Одного вечора я їздив туди й сюди по Торквей Террейс — так зветься вулиця, де вони зупинились, — і побачив, що якийсь кеб під'їхав до їхніх дверей. За хвилину винесли багаж, а через деякий час вийшли Дреббер і Стенгерсон і поїхали. Я дуже занепокоївся, що вони переїжджають. На Юстонському вокзалі обидва вийшли, а я, доручивши хлопцеві потримати коня, рушив слідом за ними на платформу. Я чув, як вони питали про ліверпульський поїзд, чув, як їм відповіли, що один недавно відійшов, а другого треба чекати кілька годин. Стенгерсон розсердився, а Дреббер, здавалося, був радий. Я підійшов до них так близько, що міг чути кожне слово їхньої розмови. Дреббер сказав, що у нього була якась особиста справа і нехай той другий почекає трохи, поки він повернеться. Компаньйон запротестував, нагадавши, що вони вирішили триматись укупі. На це Дреббер відповів, що у нього справа делікатна і він мусить піти сам. Не чув далі, що говорив Стенгерсон, але Дреббер посипав прокльонами і нагадав йому, що він лише платний слуга і не сміє наказувати. Тоді секретар облишив марну суперечку і просто сказав, що коли Дреббер пропустить останній поїзд, то хай шукає його в готелі Хеллідея. Дреббер відповів, що буде на платформі раніше одинадцятої, і пішов з вокзалу.

Нарешті настав момент, якого я чекав так довго. Мої вороги були в моїх руках. Вкупі вони могли один одного захищати, а поодинці їм не вдасться від мене врятуватися. Проте я не квапився. У мене був уже готовий план.

Від помсти немає ніякого задоволення, якщо кривдник не має часу усвідомити, чия рука і за що його карає. А за моїм планом він мусив добре зрозуміти, що спокутує колишні гріхи. Трапилось так, що кілька днів перед тим один джентльмен, який наглядав за деякими будинками на Брікстон-род, загубив ключ від одного з них у моєму кебі. Того самого вечора я повернув йому ключа, знявши перед цим з нього відбиток і зробивши собі такий самий. Тепер я мав хоч один куточок у цьому великому місті, куточок, де ніхто не міг мені перешкодити. Лишалось тільки добре поміркувати, як мені заманити туди Дреббера.

З вокзалу Дреббер пішов пішки, заходив двічі в шинок. В останньому він був з півгодини і вийшов звідти уже напідпитку. Якраз проти мене стояв двоколісний екіпаж, і Дреббер найняв його. Я поїхав слідом так близько, що ніс мого коня всю дорогу був не далі як за один ярд від кучера. Ми прогуркотіли по мосту Ватерлоо, а далі вулицями, поки не опинилися знову на Торквей Террейс біля будинку, де жив Дреббер перед тим. Це мене дуже здивувало. Я під'їхав і спинив свій кеб за сотню ярдів од того будинку. Дреббер зайшов туди, відпустивши екіпаж. Будьте ласкаві, дайте мені склянку води, — перервав Гоуп розповідь. — У мене пересохло в горлі.

Я простяг йому склянку, і Гоуп вихилив її всю.

— Трохи полегшало, — сказав він. — Ну, я чекав на нього чверть години чи й більше, коли раптом з будинку донісся галас, наче там точилась бійка. Зненацька двері розчинились, і я побачив двох чоловіків, один з яких був Дреббер, а другий — молодий хлопець, якого я бачив уперше. Він тримав Дреббера за комір і, дотягнувши до краю сходів, дав йому такого стусана, що той відлетів аж на середину вулиці. «Ти, собако! — гримнув він, замахуючись на нього палицею. — Я тебе навчу, як ображати чесну дівчину!» Юнак був такий сердитий, що, мабуть, добре почастував би його своєю палицею, коли б той не чкурнув по вулиці так швидко, що тільки ноги замелькали. Він вибіг на ріг вулиці і, побачивши мій кеб, гукнув мене і заскочив всередину «Везіть мене до готелю Хеллідея!» кинув він.

Коли він опинився, нарешті, в кебі, серце у мене мало не вискочило з грудей — я аж злякався, щоб моє здоров'я в останній момент не підкачало. Я їхав поволі, розмірковуючи, як мені з ним бути. Можна було завезти просто в поле і там на якійсь безлюдній дорозі поговорити востаннє. Я так було й вирішив, аж тут він сам допоміг. Дреббера знову потягло випити; він звелів мені спинитися коло бару і чекати. Там він пробув, аж поки бар не закрився, і вийшов добре таки п'яний. Я зрозумів, що тепер він мій.

Не думайте, що я хотів просто замордувати його. Це була б тільки справедлива відплата з мого боку, але я так не міг. Я давно вже вирішив, що він повинен мати шанс на життя, якщо схоче ним скористатися.

Мандруючи по Америці, я змушений був раз по раз міняти професії. Так, мені довелося бути сторожем в лабораторії йоркського коледжу. Одного разу професор читав там лекцію про отрути і показував студентам якийсь алкалоїд, як він його назвав. Професор добув його з одної південноамериканської отрути для стріл. Отрута була така сильна, що найменша крихітка її викликала негайну смерть. Я помітив пляшку, в якій зберігався цей препарат, і, коли всі вийшли, насипав собі трохи порошку. З мене був колись непоганий фармацевт, отже, із цього алкалоїду я зробив дві маленькі розчинні пілюлі і поклав кожну в коробочку з такою ж пілюлею без отрути. Я вирішив, що як тільки матиму нагоду, примушу кожного з цих джентльменів узяти з коробочки по пілюлі, а сам проковтну ту, що залишиться. Це було б так само смертельно, як і при стрілянні з пістолета, зате галасу менше. Відтоді я завжди носив із собою ті коробочки, а тепер настав час пустити їх в діло.

Було вже близько години ночі. Надворі стало темно і холодно. Дув пронизливий вітер, і, як з відра, лив дощ. Та хоч яка понура була погода, я відчував таку радість, що хотілося закричати. Якщо хто з вас, джентльмени, мріяв про щось, і прагнув його протягом двадцяти років, і раптом побачив просто перед собою, ви зрозумієте мої почуття. Я запалив сигару і пихкав нею, щоб заспокоїти нерви, але руки мої тремтіли, а в скронях шалено пульсувала кров. По дорозі я бачив старого Джона Фер'є і милу Люсі, які дивилися на мене з темряви і усміхались. Я бачив їх ось так, як бачу вас усіх у цій кімнаті. Весь час вони були переді мною, аж поки я не спинився біля будинку на Брікстон-род.

Там не видно було ні душі і не чути було нічого, крім капотіння дощу. Заглянувши в кеб, я побачив, що Дреббер, скорчившись, міцно спав. Я смикнув його за руку:

— Час виходити.

— Гаразд, — промимрив він, мабуть думаючи, що ми приїхали до того готелю.

Не говорячи більше й слова, Дреббер вийшов з кеба і пішов за мною через сад. Я мусив іти поруч і підтримувати його, бо з нього ще не вивітрився хміль. Коли ми підійшли до дверей, я відімкнув їх і завів Дреббера до передньої кімнати. Вірте мені, батько й дочка весь час ішли попереду нас.

— Темно, як у пеклі, — сказав він, тупцюючи навколо мене.

— Зараз буде світло, — озвався я, запалюючи свічку, яку приніс із собою.

— Ну, Еноху Дреббер, — повернувся я до нього, підносячи світло до свого обличчя, — пізнаєш мене?

Якусь мить він пильно вдивлявся в мене каламутними п'яними очима, та раптом на його обличчі з'явився вираз жаху і пробігла судорога. Він упізнав мене і відсахнувся, бліднучи. Піт виступив йому на лобі, і зуби зацокотіли від страху. Я притулився спиною до дверей і голосно засміявся. Давно я передчував, що помста буде солодкою, але ніколи не сподівався відчути таке душевне задоволення.

— Собака! — сказав я. — Я гнався за тобою від Солт Лейк Сіті до Санкт-Петербурга, і тобі завжди вдавалось утекти. від мене. Тепер твоїм мандрам настав кінець, бо хтось із нас, ти або я, не побачить завтра сходу сонця.

Він оступився ще далі, і я помітив, що він вважає мене за божевільного. Та я й був тоді божевільний. В скронях у мене мов молотками било. Я, мабуть, знепритомнів би, коли б із носа не пішла кров і мені не полегшало.

— Ну, що ти тепер скажеш про Люсі Фер'є? — гримнув я на нього, замкнувши двері і махаючи ключем у нього перед носом. — Кара наближалась повільно, та врешті наздогнала тебе.

Я бачив, як тремтіли губи у цього боягуза. Він не благав пощади, бо добре знав, що її не буде.

— Ти вб'єш мене? — промовив він, запинаючись.

— Яке там убивство! — сказав я. — Хіба це вбивство, — задушити скаженого собаку? А ти зжалився над бідною Люсі, коли потяг її від убитого батька в свій проклятий, безсоромний гарем?