— Алик.

— Здоровега? — примружився старий.

— А звідки ви знаєте? — здивувався Алик.

— Бачив у підзорну трубу, як ти біля свого татуся крутився, котрий умовляє мене продати мою «Мрію». А хіба ж можна продавати мрію?.. Сподіваюся, ти не будеш мене вмовляти?

— Н-ні… — зашарівся Алик.

— Бо я все одно не продам. Піднімайся до мене на капітанський місток.

Нагору просто з подвір'я вели круті «корабельні» сходи з поручнями. Алик, спотикаючись із незвички, піднявся до капітана.

— Ну, здоров-здоров, мічмане Здоровега! — поклав йому руку на плече старий.

— Цікаво у вас тут! — роззирався навкруги Алик.

— Життя мусить бути цікавим, — кивнув капітан. — Воно дається один раз, і жити нудно — злочин! Недарма нудьга і зневіра вважаються одним із найтяжчих гріхів. Хоча… Доля не завжди і не всім усміхається весело. Але занепадати духом ніколи не слід. Треба боротися за своє щастя.

— Скажіть, а… а ви іноземець? — запитав Алик.

— Чому? — звів брови старий.

— Ну… прізвище таке — Галтер.

— Ніякий я не іноземець!.. З козацького роду я. Справжнє моє прізвище Заблуда. Та якщо для козака Заблуда — звичайнісіньке собі прізвище, то для капітана воно якесь не дуже милозвучне і навіть із прихованим негативним змістом — не туди, мовляв, корабель повести може. От я й добрав собі псевдонім на англійський манір — Галтер. А у тебе прізвище для капітана саме годяще — капітан Здоровега!.. Звучить!.. Ти теж, мабуть, козацького роду?

— Не знаю. — знизав плечима Алик.

— Ти ким хочеш стати?

— Не знаю. — знову знизав плечима Алик. — Може, футболістом. київського «Динамо». А може, бізнесменом… як тато.

— А моряком не хочеш? — примружився капітан Галтер.

Алик відчув ніяковість. Сказати капітанові «ні» було незручно, і він невиразно промимрив:

— Я… якось не думав.

— Як не думав, значить, не хочеш, — зітхнув капітан. — Я у дитинстві просто марив отим морем. Які сни мені про море снилися!.. Та й тепер сняться. І справді, скільки всього цікавого у морському житті!.. Взяти хоча б Бермудський Трикутник, де безслідно зникло безліч кораблів. І літаків теж. А скільки таємничих загадкових істот живе у морях та океанах! І в озерах теж. Про Нессі чув?

— Та, що в озері Лох-Несс начебто живе?

— Не начебто, а достеменно живе! — вигукнув капітан. — Десятки незаперечних свідчень і доказів. А ось що ти знаєш про наше озеро?

— А що — тут теж якесь чудовисько живе? — посміхнувся Алик.

— Смійся-смійся!.. Нічого ти не знаєш!.. Думаєш, це звичайне озеро?

— А що в ньому незвичайного?

— Хоча б те, що воно підземною протокою з'єднане з Дніпром. Так само, як озеро Лох-Несс із морем. Рівень води у нашому озері такий самий, як у Дніпрі. Коли у Дніпрі рівень води підвищується, то і в озері підвищується. Коли у Дніпрі нижчає, то і в озері нижчає. Озеро наше зв'язане з Дніпром, Дніпро впадає у Чорне море, а Чорне море зв'язане зі Світовим океаном.

Алик знов посміхнувся:

— Отже, пірнувши у наше озеро, можна під водою пропливти до Чорного моря, а тоді через Босфор — Дарданелли, а тоді через Суецький канал і…

— І в озеро Лох-Несс, яке зв'язане зі Світовим океаном! — підхопив капітан Галтер.

— То ви хочете сказати, що Нессі може припливти у наше озеро?

— Теоретично — так! Але практично будуть значні труднощі зі шлюзуванням, особливо у наших дніпровських водах. А ти гадаєш, що нічого загадкового в нашому озері нема?

— А ви думаєте, є?

— Не думаю, а знаю! — впевнено сказав капітан.

— Що ж? — поцікавився Алик.

— Про чудовисько не скажу, а от русалка в озері живе.

— Яка ще русалка!.. Казки розказуєте.

— От ти невірний Хома! У казках, дорогий мій мічмане, все правда, передбачення, втілена у слово мрія. Від летючого корабля до чарівного ока — телевізора. А тепер узагалі таке відбувається, що жодному казкареві не снилося. Чи міг який-небудь казкар придумати комп'ютер із мільйонами операцій за секунду? А клонування живих організмів? А інопланетних прибульців, існування яких майже доведено?.. Скільки ще тих таємниць неймовірних!.. А ти кажеш, що якась звичайнісінька русалка — це казка.

— А ви її бачили, ту русалку?

— Авжеж, бачив! Я її підгодовую навіть іноді. Бананами. Вона банани дуже любить.

Капітан говорив цілком серйозно, без тіні посмішки.

— Банани, кажете, любить? — перепитав розгублено Алик.

— А що? Думаєш, тільки ти банани любиш? Бачив, як ти їх наминаєш. Спробував би ти самою сирою рибою та водоростями харчуватися!

— Лапшу ви мені на вуха вішаєте! — спробував утриматися на матеріалістичних позиціях Алик.

— Ображаєш! — насупив брови капітан. — А хочеш сам на русалку подивитися?

— Як це? — розгубився Алик.

— Тільки, звичайно, увечері, як місяць на небо випливе. Нині місяць саме у півповні — видно буде чудово. Зможеш до мене прийти рівно о десятій? Пізніше тебе батьки не пустять.

— І ви мені покажете русалку? — недовірливо спитав Алик.

— Якщо ти бананів принесеш штуки зо три, не менше.

— Ви це серйозно? — спитав Алик.

— Абсолютно!.. Ти тільки батькам про русалку поки що не кажи. Бо вони теж захочуть подивитися на неї і тільки налякають бідненьку. А як побачиш, тоді й розкажеш.

Додому Алик прибіг збуджений і веселий.

— Що? Невже домовився?! — радісно запитав тато.

— Ні! Але дядько дуже цікавий. Я до нього о десятій вечора піду. Він мені щось цікаве покаже.

— Ну, давай-давай! — похитав головою тато. — Закомпаніруйся, як каже наша бабуся, з цим диваком гарненько. Це буде корисно.

Мама скривилась, але заперечувати не посміла.

З бананами теж проблем не було. Алик узяв не три, а п'ять штук.

— О! Молодець! — весело зустрів його капітан Галтер. — А я, грішним ділом, думав, що не прийдеш, не пустять батьки. Все-таки пізнувато. Ну, ходімо покладем банани для русалки.

І Алик із капітаном пішли до берега і поклали банани на місток-кладку, з якої капітан ловив рибу.

— Я називаю цей місток «притика», тобто причал. Сюди причалюють кораблі мого дитинства, моєї мрії… А ми з тобою піднімемось на капітанський місток і будемо чекати.

Хвилин за десять нетерплячий Алик спитав:

— Ну, де ж ваша русалка?

— Наберись терпіння! Мовчи та диш, як казав мій дідусь! — усміхнувся капітан Галтер.

Минуло ще хвилин десять. Капітан для чогось увімкнув ліхтарика, спрямувавши промінь на «притику». Хоча місяць освітлював і берег, і озеро. Кумкали жаби, й набридливі комарі раз у раз впивалися Алику то в чоло, то в руки, то в щоки… Алик мовчки відмахувався.

І раптом… Раптом із води біля «притики» вигулькнула голова дівчини з довгим волоссям. Дівчина була така гарна, що Алик аж рота роззявив. У животі в нього колько побігли холодні бульбашки, як від газованої води.

Дівчина однією рукою взяла банани, а другу приклала долонею до рота, а тоді помахала їм, дякуючи. І занурилась у воду, а за мить над водою мелькнув риб'ячий хвіст і теж зник — тільки жмурки на воді лишилися.

— Ну, бачив? Переконався? — спитав капітан.

— Ба-бачив! — пробелькотів Алик.

— Ти знаєш, — зітхнув капітан, — я подумав, що батькам, мабуть, не варто розказувати про русалку. Твій тато такий спритний, що захоче виловити її сіткою. Пропаде сердешна. Скажеш, що я тобі відкрив таємницю про підводну протоку, яка з'єднує озеро з Дніпром. Тому, мовляв, і риба велика запливає.

Так Алик і вчинив.

Після цього Алик таки по-справжньому подружився з капітаном Галтером. Всі дні проводив у нього. Старий весь час розказував хлопцеві захопливі морські пригоди, учасником або свідком яких він був. Алик слухав, роззявивши рота. Але якось капітан розказав пригоду, яка здалася Алику дуже знайомою. І раптом Алик згадав — та це ж із книжки Бориса Житкова «Морські історії», яку він два місяці тому читав. Хлопець несміливо натякнув капітанові на схожість сюжетів. Старий знітився, почервонів і раптом рішуче махнув рукою: