Іваньо слухав уважно, не перебиваючи.

— Так, — сказав він, коли Павлюк скінчив. — Ви взяли на себе важкий хрест. Це зарахується вам перед церквою тут і перед богом там, — він подивився на стелю. — Ні в якому разі не можна допустити, щоб список потрапив до рук радянських властей. Це було б загибеллю для кількох десятків вірних католиків…

— …І дало б можливість довести зв'язок деяких ксьондзів з гестапо, — додав Павлюк.

— А це ще гірше, ніж загибель кількох десятків вірних синів церкви, які давно зреклися всього земного, — святенницьким тоном закінчив Іваньо.

Павлюк скоса глянув на нього.

— Так чи інакше, — промовив священик, витримавши відповідну паузу, — ваша місія — подвиг на благо церкви.

Павлюк знизав плечем.

— Почати цю місію мені допомогли люди, які ненавидять католицьку церкву всією душею. А втім, так само як і православну, магометанську, іудейську та всі інші.

— Хто саме?

— «Слуги сьомого дня». Чули?

— Мерзенна секта єретиків. Однак церква дозволяє для здійснення високих цілей використовувати навіть єретиків… Яку послугу вони для вас зробили?

— Завдяки їхній допомозі я для радянських властей мертвий, утопився.

Павлюк не мав наміру вдаватися в подробиці.

— З чого почнемо? — спитав він у святого отця.

— У мене є план підземелля. Я начебто знав, що він знадобиться, зберіг. Зараз принесу.

Незабаром він повернувся із згорнутим у трубку аркушем паперу. Струсив з нього пил, простягнув Павлюкові.

— Ось.

— Це нам допоможе, — задоволено сказав Павлюк. Присунувши табурет до високої винної бочки, він розгорнув на ній план.

У цю мить в глибині будинку пролунав різкий дзвоник.

— Нарешті, — з відтінком задоволення сказав Іваньо.

У Павлюка дзвоник викликав зовсім інше почуття. Він стривожено підвів голову, сунув руку в кишеню, витягнув пістолет.

— Це по мене, — заспокоїв Іваньо. — Мабуть, старій Ганні Матусяк зовсім погано, пора її висповідати.

Отець Іваиьо вийшов на ґанок, чути було, як він розмовляє з кимось. Увесь цей час Павлюк сидів зіщулившись, як звір перед стрибком, насторожено поглядаючи навколо і не випускаючи пістолета. Нарешті, отець Іваньо повернувся. В руках священик тримав пляшку, склянку і тарілку з маленькими бутербродами.

— Щоб вам було веселіше на самоті, — пояснив він і поставив вино й закуску на бочку поряд з планом. — Я скоро повернусь,

Павлюк знизав плечем.

— Добре. Чекатиму.

Сутана Іваньо прошелестіла в сусідній кімнаті, грюкнули вхідні двері, потім — хвіртка на вулицю. Тоді Павлюк сховав пістолет, налив вина і, відсьорбуючи із склянки, почав знову дуже уважно розглядати план, роблячи на ньому помітки шариковою ручкою.

Коли Іваньо повернувся додому, пляшка і тарілка були порожні, план, згорнутий у трубку, лежав на бочці. Павлюк сидів замислений і курив.

— Ви, я бачу, марно часу не витрачали, — Іваньо з посмішкою кивнув на порожню пляшку.

— Так, я докладно ознайомився з планом, — Павлюк удав, ніби не зрозумів натяку. — Ви його візьміть у костьол, він вам ще буде потрібен.

— Неодмінно… А зараз вам час іти.

— Боїтесь?

— Не можна, щоб вас знайшли в домі служителя церкви. Її інтересами не рискують…

— Так, ви масте рацію, — згодився Павлюк. — Підготуйте все в костьолі. Я ще тільки раз зайду до вас сюди. Всі наступні наші зустрічі вже відбудуться там.

— Згоден, чекаю вас у п'ятницю, опівночі.

Павлюк підвівся. Іваиьо теж встав, вимкнув електрику. Від раптової темряви у Павлюка попливли перед очима зелені кружала. Але священик чудово орієнтувався в цій темряві. Він узяв гостя за руку і повів. Безшумно відчинив двері.

— Тут ґанок, східці, — прошепотів Іваньо. — Потім підете стежкою прямо через сад аж до паркана. Він низенький, перелізете легко і опинитесь на колишній Бенедиктинській вулиці, тепер вона називається імені Стефаника. Шлях до центра міста — праворуч, вниз. — Зрозумів. Значить, опівночі. Прощайте, отче.

Невиразна тінь Павлюка розтанула в глибині саду, а Іваньо, лишивши двері напіввідчиненими, ще довго вдивлявся і вслухався в темряву ночі. Він стояв так хвилин десять. Тільки остаточно переконавшись, що нічний відвідувач вибрався із саду благополучно, замкнув двері…

Високий, стрункий скромно одягнений чоловік років сорока зупинився біля костьолу святої Єліжбети і почав уважно розглядати католицький храм.

На гаках, біля входу в костьол, висіли важкі чавунні ядра. За переказами, ними багато років тому турки обстрілювали храм, але ядра «язичників» відскочили од стін обителі католицького бога.

Чоловік підвів голову, з цікавістю розглядаючи вугласту башту костьолу, гострий готичний шпиль, потім не поспішаючи піднявся на паперть,

Головний вхід у костьол був зачинений. Чоловік постукав кулаком, почекав кілька хвилин. Глухий звук завмер. Навряд чи його було чути по той бік дверей, масивних і великих, як ворота.

Зрозумівши, що звідси всередину не пробратися, вік пішов навколо костьолу, сподіваючись знайти якісь інші двері.

І не помилився. В затишному куточку між двома статуями він побачив вузенькі двері, пофарбовані під колір дикого каменю стін. Розглядаючи їх, помітив на одвірку кнопку електричного дзвоника.

— На бога надійся, а електрикою користуйся, — пробурмотів він, натискаючи кнопку.

Наслідок був такий самий, як від стукання кулаком у двері. Чоловік знову натиснув кнопку. Цілковита мовчанка.

І раптом настирливий відвідувач відчув: за ним стежать. Він не зміг би пояснити, чому виникло це почуття, але не мав сумніву: звідкілясь крізь добре замаскований отвір його з ніг до голови оглядають дуже пильні, уважні очі, що не пропустять жодної дрібниці, постараються розгадати вираз обличчя, проникнути в думки.

Чоловік почекав з хвилину, потім натиснув кнопку втретє і розгублено затупцював на місці.

Нарешті, за дверима почулися неквапливі кроки, брязкіт ключів. Двері поволі безшумно розчинились.

На порозі стояв священик. Здавалося, він зійшов із сторінок старовинної книги, що прославляє діяння стовпів католицької церкви. Середній на зріст, з круглим рум'яним обличчям, блакитними, трохи витрішкуватими очима, він являв собою взірець християнської покори й привітності.

— Я священик цього храму, отець Іваньо, — промовив він. — Чим можу бути корисний?

Голос його, м'який і лагідний, повністю гармоніював із зовнішністю. Іваньо трохи схилив голову, начебто говорячи, що всього себе оддає в цілковите розпорядження відвідувача.

«Так, — подумав той. — Ксьондз не звернувся до мене із звичним в його лексиконі «сину мій». Значить, одразу догадався, що я не місцевий житель, а отже, і не католик… Дивиться ласкаво, а за поріг не кличе… З ним треба бути насторожі…»

Намагаючись надати своєму обличчю ласкавого виразу, відвідувач сказав:

— Моє прізвище Грицай. Я — інженер. Хотів би оглянути підвал — підземелля під храмом.

— О, прошу, прошу! — вигукнув Іваньо, не рухаючись з місця. Огрядна постать його заступила двері. — А навіщо це?

— Під час війни квартал потерпів від сильного бомбардування. Треба перевірити, чи не тріснув фундамент костьолу. Від цього може залежати цілість усієї будівлі.

— Прошу, прошу! — люб'язно повторив Іваньо, так само щільно загороджуючи двері. — У вас, звичайно, є відповідний документ од властей?

«Еге… Ксьондзові пальця в рот не клади — відкусить», подумав Грицай.

— Аякже, ось він.

Дістав а кишені папір, розгорнув, віддав Іваньо.

Священик уважно прочитав, подивився на зворотний бік — чи нема там чого, перевірив печатку, підпис, потім повернув документ Грицаєві і, підкріпивши слова люб'язним жестом, запросив:

— Ходімо.

Двері зачинилися, клацнув американський замок. «Швидко звідси не виберешся», подумав Грицай.