Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. У футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто з хлопців. Але такий уже хлопці народ: не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні привілеї.
Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи за грою:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
Хоч вони їй зовсім не заважають.
Дівчаткам, певна річ, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакту неї був лише з двома дівчатками у класі – з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.
Галочка Білан і Свєточка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками – наче невагомі. Здається, тільки дмухни на них – і вони полетять.
Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки – геть у малюнках та наклейках.
Галочка й Свєточка уособлювали все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.
А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного класу «А» Гришки Гонобобеля.
Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки – вибивав у них із рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав наклейки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі Додому.
Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.
Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав з них банти і, регочучи, втік.
Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі й тихо зарюмсали.
Макароніна підскочила до них:
– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому… Ех ви, – тюті-матюті!..
Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками. На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:
– Якщо ти ще раз зачепиш Галочку й Свєточку, – я зроблю з тебе тюфтелю!..
– Що-о?!. – густо почервонів Гришка Гонобобель. – Нещастя захотіла?!. Ану йди звідси! – і штовхнув Макароніну в груди.
Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.
Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:
– Хлопці! «Ашники» наших б'ють!
І вмить як із-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.
Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешники» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного класу «Б». Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.
Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трішечки його підфарбовувала.
Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.
Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності й обов'язку. А Макароніну з ними – гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.
Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звісно, не могли їй відмовити.
Так було й того вересневого дня.
Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшись купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули – де хто відпочивав, що з ким траплялося.
Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік із табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» – зітхали заздро хлопці.
– А на каланчу лазив? – спитав Вітасик Дяченко.
– На яку каланчу? – вирячився Валера.
– Піжон! Був у Пущі й каланчі не знає!.. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух, здорово!.. Метрів… метрів сто! Стоїш… а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..
Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:
– Хлопці-і! А давайте… а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?… Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. З Подолу. Я знаю! Я там з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?… Що? Слабо?…
– А чого… давай!.. Чого!.. Запросто!.. – відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато: – І як я це не помітив?… Не в той бік ходили, мабуть…
– Значить, усе! їдемо! – рішуче сказав Ігор Дмитруха. – Хто поїде?
Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли. – Я… мені сьогодні… на музику, – сказав Спасокукоцький.
– А мені… з мамою… до кравчині, – сказав Кукуєвицький. Було видно, що обидва обманювали. Але обманював і Льоня Монькін:
– Я б – із радістю, але… мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б… я б!.. – він ударив себе в груди.
– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести, – опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.
– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! – презирливо скривився Ігор Дмитруха. – Ну що ж – ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.
– І я! І я! І ми!.. – вигукнула нараз Макароніна й обернулася до Галочки і Свєточки: – Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж?…
Галочка подивилася на Свєточку широко розплющеними оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розплющеними оченятами і теж розтулила ротик.
Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.
їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мами їх іще не пускають, що… Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля…
Макароніна рішуче вигукнула:
– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!
І переможно глянула на «слабаків» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.
Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:
– Пігмеї!.. От Макароніна – молоток! Навіть Галочка й Свєточка – молотки!.. А ви – манна каша-простокваша!..
І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби. Макароніна цвіла, як троянда.
Одразу після четвертого уроку вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли в автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.
Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'янені, якісь уже не-міські двори, садки й городи, за якими де-не-де височіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, несподівано не в'їхав у ліс. І, наче вирвавшись на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчливої пісні.