Сер Френсіс Кромарті знав про тривалість дії конопляної пари, тож анітрохи не турбувався.
Проте якщо стан здоров’я врятованої не викликав у генерала сумнівів, то її майбутнє для нього було не таким ясним. Він прямо заявив Філеасові Фоґґу, що коли місіс Ауда залишиться в Індії, то неминуче потрапить до лап своїх катів. Ці фанатики розпорошені по всьому півострові й, незважаючи на всі зусилля англійської поліції, зуміють розшукати свою жертву і в Мадрасі, і в Бомбеї, і в Калькутті. На доказ сер Френсіс Кромарті навів у приклад нещодавній випадок. На його думку, молода леді буде в безпеці тільки поза межами Індії.
Філеас Фоґґ відповів, що він усе розуміє і прийме потрібне рішення.
Близько десятої години ранку провідник повідомив про прибуття на станцію Аллахабад. Звідси знову починалася перервана залізнична лінія. Відстань між Аллахабадом і Калькуттою потяги долали менше ніж за добу.
Отже, Філеас Фоґґ приїде вчасно, і йому вдасться потрапити на пароплав, що відходить у Гонконг опівдні наступного дня, 25 жовтня.
Жінку помістили в одній із кімнат на вокзалі. Паспарту отримав доручення придбати для неї різні предмети туалету: сукні, шаль, хутро тощо — все, що вдасться знайти. Філеас Фоґґ відкрив для цього необмежений кредит.
Паспарту одразу ж попрямував до міста і швидко оббіг його вулиці. Назва Аллахабад означає «Град Божий», це одне з найшанованіших міст Індії, куди стікаються прочани з усього півострова, адже воно стоїть на злитті двох священних річок — Ґанґу і Джамни. Згідно з легендою «Рамаяни», Ґанґ бере свій початок на небі й за милістю Брами стікає на землю.
Роблячи всілякі покупки, Паспарту швидко оглянув Аллахабад із його чудовою фортецею, яку нині перетворили на державну в’язницю. Раніше це було велике місто з добре розвиненою торгівлею і промисловістю. Тепер там немає ні того ні іншого. Паспарту марно розшукував магазин із модними товарами, наче він був на Риджент-стріт, і зрештою опинився у крамниці старого незгідливого єврея-перекупника, де знайшов потрібні речі: сукню з шотландської тканини, широке манто й чудову шубу з видрового хутра, за яку, не вагаючись, заплатив сімдесят п’ять фунтів стерлінґів. Потім, радіючи, він повернувся на вокзал.
Ауда потроху поверталася до тями. Дія зілля, яким її одурманили священнослужителі з пагоди Пилладжі, потроху слабшала, і в її прекрасних очах знову з’являлася індійська м’якість.
Колись король-поет Усаф Уддауль прославив принади королеви Аменагара; він писав: «Її блискуче волосся, розділене рівним проділом, обрамляло ніжні щоки, що блищали свіжістю й білизною. Чорні брови були подібні до лука бога любові Кама, а під довгими шовковими віями в чорних зіницях її великих прозорих очей, немов у священних озерах Гімалаїв, відбивалося найчистіше небесне світло. Гострі, рівні білі зуби виблискували між усміхненими губами, наче краплі роси в келиху напіврозкритої квітки граната. Її маленькі вуха були м’яко заокруглені, її рожеві руки й крихітні ніжки, подібні до пуп’янка лотоса, засліплювали, немов коштовні перлини Цейлону чи прекрасні діаманти Ґолконди. Її тонка гнучка талія, яку можна було легко обхопити однією рукою, підкреслювала витончену округлість стегон і високі перса; під складками шовкової туніки вона здавалася відлитою зі щирого срібла божественною рукою правічного скульптора Віквакарма».
Не вдаючись до таких поетичних перебільшень, можна сказати, що місіс Ауда — вдова раджі Бундельханда — була чарівною жінкою в європейському розумінні цього слова. Вона розмовляла чистою англійською мовою, і провідник не перебільшував, стверджуючи, що завдяки вихованню молода парсіянка перетворилася на англійку.
Час відходу поїзда наближався. Провідник чекав. Містер Фоґґ розрахувався з ним, не заплативши понад домовлену ціну жодного фартінґа. Це трохи здивувало Паспарту, який знав, чим його пан зобов’язаний провідникові. Адже парс добровільно ризикував життям, беручи участь у викраденні Ауди з пагоди Пилладжі, і якщо індуси колись довідаються про це, йому важко буде уникнути їхньої помсти.
Залишався ще Кіуні. Що зроблять зі слоном, купленим таким коштом?
Та, виявляється, містер Фоґґ уже вирішив його долю.
— Парсе, — сказав він проводиреві, — ти добре й самовіддано служив нам. Я заплатив тобі за службу, але не за самовідданість. Хочеш узяти слона? Він твій.
Очі провідника засяяли.
— Ваша милосте, ви даруєте мені цілий статок! — вигукнув він.
— Бери його, проводирю, — відповів містер Фоґґ, — я однаково ще в боргу перед тобою.
— От і добре! — зрадів Паспарту. — Бери його, друже! Кіуні — добра й хоробра тварина! — І, підійшовши до слона, він простягнув йому кілька шматочків цукру: — На, Кіуні, поласуй!
Слон тихо просурмив від задоволення, потім узяв Паспарту хоботом за поперек і підняв до рівня своєї голови. Парубок, анітрохи не злякавшись, приголубив тварину, і велетень обережно поставив його на землю; на потиск хобота чесного Кіуні Паспарту відповів міцним потиском своєї чесної руки.
За кілька хвилин Філеас Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту розмістилися в комфортабельному вагоні, де найзручніше місце вже займала місіс Ауда; поїзд чимдуж помчав до Бенареса.
Відстань миль із вісімдесят, що відокремлює це місто від Аллахабада, було подолано за дві години.
За цей час жінка зовсім отямилася, дурман від конопляної пари розвіявся.
Як же вона здивувалася, побачивши себе в купе вагона, в європейському одязі, серед зовсім незнайомих їй мандрівників!
Найперше супутники постаралися збадьорити її кількома ковтками лікеру. Потім бригадний генерал розповів їй про все, що сталося. Він особливо підкреслив самовідданість Філеаса Фоґґа, який, не замислюючись, ризикував своїм життям заради неї, а також те, що успішним порятунком вона завдячує відвазі й кмітливості Паспарту.
Містер Фоґґ не перебивав його, а зніяковілий слуга раз у раз повторював:
— Це такі дрібниці!
Місіс Ауда палко дякувала своїм рятівникам: щоправда, більше слізьми, ніж словами. Її чарівні очі краще за слова виражали її вдячність. Незабаром думки молодої леді повернулися до недавніх подій, а очі знову побачили землю Індії, де на неї чигало ще стільки небезпек. І вона затремтіла від жаху.
Філеас Фоґґ зрозумів, що відбувається в душі місіс Ауди, і, щоб заспокоїти її, він запропонував — між іншим, доволі безпристрасним тоном — довезти її до Гонконга, де вона зможе залишитися, доки вщухне вся ця історія.
Місіс Ауда із вдячністю прийняла його пропозицію. Саме в Гонконгу жив один її родич, парс, великий комерсант, що влаштувався в цьому англійському місті на китайській землі.
О пів на першу дня потяг підійшов до Бенареса… За брамінською легендою, це місто стоїть на місці стародавнього Казі, що колись висів у просторі між зенітом[11] і надиром[12], подібно до гробниці Магомета. Але в нашу більш реалістичну добу Бенарес — Афіни Індії, як його йменують сходознавці, — найпрозаїчнішим чином спочиває на землі, і Паспарту на мить побачив його цегляні будинки й плетені хатини, що надають місту досить сумного вигляду, позбавленого будь-якої екзотики.
Тут закінчував свою подорож сер Френсіс Кромарті. Військові частини, до яких він прямував, були розквартировані за кілька миль від міста. Бригадний генерал розпрощався з містером Фоґґом, побажавши йому успішної мандрівки, і висловив надію, що він коли-небудь повторить її з менш оригінальною, зате кориснішою метою. Містер Фоґґ злегка потис пальці свого супутника, місіс Ауда попрощалася з ним значно тепліше. Вона сказала, що ніколи не забуде, чим зобов’язана серові Френсісу Кромарті. Щодо Паспарту, то бригадний генерал міцно потиснув йому руку, і розчулений парубок запитав себе, де і як він зуміє довести генералові свою відданість.
Шляхи мандрівників розійшлися.
Після Бенареса залізнична колія пролягає долиною Ґанґу. Днина була погожа, і пасажири могли милуватися розмаїтими пейзажами Біхара; за вікном вагона майоріли гори, вкриті зеленню, поля ячменю, кукурудзи й пшениці, водойми, що кишіли зеленими алігаторами, чепурні селища й усе ще зелені ліси. У священній річці купалися слони й великогорбі зебу, а поряд — групи індусів обох статей, незважаючи на осінній холод, благочестиво здійснювали ритуальні омивання. Ці віряни — затяті вороги буддизму й палкі прибічники брамінської релігії, втіленої в трьох образах: Вішну — бога сонця, Шиви — божественного уособлення сил природи, і Брами — верховного владики священнослужителів і законодавців. Цікаво, якими очима Брама, Шива й Вішну мали дивитися на теперішню британізовану Індію, де пароплави з ревінням каламутять священні води Ґанґу, лякають чайок, що літають над його плесом, численних черепах на березі і розпластаних біля ріки прочан?