Машенька шепоче його ім’я, ледве ворушачи губами, потім їй хочеться почути, як звучить воно на самоті з нею, і вона вимовляє його вголос. Згодом шукає пестливе ім’я, шепоче його і ніяковіє так, наче хтось підслухав її в цій маленькій кімнаті на дев’ятнадцятому поверсі будинку, схожому на велетенського птаха, що розкинув крила і скам’янів перед зльотом.
Уже на світанку дівчина засинає коротким освіжаючим сном. І знову починається день, нескінченний, повний тривожного і водночас солодкого чекання зустрічі.
Андрій Дмитрович помічає зміну, що сталася з дочкою. Він не питає Машеньку, що з нею, — в матір вона, така ж соромлива, — і терпеливо чекає, поки дочка сама не розповість про своє почуття.
Секретар партбюро інституту, де він працює, Анастасія Григорівна Шубіна — давній друг сім’ї Крилових, та й не тільки Крилових. Маленька сива жінка з короткозоро примруженими, надзвичайно добрими очима і теплою посмішкою, «мати», як називали її в інституті, була душею всього колективу. Кому як не їй знати, що робиться з його дочкою, вона виростила трьох дітей, вивела їх у люди.
Анастасія Григорівна вислухала Крилова і значуще посміхнулася.
— Старіємо, Андрію Дмитровичу, старіємо, — лагідно говорить вона. — Чи ж давно я Машеньку влаштовувала в садок, а от бачите, дівчина. Така, якщо полюбить, — навіки! Я тебе, Андрію Дмитровичу, розумію, неспокійно у батька на серці, та що ж поробиш? Щоб узнати свої сили, треба виходити в життя і невдачі переживати і всілякі прикрощі. Не бійся, вона у тебе не кисейна панночка, у неї хороша гордість є і сили у неї досить. А він хоч гідна людина?
— Не знаю. Сама не говорить, видно, ще не час, а допитуватися не хочу.
Так у сім’ї Крилових поселилося щось нове, і Андрій Дмитрович і Маша носили це нове обережно, мов боячись розхлюпати повний по вінця келих.
Ранком подзвонив Патрік і сказав, що через годину заїде за нею на машині.
Машенька дивилась у вікно на Москву, що розкинулася перед нею, на Кремль, гостроверхі шпилі висотних будов, спокійну звивину набережної, легкі віадуки мостів у світлому серпанку світанковою туману, позолоченого промінням ранкового сонця.
Розгорнуту перед нею панораму міста Машенька бачила не вперше, але їй здавалося, що такої Москви, як сьогодні, вона ще ніколи не бачила. Зовнішній вигляд міста змінювався в кожну пору року, в різні години дня: то воно суворе і спокійне, то сяюче на сонці, то залите вечірніми вогнями, мов щедра жменя самоцвітів. Але сьогодні, повите легким серпанком, ніби зітканим з тонких сонячних ниток, місто здавалося їй неповторно красивим і незвичайним.
Після телефонної розмови, відчинивши на стук двері, вона побачила альпійські фіалки і темночервоний персидський бузок; корзину квітів приніс шофер.
Квіти не здивували дівчину. В її стані щасливого піднесення вони були цілком природними. Маша прийняла їх як належне, поставила у себе в кімнаті, швидко накинула шубку, наділа в’язаного капелюшка і, захлопнувши двері квартири, вийшла.
Завжди, викликаючи ліфт до себе на дев’ятнадцятий поверх, вона згадувала приказку: «Стань переді мною, як лист перед травою». І справді ліфт вмить злітав і завмирав перед нею, мов у казці. Та сьогодні він піднімається нестерпно повільно. Дівчина чує, як, пробігаючи поверхи, клацають його контакти, і здається їй, що чеканню не буде кінця.
Нарешті! Серце на мить завмирає. Маша провалюється вниз, і ось вона вже у вестибюлі. Вийшовши на вулицю, щоб трохи заспокоїтись, вона навмисне уповільнює крок. Побачивши Машу ще здаля, Роггльс іде назустріч, допомагає сісти в машину і дбайливо поправляє пальто. Вдихаючи тонкий запах його незнайомих духів, дівчина здивовано розглядає золотий перстень-печатку на його пальці — перстень на чоловічій руці!
На дорозі тонкий льодок, слизько. Їхня машина повільно рухається по набережній.
Машенька крадькома кидає погляд на Патріка, на його мужнє, сильне обличчя і думає: «Ось вони їдуть з ним у машині, удвох. Він сидить поруч з нею, вона відчуває тепло його рук і вдячна йому за щастя, яке він їй приносить вже однією своєю присутністю. Але ж вона нічого не знає про нього. Хто він? Де його сім’я? Мати від нього відреклася, а можливо…» Від думки, що спадає їй, Маша вся зіщулюється і випростує свою руку. Вона уважно дивиться на нього і не вірить. «Ні, — думає вона, — він не став би так жорстоко жартувати зі мною, у нього хороші чесні очі. Людина з такими очима не може ні брехати, ні лукавити».
Заспокоєна цими доводами, вона сама кладе руку на його долоню. Злякавшись своєї сміливості, заплющує очі і відкидається на спинку сидіння. Дівчина відчуває на своїй шиї його гарячий сухий подих, він цілує її, і Маша, піддаючись раптовому рішенню, просить шофера зупинити машину, далі вони підуть пішки.
Роггльс підкоряється її бажанню і доручає шоферові о першій годині дня подати машину до будинку університету.
Набережна Москва-ріки. Перед ними величний міст Окружної залізниці. Потепліло. Місто застелене пеленою туману, і лише кріпосні стіни і вежі Новодівичого монастиря ясно видно за рікою.
— Я з татом була в цьому монастирі, — сказала дівчина. — Дивіться, стіни цієї колись грізної фортеці захищали з півдня Москву. А он там на вежах стояли гармати, відлиті тульськими зброярами. Отам, бачите, п’ятиглавий Смоленський собор. Дзвіниця у шість «восьмериків». Вона здається невагомою, це ажурні наличники з білого каменю роблять її такою легкою. І різьблені башти з вікнами півнячих гребінців, вони мов казкові! Красиво, правда?! Тут все справжнє російське! «Там руський дух… там Руссю пахне!» згадує вона Пушкіна.
Роггльс дивиться на древні стіни фортеці, але в очах його немає живого інтересу, його серцю нічого не говорять оці стіни, споруджені в пам’ять приєднання Смоленська. Він, можливо, бачив зараз кам’яне громаддя «Марсонвіль бенк білдінга» і виблискуючу бронзу Меркурія та Марса на пірсі величезної гавані, аркади ажурного мосту через повноводу Саговар і сліпучі вогні реклам на Марсонвіль-авеню, можливо, він чув гуркіт надземних залізниць і протяжні гудки океанських лайнерів, можливо, думав зараз про те, чого його занесло в цю далеку і незрозумілу країну…
— Правда, красиво? — ще раз спитала дівчина.
Роггльс здригнувся від несподіванки, посміхнувся Маші, взяв її під руку і повів угору по набережній, туди, де легким силуетом височіла будівля Палацу науки.
Вони довго стояли на найвищій частині набережної, біля мармурової балюстради. Ліворуч в імлі вгадувалось місто, прямо перед ними були ажурні зльоти лижного трампліна, праворуч — велична і в той же час легка споруда університету.
На заклик комсомолу тут, на цьому майданчику, під час канікул працювала і Маша. Свідомість того, що й її частка праці є в цій грандіозній будові, сповнювала її хорошим почуттям гордості, справжнім почуттям хазяйки. Вона і майданчик оглянула як хазяйка, прикинувши в думці, що добре було б висадити тут ще саджанці, а отам, біля балюстради, слід поставити урни для сміття: погано, що недокурки кидають просто з обриву вниз.
Вона розповіла йому про ті дні, коли разом з комсомольцями працювала на розплануванні майданчика.
Патрік здивувався, що такі маленькі рученята могли копати заступом землю. Він поцілував її пальці і наговорив багато дурниць, від яких голова йшла обертом. Потім Патрік, діставши з кишені мініатюрну фотокамеру «Мінокс», сфотографував Машеньку. Вона, швидко освоївши камеру, сама зробила кілька знімків, увічнивши Патріка на фоні університету. Закріпивши «Мінокс» на кишеньковому штативі, вони за допомогою автокніпса, сфотографувалися вдвох.
— Ця камера має велику біографію, нагадайте мені коли-небудь, я розкажу вам її історію, — сказав Роггльс.
Коли о першій годині змерзла, але щаслива Машенька прийшла з Патріком до університету, машина вже чекала їх.
10
ЗАДАЧА
Нікітін прекрасно знав літературні смаки полковника Каширіна, тому, побачивши його за читанням віршів Маяковського, ледве втримався від посмішки. Сівши в крісло, запропоноване полковником, він сказав: