«Той чортів незнайомець просто взяв і спокійнісінько вийшов з Капітолію!»

Андерсон уже дав завдання своїм групам передивитися відеозаписи зовнішніх камер спостереження, але поки вони щось знайдуть, того типа вже й слід прохолоне.

А наразі, увійшовши до ротонди, щоб оцінити серйозність завданої шкоди, Андерсон пересвідчився, що контроль над ситуацією був на належній висоті. Всі чотири входи до ротонди блокували максимально ненав'язливим і непоказним методом стримування натовпу, який охорона Капітолію мала у своєму розпорядженні: вельветова ширма, ввічливий охоронець та знак, на якому зазначалося: «Приміщення тимчасово закрите на прибирання». Десь близько десятка свідків зігнали докупи, відтіснили до східної частини приміщення, і охоронці заходилися відбирати у них відеокамери та фотоапарати. Андерсонові бракувало клопоту, щоб хтось із присутніх послав зроблений мобільником знімок до агенції новин Сі-ен-ен.

Один із затриманих свідків, високий темноволосий чоловік у спортивній твідовій куртці, намагався вийти з оточення, щоб поговорити з шефом. Він саме про щось жваво сперечався з охоронцями.

— Я поговорю з ним за хвилину, — гукнув Андерсон своїм людям. — А зараз, будь ласка, затримайте всіх у головному вестибюлі, поки ми не розберемося.

Тепер Андерсон спрямував погляд на руку, яка стирчала, наче за командою «струнко», посеред приміщення.

«Господи милосердний».

За п'ятнадцять років охоронної служби в залах Капітолію йому доводилося бачити всяке. Але не таке.

«От якби тут мерщій з'явилися судові слідчі та забрали до біса цю страшну штуковину з мого приміщення!»

Андерсон підійшов ближче і побачив, що скривавлене зап'ястя наштрикнуте на дерев'яний кілок — щоб його можна було поставити сторч. «Дерево й плоть», — подумав він. Непомітні для металодетекторів. Єдиним металевим предметом був великий золотий перстень. Андерсон припустив, що ручний металошукач або «не помітив» перстень, або той, хто проніс руку, надів його, неначе свій власний.

Шеф охорони присів, щоб ретельно оглянути руку. Схоже, що вона належала чоловікові під шістдесят. На персні було щось схоже на пишно оздоблену печатку з двоголовим птахом та числом 33. Андерсон не знав, що то означає. Натомість його увагу привернули крихітні татуювання на пучках великого та вказівного пальців.

«Чортівня якась».

— Шефе! — До нього поспішав охоронець з телефоном у руці. — Кличуть особисто вас. Наш комутатор щойно з'єднав нас із цим абонентом.

Андерсон поглянув на підлеглого так, наче той з глузду з'їхав.

— Я зайнятий, — невдоволено прогарчав він.

Обличчя охоронця було біле як крейда. Затуливши телефон рукою, він сказав:

— Це з ЦРУ.

Андерсон вухам своїм не повірив. «Невже ЦРУ встигло про це дізнатися?!»

— Це їхній відділ безпеки.

Андерсон заціпенів. «Отакої!» Він стривожено поглянув на телефон у руці охоронця.

У просторому океані розвідувальних служб цеерушний відділ безпеки був наче Бермудський трикутник: загадковий та небезпечний регіон, котрий намагався обходити десятою дорогою кожен, хто про нього знав. Маючи позірно самовбивчу сферу компетенції, відділ безпеки, чи просто ВБ, був створений у ЦРУ для однієї дивної функції: стеження за самим ЦРУ. Як потужне міністерство внутрішніх справ, цей відділ відстежував працівників ЦРУ на предмет незаконних дій, таких як розбазарювання коштів, продаж таємниць, крадіжка секретних технологій та використання недозволених методів допиту із застосуванням тортур. І це був аж ніяк не повний перелік.

«Вони шпигують за американськими шпигунами».

Маючи карт-бланш на слідчі дії в усіх справах національної безпеки, ВБ, звісно, мав довгі і дужі руки. Андерсон ніяк не міг збагнути, чому цей відділ зацікавився інцидентом в Капітолії і як вони так швидко про нього дізналися. Подейкують, що відділ безпеки ЦРУ скрізь має свої очі та вуха. Андерсон знав, що трансляція з відеокамер спостереження в Капітолії здійснювалася напряму до ВБ, і хоча інцидент, що трапився, не входив до компетенції відділу безпеки, час, коли було зроблено цей телефонний дзвінок, видався Андерсону аж надто слушним, щоб стосуватися чогось іншого, окрім відрізаної руки.

— Шефе! — Охоронець протягував йому телефон, наче розпечену картоплину. — Вам слід негайно відповісти на цей дзвінок. Це... — Він замовк і тихо, самими губами, проказав два склади: — СА-ТО.

Андерсон невдоволено зиркнув на підлеглого. «Мабуть, цей охоронець жартує». Він відчув, як у нього спітніли долоні. Невже цим займається особисто Сато?

Усемогутній володар відділу безпеки — директор Інуе Сато — легенда в розвідувальних колах. Народившись за огорожею табору для інтернованих японців у Манзанарі, що в штаті Каліфорнія, створеному після нападу на Перл-Харбор, Сато, загартованому вцілілому свідку катастрофи, ніколи не вдавалося забути про жахіття війни та трагічні наслідки неефективності військової розвідки. А тепер, піднявшись на одну з найтаємніших та найпотужніших посад у системі розвідувальних служб Сполучених Штатів, у Сато була можливість проявити себе безкомпромісним патріотом та лютим ворогом кожного, хто наважувався висловити незгоду. Мало хто знав Сато в обличчя, зате всі боялися. Директор відділу безпеки борознив глибокі води ЦРУ, як той потворний змій Левіафан, що виринав на поверхню тільки для того, щоб вхопити здобич.

Андерсон лише одного разу зустрічався із Сато тет-а-тет. І спогаду про оті холодні чорні очі було достатньо, щоб зараз дякувати Богу за те, що йому доведеться розмовляти із всемогутнім директором по телефону, а не особисто.

Андерсон взяв телефон.

— Директоре Сато, — мовив він так приязно, як тільки міг. — Це шеф безпеки Андерсон. Чим можу...

— У вашій будівлі перебуває чоловік, з яким мені хотілося б поговорити негайно. — Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим — схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. — Знайдіть мені цього чоловіка негайно.

«І це все?» — подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.

— А кого вам треба?

— Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.

«Ленґдон? — Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. — Цікаво, чи знає Сато про руку», — подумалося йому.

— Наразі я у ротонді, — відповів шеф капітолійської безпеки, — але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. — Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. — Люди, серед вас є хто-небудь на ім'я Ленґдон?

Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.

— Так. Роберт Ленґдон — це я.

«Сато знає все». — Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.

Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.

Андерсон підніс телефон до рота.

— Так, містер Ленґдон тут.

— Дайте йому телефон, — хрипко сказав директор відділу безпеки.

Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».

— Зачекайте хвилинку. — І показав рукою Ленґдонові підійти.

Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов'ягу. Що він, в біса, тут робить?»

Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» — як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.

«Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції — в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»

Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.