І от раптом, попри всі перестороги... всі заходи безпеки... Жак Соньєр виявився єдиною ланкою, єдиним володарем однієї з наймогутніших таємниць за всі часи.

Тремтячи, він звівся на ноги.

«Я мушу знайти спосіб...»

Йому не вийти з Великої галереї, і на землі є лише одна людина, якій він міг би передати естафету. Соньєр обвів поглядом стіни своєї розкішної в’язниці. Найславетніші у світі полотна, здалося, усміхалися до нього, як давні друзі.

Переборюючи жахливий біль, він закликав собі на допомогу всі сили і всю' винахідливість. Знав: неймовірне завдання, що постало перед ним, потребуватиме кожної миті, яку йому ще залишилось прожити.

Роберт Ленґдон насилу пробудився.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий металічний звук. Полапки знайшов нічну лампу й увімкнув. Мружачись від яскравого світла, Ленґдон побачив розкішну спальню у стилі Ренесансу з меблями епохи Людовіка XIV, фрески ручної роботи і величезне ліжко з червоного дерева.

«Де я, чорт забирай?»

На жакардовому халаті, перекинутому через спинку ліжка, він побачив монограму ГОТЕЛЬ «РІТЦ» ПАРИЖ.

Туман потроху розсіювався.

Ленґдон узяв слухавку.

— Алло!

— Месьє Ленґдон? — пролунав чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Нічого не розуміючи, Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. 00:32. Він спав лише годину і відчував смертельну втому.

— Це консьєрж, месьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. Він запевняє, що це терміново.

Ленґдон усе ще не міг прийти до тями. «Гість?» Погляд його натрапив на зім’ятий аркуш на тумбочці.

Ленґдон застогнав. Вечірня лекція зі слайдами про поганську символіку, приховану в стінах Шартрського собору, вочевидь, припала не до смаку кільком консерваторам серед аудиторії. Якийсь правовірний учений, мабуть, пішов за ним слідом до готелю, щоб з’ясувати стосунки.

— Мені шкода, — відказав Ленґдон, — я дуже втомився і...

— Але, месьє... — не відступався консьєрж, перейшовши на настійливий шепіт. — Ваш гість — важлива персона.

Хто б сумнівався! Ленґдонові книжки про картини на біблійні теми й культову символіку хоч-не-хоч зробили його знаменитістю в мистецькому світі, а торік його слава й узагалі зросла стократ після того, як він став причетним до однієї гучної історії у Ватикані. Відтоді паломництво до нього зарозумілих істориків й аматорів від мистецтва не вщухало ні на мить.

— Якщо ваша ласка, — Ленґдонові коштувало неабияких зусиль залишатися ввічливим, — запишіть ім’я й телефон того добродія й перекажіть, що я спробую сконтактуватися з ним, доки буду в Парижі, тобто до вівторка. Дякую. — Він поклав слухавку, доки консьєрж устиг щось відповісти.

Ленґдон сів і скоса зиркнув на довідник для гостей, що лежав на тумбочці. Обкладинка звабливо намовляла: СПИ ЯК НЕМОВЛЯ У МІСТІ ВОГНІВ. СОЛОДКИХ СНІВ У ПАРИЗЬКОМУ РІТЦІ. Відвернувся і втомлено поглянув у дзеркало, що займало всю протилежну стіну. На нього дивився незнайомець — скуйовджений і виснажений.

«Тобі треба як слід відпочити, Роберте».

Минулий рік був дуже важкий, але навіщо йому має нагадувати про це ще й дзеркало? Його погляд, завжди такий ясний і проникливий, сьогодні був якийсь затуманений і чужий. Рішуче підборіддя з ямкою прикривала темна щетина. Сивина на скронях пробиралася дедалі глибше в гущавину жорсткого темного волосся. Колеги-жінки запевняли, що сивина пасує до його академічного стилю і лише додає йому привабливості, але Ленґдон знав, що це не так.

«От якби “Бостон Меґезін” побачив мене зараз».

Минулого місяця журнал «Бостон Меґезін» залічив Ленґдона до десятки найцікавіших людей міста, від чого той був зовсім не в захваті — сумнівна честь, адже він став об’єктом безкінечних кпинів колег у Гарварді. Сьогодні ввечері, за три тисячі миль від дому, з нагоди лекції в Американському університеті в Парижі йому знову довелося вислуховувати компліменти з цього приводу.

— Мадам і месьє... — організаторка зверталася до публіки, що вщерть заповнила залу із назвою «Павільйон дофіна». — Нашого сьогоднішнього гостя немає потреби представляти. Це автор численних книжок: «Символіка таємних сект», «Мистецтво ілюмінатів», «Втрачена мова ідеограм», і — увага! — книжку «Релігійна іконологія» написав теж він. Чимало з вас користується його книжками як підручниками.

Студенти в залі енергійно закивали.

— Я планувала познайомити вас з месьє Ленґдоном, розповівши деякі цікаві подробиці з його біографії. Проте... — Організаторка грайливо поглянула на Ленґдона, що сидів на сцені. — Один із присутніх тут щойно передав мені значно... цікавіший матеріал для знайомства.

Вона витягла примірник «Бостон Меґезін».

Ленґдон зіщулився. «Де, чорт забирай, вона його взяла?»

Організаторка почала зачитувати уривки з тієї дурнуватої статті, і Ленґдон відчув, як втискається в крісло дедалі глибше й глибше. Секунд за тридцять публіка вже шкірилася, а мадемуазель і не думала припиняти.

— А відмова месьє Ленґдона розповісти пресі про свою незвичну роль у минулорічному конклаві у Ватикані, безперечно, додає йому балів. — Публіка веселилася. — Хочете почути ще?

Зала зааплодувала.

«Хтось мусить її спинити», — у відчаї подумав Ленґдон, коли організаторка знову заглибилась у статтю.

— Хоч професора Ленґдона навряд чи назвеш красунчиком, як декого з наших молодших номінантів, цей науковець, якому за сорок, має особливий шарм. Його заворожливі манери доповнює низький баритональний голос, про який студентки кажуть, що він «як бальзам для вух».

Зала вибухнула сміхом.

Ленґдон насилу змусив себе усміхнутися. Він знав, що буде далі — якийсь пасаж на зразок «Гаррісон Форд у гарріському твіді» — а позаяк цього вечора він так необачно вдягнув твідовий піджак і светр «Бербері», то вирішив діяти негайно.

— Дякую, Монік, — Ленґдон встав без запрошення і легенько відштовхнув її з подіуму. — «Бостон Меґезін» фантазії не позичати. — І, повернувшись до зали, додав: — Якщо я довідаюся, хто приніс сюди цей непотріб, то попрошу консулат вислати хулігана з країни.

Публіка розсміялася.

— Що ж, друзі, як ви знаєте, сьогодні я розповідатиму про силу символів...

Тишу знову розітнув телефонний дзвінок.

Подумки вилаявшись, Ленґдон узяв слухавку:

— Так!

Як він і думав, це знову був консьєрж.

— Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.

Сон як рукою зняло.

— Ви пустили когось до мого номера?

— Вибачте, месьє, але особа такого рангу... Я не посмів його спиняти.

— То хто ж він у біса?

Та в слухавці вже чулися гудки.

Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.

Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. — Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. — Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.

Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції — це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.

Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

— Можна ввійти? — запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

— А про що, власне, йдеться?

— Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватної справі.

— Як, зараз? — здивувався Ленґдон. — Вже за північ.