Кльоцко чув від товаришів, що тепер у партизанів побудований таємний аеродром і що до них регулярно прибувають літаки. Але водою зв'язку не вдалося налагодити. Гітлерівці пильно стежили за узбережжям. Лише кільком «морським мисливцям» торік темної осінньої ночі вдалося зняти з прибережних скель групу вкрай виснажених, хворих і поранених людей.

«Так, Крим нам не годиться, — міркував собі мічман. — Можна рухатись лише на схід, до Тамані або Кавказу. Інших шляхів для нас нема».

Сонце вже звернуло на захід, і його проміння сліпило очі. Від спеки на одягу виступила сіль. Восьмьоркін з Чижеєвим хотіли зняти з себе тільняшки, щоб позагоряти, поки є час, але Кльоцко погрозив на них кулаком:

— Не сміть! Попечетесь.

Друзі сіли рядочком у затінок від паруса. Сени шепнув Восьмьоркіну:

— Я вночі катер-торпеду бачив. Пам'ятаєш, модель у Тремихача? Точна копія!

— Не на добре, Сеню, коли на вахті сни бачать: або буде карцер, або відсидиш на гауптвахті.

— Та не у сні, от чудний! Наяву, самий справжній катер.

— А чого мічману не доповів?

— Він же, як і ти, не повірить і причепиться: «На вахті, мовляв, чогось вам часто всячина сниться. Дурниці всякі бачите».

— Тоді до чого ж ти це?

— А до того, що берег, мабуть, близько. Скоро за нами «мессери» ганятись будуть. Краще було б на північ іти, до партизанів…

І немов на підтвердження його слів, пролунав застережливий голос боцмана:

— Зліва гідролітак!.. Валяй щоглу, лягай!

Друзі притислися до борту баркаса і стежили за фашистським гідропланом.

Літак, видно, натрапив на масну пляму, що лишилася після розбитого підводного човна, і шукав інших слідів корабельної катастрофи. Помітивши баркас, він зробив гірку і з ревом промчав над головами принишклих моряків. Тоді льотчик почав віражувати навколо дрейфуючого судна і показувати рукою на північ. Але чорноморці не відповідали на його сигнали.

Літак віддалився.

— Значить, поблизу кримські аеродроми, — визначив Кльоцко. — Чекай тепер гостей.

— Мабуть, він вважає нас за своїх, бо ж не обстріляв, — сказав Чижеєв.

— Тим гірше для нас: обов'язково підмогу пришлють. Треба мерщій тікати відціля; може, не знайдуть — вечорітиме скоро. Запускайте мотор.

На баркасі знову надувся парус і задвигтів мотор. Накреняючись, суденце помчало по хвилях із швидкістю гоночної яхти, але відійти далеко не встигло. Незабаром з півночі в небі виринули дві чорні точки.

— Зібрати паруси і виключити мотор! — скомандував мічман.

Літаки, наздогнавши баркас, спустилися так низько над ним, що, здавалось, ось-ось зачеплять крилом.

— Не вставати! — наказав Кльоцко. — Хай думають, що баркас порожній або з убитими.

Літаки випустили три ракети, дали кілька кулеметних черг у повітря, а чорноморці лежали не поворухнувшись, не виявляючи жодних ознак життя. Вони підвелися лише тоді, як фашистські літаки зникли за обрієм.

Баркас знову помчав повним ходом.

Годин зо дві над чорноморцями ніхто не з'являвся. Все затягли сутінки.

— Видно, загубили нас, — полегшено зітхнувши, сказав Восьмьоркін.

— А ти все-таки не спускай з ока горизонту, — сказав Кльоцко.

— А навіщо, товаришу мічман? Якщо катер наздожене, то що ми їм зробимо? Воювати нам ніби нічим.

— Як нічим? Без бою здаватися будеш?

— А чого мені здаватися? Я й кулаком катер можу розбити, хай поткнеться. А ось ви як?

— «Хай поткнеться… кулаком можу», — спересердя перекривив Восьмьоркіна Чижеєв. — Наворожили вже! Зліва, здається, бурун… Ну звичайно! Прямо сюди котить.

Вдалині справді показався один бурун, а за ним і другий. Немов наростаючі дві грудки снігу, котилися два буруни по темній поверхні моря. Кльоцко уважно вдивився і визначив, що попереду йде торпедний катер, а далі — сторожовий.

— Не здамося, товариші! — раптом сказав Кльоцко із звичною йому у хвилини небезпеки урочистістю. — Пам'ятайте: чорноморці ніколи дешево не віддавали свого життя. Якщо живцем захочуть взяти, — руки перебивайте і в горло зубами. На борт попадете — захоплюйте зброю і тримайтесь до останнього. От тільки, як з Костем Чупчуренком?

— У мене одна рука ціла, — підводячись, відповів Чупчуренко. Він був дуже блідий. — Буду допомагати вам, живим не здамся.

— Правильно, Костю. Ех, і матрос би з тебе вийшов!

Мічман обняв його, і гаковому з мотористом здалося, що він змахнув сльозу.

— Давайте і з вами… може, востаннє бачимося.

Він по-чоловічому міцно обняв Чижеєва, потім Восьмьоркіна і твердим голосом скомандував:

— Всім озброїтися! Стояти на своїх місцях.

Уже добре було видно невеличкий торпедний катер і темні постаті на ньому. Зменшуючи хід, він зробив широке півколо і, погрожуючи крупнокаліберним кулеметом, став підходити до баркаса.

Чорноморці, затиснувши в руках хто ніж, хто сокиру, мовчки піджидали катер.

— Вафн хінлеги! — закричав гітлерівець у шкіряному шоломі. — Хенде хох!

Він вимагав кинути зброю і здаватися, але ніхто з чорноморців не поворухнувся.

— Здавайся, рус матрозен! Ергіб діх! — грізніше гукнув офіцер і щось наказав своєму кулеметникові.

Той багатозначно завертів туреллю кулемета, але вогню не відкривав.

— Та ти підходь, не бійся! — не без сарказму сказав Восьмьоркін і, немов запрошуючи, махнув гаком.

— Хеер коми! — додав Сеня Чижеєв і поманив рукою.

Гітлерівський офіцер, мабуть, зрозумів це як бажання росіян здатися без бою, тому що рішуче клацнув ручками телеграфу. Він бачив перед собою людей, у яких не було ні автоматів, ні гранат, і сміливо вів катер. Про всяк випадок гітлерівець ще раз гукнув своє «хенде хох» і при цьому показав, що треба робити — сам підняв руки.

Торпедний катер уже так наблизився до носа баркаса, що гаковому не важко було його дістати. Кльоцко тільки зібрався скомандувати: «Брати на абордаж!», як Восьмьоркін з власної ініціативи вчепився гаком за катер, ривком підтягся і стрибнув на борт до фашистів. За ним метнувся і Чижеєв…

Мічман бачив, як на катері зав'язалася бійка, як розгублено завертів туреллю кулеметник, не розуміючи, куди стріляти. Кльоцко хотів кинутися на підмогу друзям, але спізнився: катер відійшов від баркаса настільки, що стрибнути вже не можна було.

І в цей час фашистський сторожовик, про якого чорноморці згарячу забули, з ходу врізався в баркас…

Кльоцка вдарило чимось тупим у потилицю. Він знепритомнів і впав у воду.

Чижеєву марився ринг, оплески, рокіт великого залу, йому було душно. Боліла голова, нили руки й плечі.

«Хто ж мене так змолотив? — з мукою намагався він згадати. — Чому не виносять з рингу? Невже не минуло ще десяти секунд? Треба встати і продовжувати бій…»

Сеня спробував встати і відчув, що руки в нього не діють.

Поступово звикаючи до звуків, він нарешті збагнув, що його вухо вловлює не оплески і не гамір людей у переповненому залі, а гул мотора і звичний шум моря.

Руки й ноги його були зв'язані. Він лежав на чомусь м'якому й живому. Сені стало страшно.

«Де я? Хто тут ще?» захотілось йому гукнути, але в цей час блимнуло світло. Зверху хтось зліз униз. Важкі чоботи ступили Сені на груди, потім боляче придавили живіт, наступили на коліно…

Незнайомець заглянув за перегородку і гукнув щось не по-російськи.

«Гітлерівець! — зрозумів Сеня. І зразу все стало ясне: — В полоні».

В пам'яті лишилися тільки невиразні уривки минулого: він вскочив на катер з Восьмьоркіним… Степан ударив здорованя в шоломі і, зчепившись із двома іншими, покотився по палубі. Сеня кинувся на підмогу, його хтось схопив за ноги. Він упав, боляче забившись ліктем, потім підім'яв під себе пропахлого маслом і риб'ячим жиром товстуна… Два рази штрикнув ножем і знову схопився. Здається, в цей момент промчав сторожовик… затріщав перекинутий баркас. Мозок немов голкою шпигонуло. «Кльоцко й Чупчуренко загинули!» І тут все закружляло. Сеня когось душив. Його стусали йогами, двічі вдарили чимось тупим…