– Ха-ха! – розплився в усмішці Ігор Дмитруха. – 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхніх таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!

Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.

– А от і ті, ті кадри! Неправда! – вигукнув Валя Тара-ненко.

– Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! – презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт «бешників».

Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.

І хоч вони й розуміли, що «бешники» беруть реванш за поразку в змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний учинок…

І от цей незвичайний трудовий день закінчився… Табору не впізнати!

Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.

Над естрадою – червоний транспарант із білими літерами: «Вітаємо першу зміну! Радісної вам праці! Веселого вам відпочинку!» А на величезній клумбі висаджено квітами: «Ласкаво просимо!»

Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо – коли це справа твоїх рук.

Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир – шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.

Прощально проспівала сирена міліцейської машини.

Автоколона рушила.

Шурочка й Тая приліпилися до вікна. От зараз… зараз… от…

– Ой! Дивіться! Дивіться! – здивовано вигукнула Оля Татарчук.

Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: «Весь п'ятий "А"» – і велика п'ятірка з хвостиком.

Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.

По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.

Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.

Край дороги було написано: «Весь п'ятий "Б"» – і теж стояла здоровеннецька п'ятірка з хвостиком.

Автобус п'ятого «А» їхав першим після міліцейської машини. Слідом за ним їхав автобус п'ятого «Б».

І всі «ашники» обернулися назад.

Там уже теж помітили напис, і в їхньому автобусі зчинилася така сама здивована метушня.

Шурочка й Тая глянули одна на одну, а потім на переднє сидіння.

Ще ніхто, крім них, не знав Андрюхиної таємниці. І Шурочка голосно, на весь автобус сказала:

– І правильно! Вони сьогодні теж цілком її заслужили…

– Ага! – Правильно!

– Заслужили! – загукали дівчатка.

Хлопці мовчки перезирнулися, Валя Тараненко знизав плечима:

– Може, й заслужили… Не будемо злопам'ятними… – Тоді подумав і додав: – Будемо благородними…

І хлопці схвально загули.

Це ж усе-таки приємно – бути благородними.

А Шурочка сказала, знову ж таки голосно, на весь автобус:

– Я не знаю, хто ставить ці оцінки, але це мудра і добра людина.

– Хай живе її мудрість! – підхопила Тая.

– І доброта! – закінчила Шурочка.

Вони знову глянули одна на одну й усміхнулися. Андрюха цього не бачив.

Сидячи на передньому сидінні, він солідно супив брови й закопилював губу.

Глянувши на нього, ніхто б не подумав, що він має якийсь стосунок до тих написів на дорозі…

Імпічмент[1]

Шостий «Б» готувався до президентських виборів.

Кандидатів було дев'ять. Але семеро з них були нещасні самовисуванці, які жодних шансів не мали. Ми їх навіть не називатимемо. Реальних претендентів було двоє – Вовочка Таратута і Боря Бородавко. Вовочка був білявий, кирпатий, веснянкуватий, зі щербатим зубом. І дуже симпатичний. Усі в класі його любили. Особливо за те, що він весь час розповідав анекдоти про Вовочку і підсміювався сам із себе, начето він був героєм тих анекдотів. Але Вовочка мав один серйозний недолік: він був ледар. Замість того щоб виконувати домашні завдання, він дивився телевізор. А контролювати його не було кому – батьки цілий день працювали. Тому у Вовоччиному щоденнику раз у раз проскакували то двійки, а то й одиниці. А президент класу, як ви знаєте, для всіх мусить бути авторитетом, якщо не зразком.

І в цьому розумінні другий претендент, Боря Бородавко, мав незаперечну перевагу, позаяк був круглим відмінником. І взагалі страшним ерудитом. Регулярно читав перекладну дитячу енциклопедію «Все про все» і приголомшував однокласників потрясаючими повідомленнями: про те, наприклад, що шиї у жирафи й у вчительки математики Анастасії Петрівни однакові, бо мають одну й ту саму кількість хребців; що кропива й медуза – майже родичі, бо жалять за одним принципом; що кусають людей не комарі, а комарихи, бо комарі-чоловіки – вегетаріанці, харчуються виключно соком рослин, а от комарихи – кровопивці, вампіри… Останнє повідомлення дуже потішило хлопців, бо Лариска Литвак розмахувала перед носами хлопців газетною вирізкою, де було надруковано, що найдужча людина у світі не чоловік, а жінка – п'ятиразова чемпіонка з армрестлінгу (тобто поєдинку на руках) канадка Ліана Дюфренс. Та й іншими багатьма неймовірними фактами і коментарями збагатив однокласників ерудит Боря.

Проте він чудово усвідомлював, що самою лише ерудицією завоювати симпатії електорату, тобто виборців класу, які навіть слова «електорат» не знають, йому навряд чи вдасться. І Боря почав активну передвиборну кампанію. Він походив із заможної, забезпеченої родини (тато Бородавко був бізнесмен, мама Бородавко – бізнесвумен, і Борю привозили до школи на «Мерседесі»). Тому він міг спокійно фінансувати свою передвиборну кампанію. Боря накупив цілий портфель смачнючої закордонної жуйки і щедрою рукою почав роздавати її електорату. Електорат жуйку взяв, прицмокуючи, зжував, але під час виборів майже одноголосно… проголосував за Вовочку. Винятком були тільки нещасні самовисуванці, які, цілком природно, голосували кожен за себе, і, певна річ, Боря, який теж віддав свій голос за себе коханого. Коли оголошували результати, на Борю боляче було дивитися. Він сидів червоний як помідор – наче всі медузи і вся кропива світу обжалили його.

Три дні Боря до школи не ходив. Лежав удома на канапі із зав'язаним горлом і трагічно дивився у стелю. Хоча боліло йому не горло, боліла душа. Але душу ж не перев'яжеш.

Старший Борин брат, десятикласник Аркаша, якому все стало відомо того самого дня, заспокоював невдаху-претендента:

– Не розпускай рюмси, Борю!.. Не тушуйся, старенький! Поразка на президентських виборах у демократичному суспільстві – нормальне явище. В Америці всі спершу програють, а тоді виграють. Іди в опозицію[2]… Створюй свою партію. Будеш лідером опозиції. Всі з цього починають.

І Боря став лідером опозиції. Правда, його партія була поки що нечисленна. Крім нього, складалася з трьох ображених самовисуванців. То були Стьопа Юхимчук, Стасик Макарець і Вася Цюцюрський. Проте опозиція була настроєна бадьоро й оптимістично.

– Спокуха, панове! Спокуха! – вигукував Макарець. – Той президент Вовочка, інфузорія, не сьогодні-завтра зганьбить себе. Ось побачите!.. Нахапає двійок, і ми поставимо питання про його негайне усунення.

– Це називається «імпічмент»! – сказав ерудит Боря.