— Та! Все одно ви, тьотю, не допоможете. Все одно ви того не знаєте.

— Що?! — обурено махнула своїм довгим хвостом сорока. — Та ти знаєш, хто я така?! Та я ж сорока-білобока Скрекекулія! Я ж усюди літаю і все на світі знаю!

«Може, й справді Скрекекулія допоможе», — подумав журавлик і сказав:

— Та от треба мені дядечка Бугая, але кажуть, що побачити його дуже важко, майже неможливо. — Летімо зі мною! Я тобі його покажу.

— Я ще не вмію літати, — зітхнув журавлик. — Я поки що тільки бігаю.

— Не біда! Я полечу, а ти за мною побіжиш.

— Ну, гаразд, — погодився журавлик.

Сорока Скрекекулія знялася й полетіла. А журавлик побіг за нею.

От він уже й болото проминув. Біжить повз переліски, гайки. Бачить — на лузі корови пасуться. А осторонь за кільце в носі ланцюговою припиначкою до кілка колгоспний бугай Чемпіон прив'язаний.

Скрекекулія хвостом у його бік махнула й каже:

— Ось тобі твій дядечко Бугай. На тому й здоровий бувай! І ніколи не кажи, що я чогось не знаю. Скрекекулія усе знає, що є і чого немає.

І сорока, дуже задоволена собою, полетіла геть.

Підійшов журавлик до рогатого чудовиська з кільцем у носі і питає чемно:

— Дядю! Скажіть, будь ласка, ви — Бугай?

Чудовисько, голови не повертаючи, одним оком на журавлика згори глянуло.

— Му! — каже. — Бугай!

— Тоді у мене до вас велике прохання. Скажіть, будь ласка, де кваквартира професора Жабурнна Жабуриновича Кваквакума… Він мені дуже потрібен.

— Що? Якого професора? Не знаю ніякого професора. Чо-мму я мму-ушу його знати?

— Ну як же! Кажуть, коли ви вночі літаєте над болотом, то бачите, як світиться віконечко у кваквартирі професора Кваквакума.

— Що-о?! Я — літаю?! Сммієшся з мм-ене?! Що я, птиця, щоб літати! Я корова, тільки чоловічого роду. Де ти бачив, щоб корови літали! Ану забирайся звідси, бо дмму-у-хну на тебе і полетиш. Мму! — і дядечко Бугай зробив такі страшні очі, що журавликові ноги самі понесли його геть.

«Хто ж це мене обдурив — очеретянка чи Скрекекулія? — думав він, біжучи назад до болота. — Справді, не може цей дядечко Бугай літати. Щось тут наплутано. Невже я й справді народився на світ, щоб завдавати всім лише неприємності…»

Пробігаючи повз вільшаний гайок, журавлик спинився. Увагу його привернула весела пісенька, що линула звідтіля:

Журавлик підійшов ближче і побачив на вільшині маленьку зелено-жовту пташку з чорними крильцями і чорною шапочкою на голові.

— Здрастуйте! — сказав журавлик. — Як ви гарно співаєте. Хто ви?

— Чижик. Ціві-Тівік. А ви хто?

— А я журавлик. Без імені ще. Бо лише кілька днів як народився і ще не встиг нічого зробити. А в нас на болоті ім'я дається тільки після того, як щось путяще зробиш. Але… я не знаю, чи взагалі буде в мене ім'я, — зітхнув журавлик.

— Чому?

— Бо я якийсь ненормальний журавлик. Не такий, як усі. Нормальні журавлі повинні журитися, а мені весь час сміятися, жартувати хочеться.

— Так це ж дуже добре, але щось по вас не видно, щоб ви були веселий.

— Неприємність у мене. Шукаю професора Кваквакума, щоб перевибачитися перед ним, і не можу знайти. Очеретянка сказала, що дядечко Бугай знає, де він живе, а дядечко Бугай намукав на мене в лузі. Не знаю тепер, що й робити.

— Стривайте! Так ви, мабуть, не до того дядечка Бугая звернулись.

— А є ще один дядечко Бугай?

— Авжеж. Болотяний птах. Я його знаю. Можу познайомити.

— Ой! Я буду вам дуже вдячний.

І Ціві-Тівік полетів, а журавлик побіг за ним до болота.

Заглибилися вони у найгустіші очерети.

Сів Ціві-Тівік на очеретину і каже:

— Здрастуйте!

Озирається журавлик навсібіч — нікого не бачить.

І раптом жмутик очеретин ворухнувся і перетворився на довгоносого, довгошийого птаха, який, виявляється, стояв, піднявши голову і витягнувши шию так, що був зовсім непомітний серед очерету.

— Бу! Бу! Трумб! — густим басом сказав птах. — Привіт!

— Дядечко Бугай, познайомтеся, будь ласка. Це журавлик. У нього до вас справа.

— Привіт! — кивнув головою птах. — Слухаю.

— Мені потрібен професор Кваквакум. Кажуть, ви знаєте, де його кваквартира, — сказав журавлик.

— А для чого він тобі?

— Перевибачитись.

— Перевибачитись? За що?

— За те, що я журавлик, а не хочу журитися.

— Тю! Дурниця якась! Ні! У такій справі я допомагати не бу-бу-ду. Ви мене не бачили, я вас не бачив. Трумб! — і дядечко Бугай зник, знову перетворився на жмуток очерету.

— Ходімо звідси! — сказав Ціві-Тівік. — Я його знаю. Раз він не хоче, його не переконаєш.

— А що ж робити?… Кажуть, того, хто прогнівить професора Кваквакума, чекають самі невдачі і неприємності.

— Нічого. У житті головне мати справжнього друга. І тоді байдужі будь-які невдачі і будь-які неприємності. Мій тато казав: «Нерозділена з другом радість — піврадості, а розділене з другом горе — півгоря». У тебе друзі є?

— Я ще маленький. Кілька днів як народився.

— То давай з тобою дружити. І називати один одного на «ти». Я теж не люблю журитися, а люблю сміятися і співати пісні. Давай?

— Давай! — зрадів журавлик.

— Я багато пісень знаю. І тебе навчу. Хочеш?

— Авжеж, — сказав журавлик. — Молодець ти, Ціві-Тівік. З тобою про всі неприємності забуваєш. Шкода, що мені треба додому. Я б з тобою не розлучався. Але батьки там хвилюються. Ти не дивись, що я набагато більший за тебе. Я ще маленький. Кілька днів як народився.

— Біжи додому, — сказав чижик і заспівав:

— Прибіжу! Обов'язково!

Чижик полетів до себе у вільшаний гайок, а журавлик побіг додому, де його вже виглядали тато з мамою.

— Де це ти, синку, забарився?

— Та ото шукаю ж професора Кваквакума, щоб вибачитися.

Тато розчулено подивився на маму, мама розчулено подивилася на тата:

— Не мучся, синку. Не треба. Коли зустрінеш, тоді й вибачишся. Головне, щоб у душі ти не відчував погорди.

Журавлику одразу стало легко й весело. І тато й мама не лаються, і друга він знайшов!.. Як усе добре склалося!

Як добре, прокинувшись уранці, знати, що десь на тебе чекає вірний веселий друг!

Нашвидку поснідавши, журавлик сказав:

— Мамо, тату, я піду гуляти. Можна?

— Біжи, синку, тільки не заблукай.

І журавлик побіг до вільшаного гайка.

Гайок зустрів його незвичайною тишею. Тільки ледь чутно шепотілося на деревах листя.

— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.

Ніхто не відповів йому.

— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.

І знову тиша у відповідь.

Журавлик побіг між дерев, вигукуючи: «Агов! Агов!»

«Невже обдурив мене чижик? — у розпачі думав він. — Не може бути. Ціві-Тівік такий щирий і веселий. Не може бути!»

І раптом він почув згори: