняла останній чемодан з приступки вагона, Ладигін ступив уперед, і Таня, посміхаючись, рушила йому назустріч. Ну, звичайно, це був він! Та ось Ладигін підвів очі і, ковзнувши по ній байдужим поглядом, зійшов на перон. Це був Гриша, але очі… Чужі, невиразні очі, схожі на дві краплі мильної води, примусили її насторожитись. Він не впізнав її. З рюкзаком за плечима, зв’язаними лижами і чемоданом у руці, приїжджий пройшов мимо, оглядаючись на всі боки.

— Хто тут інженер Ладигін? — голосно спитав Нікітін.

— Я інженер Ладигін, — відповів пасажир з лижами і рюкзаком.

— Дуже приємно. Я з ЖКВ заводоуправління. Наказано зустріти вас і одвезти в будинок приїжджих. Ви поки що поживете там, а квартиру вам ремонтують. Познайомтесь, це за дорученням заводського колективу вас зустрічає інженер Баскакова, — сказав Нікітін, показуючи на Тетяну.

— Радий познайомитись! — промовив Ладигін, простягнувши руку.

Таня відчула потиск вологої, холодної руки — чужий потиск — І ледве вимовила:

— Звичайно, моє прізвище вам нічого не говорить, я рядовий член колективу. Ми вітаємо вас з вступом у нашу дружну заводську сім’ю і бажаємо вам творчих успіхів.

— Спасибі! — подякував Ладигін, відкривши в посмішці великі жовті зуби.

Підхопивши чемодан приїжджого, Нікітін попрямував уперед, Ладигін і Баскакова пішли за ним. Заводська машина доставила їх у будинок приїжджих.

— Я теж тимчасово живу тут, напроти вас, — сказав Нікітін, відмикаючи двері кімнати. — Тут вікна виходять на подвір’я і відкривається чудовий вид на Кабан-Тау. А в мене вуличний шум, сонце…

— Ви зі мною в заводоуправління чи відпочиватимете? — спитала Баскакова.

— Я не стомився. Тільки вмиюся з дороги і поїду з вами, — відповів Ладигін.

Таня, збентежена тим що відбувалося, всю дорогу мовчала і ледве відповідала на запитання. Біля заводоуправління вона попрощалась і пішла до прохідної.

Через деякий час Нікітін зайшов до директора заводу і, сідаючи в крісло, звернувся до нього:

— Ну, Митрофане Кузьмичу, розповідайте.

Директор заводу, чоловік років п’ятдесяти, сивий, підстрижений їжачком, з кущуватими вусами і жвавими карими очима, поглядаючи на сигнали диспетчерського комутатора, які раз у раз спалахували в кабінеті, розповів:

— Скориставшись тим, що я теж закінчив Бауманське училище, в порядку «спогадів» я дав йому з десяток запитань про педагогів, професуру, аудиторії, гуртожиток…

— Ну? — з неприхованою цікавістю спитав Нікітін.

— Жодної помилки. Він чудово знає училище, педагогів, приміщення, програму. Більше того, він… Ви не фахівець, і навряд чи вам це буде зрозуміло.

— Я інженер, закінчив Ленінградський інженерно-будівельний інститут, — пояснив Нікітін.

— Тоді ви мене зрозумієте. Негерметичність конусів засипного апарата викликає прорив розпеченого доменного газу, що має в собі надзвичайно дрібні частинки абразивно-рудного пилу, який роз’їдає стінки конусів. Борючись із цими явищами, ми застосовуємо електродугову наплавку надміцних сталей. Враховуючи нашу з вами, Степане Федоровичу, розмову, я доручив інженерові Ладигіну, як одному з перших фахівців, що ставили досліди з бальмінітом, провести ці роботи у нас на місці посадки конуса в сідло засипного апарата.

— І що ж він?

— Він показав чудове знання наплавки вокаром і сормайтом, а про бальмініт відповів ухильно, сказавши, що цей сплав ще мало перевірений.

— І це все? — здивовано запитав Нікітін.

— Поки що все, — відповів директор, спостерігаючи настирливий сигнал комутатора, і, не витримавши, підключив динамік.

«Одначе, — подумав Нікітін, виходячи з кабінету, — їх там готують добре!»

Нікітін попрямував у фотографічну лабораторію відділу кадрів і довідався, що нібито для анкети Ладигіна вже сфотографували у потрібному ракурсі. В павільйоні, схожому на маленьку оранжерею, він порівняв фотографію, взяту у Тані, із знімком, зробленим сьогодні.

Зовнішня схожість була очевидна, але, подивившись через лупу на структуру вуха, Нікітін пересвідчився, що робота зроблена немарно. Навіть у близнят, які мають повну схожість, структура вуха завжди різна. У Ладигіна було коротке, широке вухо з відокремленою мочкою, у агента довге вухо, витягнуте по вертикалі, з прирослою мочкою.

Залишивши фотографію Ладигіна для репродукції, Нікітін поспішив у центр міста, щоб купити лижі, його турбувало те, що агент має лижі.

В магазині Нікітін натрапив на чоловіка в шкіряному пальті, якого він уже бачив сьогодні на вокзалі. Вольове обличчя цього чоловіка запам’яталося Нікітіну. Незнайомець, уважно стежачи за ним, — Нікітін це чудово бачив, — теж купував лижі.

Почувши довгий заводський гудок, Нікітін заніс лижі в будинок приїжджих і поспішив у бібліотеку Палацу культури.

Як же він здивувався, коли, входячи в бібліотеку, побачив Ладигіна, що якраз виходив звідти з пачкою книг! Не помітивши його, Ладигін пройшов мимо, перегортаючи на ходу брошуру.

Нікітін спитав у бібліотекарки:

— Це що, новий інженер?

— Так, узяв літературу з питань електродугової наплавки надтвердих сплавів, — відповіла вона і додала — Дуже цікавиться бальмінітом. Уперше чую про нього. Треба буде надіслати запит у бібколектор. Відстаємо ми од Москви з новинками.

Помітивши Таню, яка саме ввійшла, Нікітін пройшов у читальний зал, у цей час майже порожній. Схвильована Таня розповіла:

— Я, як побачила його руку, зразу подумала: це він, Гриша Ладигін.

— Вас ввела в оману татуїровка на його руці, — перебивши її, підказав Нікітін.

— Так, це була наша юність… і…

— «…Ти от ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко…» — нагадав Нікітін.

— Вам Гриша показував мій лист? — здивувалася Таня.

— Так, — сказав Нікітін. оберігаючи її від зайвих хвилювань.