— А як ви думаєте, чому він прийшов саме до вас? Невже тільки попередити, щоб міліція більше не шукала Жору Лук’яненка?

— Гадаю, що так.

— Піклуються, значить, щоб ми не гаяли даремно часу, не витрачали зайвих державних коштів. Яке благородство!

— Не знаю, — похмуро сказав Вася.

— А не спадало вам на думку, що це — через Мадам Дисконт? Вона ж вас знає, продавала вам запчастини. І, мабуть, помітила вас на Пушкінській, коли їхала в машині з Жорою Лук’яненком. І встерегла, що ви її побачили…

— Ні-ні!.. Мадам Дисконт тут ні до чого! — вигукнув аж надто темпераментно Забарило.

«Ех, Васю, Васю, не актор ти, не Смоктуновський, не вмієш грати п’єсу, — подумав Степан Іванович. — Боїшся, і не в силі приховати цього»

— І все-таки, хоч і ні до чого тут Мадам Дисконт, давайте продумаємо цю версію. І давайте спробуємо відшукати її.

— Не буду я її шукати! — одрізав Забарило.

— Чому? Боїтесь?

— Нічого я не боюсь. Але вплутувати чесну, невинну бабулю…

— …Яка невідомо звідки бере дешеві речі.

— Ну й що? Чому зразу вважати, що тут замішаний кримінал? Може, вона десь склади дешеві знає…

— То чому ж ви боїтесь мене з нею познайомити? Їй же ніщо не загрожує.

Це була довга, виснажлива розмова. Як не переконував Степан Іванович, як не вмовляв Забарила, той тільки мотав заперечливо головою. Нарешті не витримав — вдарив себе забинтованою рукою у груди:

— Ну, не можу я! Не можу! Як ви не розумієте?!

— Вони так залякали вас?

— Я жити хочу! Жити! А не…

— Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?

— Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.

— І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! — вперто сказав Горбатюк. — От побачите!

І що то за такий закон загадковий — що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.

Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.

І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…

І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.

Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу. Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..

Чекання ставало нестерпним. Ще мить — і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з’явився… капітан Горбатюк.

— Ой! — вигукнули Женя й Вітасик водночас і вражено, і радісно.

Капітан кинув на них погляд і теж здивувався:

— Ти диви!.. Кого-кого, а вас я тут зустріти аж ніяк не сподівався. Ви чого тут?

— А ми тут дачу будуємо, — сказав Женя.

— А-а… — промимрив Вітасик.

— Чого раптом?

— Ой, тут таке робиться! — схопився за щоку Женя.

— Така химерія! — і собі схопився за щоку Вітасик.

— Знову химерія? Ну, ви просто ловці неймовірних таємниць! Що ж цього разу?

— «Барабашка!»

— Що ховається під землею!

І хлопці, захлинаючись, почали розказувати про таємниче зникнення продуктів із бабиного льоху, про професора Барабаша, якого знайшли отут із пробитою головою, про Глухонімого «продавця долі», до якого літня володарка іноземної автомашини говорила звичайною мовою в придорожньому кафе «Барабашка»…

І, нарешті, про квитки у театр, які невідомо яким чином опинилися в льоху.

Капітан їх не перебивав, слухав мовчки, але видно було, що розповідь хлопців його просто-таки вразила.

І коли Женя простягнув йому квитки, він схопив їх так, наче то були не театральні прострочені квитки, а лотерейні, на яких випав виграш новенької машини.

— Ви собі не уявляєте, хлопці, які ви молодці! Як мені пощастило, що я вас зустрів! — не приховуючи хвилювання, промовив капітан, уважно розглядаючи квитки. — Так… на п’ятнадцяте, неділю… На балет «Лісова пісня». Партер, третій ряд, дванадцяте і тринадцяте місця… Не використані… Та-ак… У льоху, значить… Інтересно!.. А опишіть-но, хлопці, детальніше вашого «продавця долі».

Хлопці не шкодували фарб і емоцій.

— Так… Широкоплечий, кажете, майже квадратний?.. Обличчя широке, вилицювате?.. Руки довгі, могутні, долоні широкі?.. Все широке?.. Дуже сильний?.. Чудово! Чудово, хлопчики мої дорогі!.. Здається, це він.

— Хто?

— Той, кого я шукаю.

— А чого, до речі, ви тут опинилися? Ви що, його знаєте, Глухонімого? Це злочинець?

— Думаю, що злочинець. Знати поки що не знаю. А опинився тут через професора Барабаша, через ту його травму.

— Професор заявив у міліцію? — спитав Вітасик.

— Ні, не професор. Його дружина. А професор чогось не хоче мати справу з міліцією.

— О! От бачите! Підозріло? Правда? — вигукнув Женя і, стишивши голос, сказав: — А може, професор і є «барабашка»? Га?

Капітан усміхнувся:

— Не думаю. Навряд чи «барабашка» дозволив би себе вдарити по голові, а тим більше втратив би свідомість. Професор справляє враження абсолютно нормальної людини, хоча й не позбавлений дивацтв… А давайте-но уважно оглянемо цей склеп. Дружина професора запевняє, що чоловік був перемазаний землею, до того ж свіжою, наче його щойно витягли з ями.

Капітан і хлопці почали уважно обстежувати склеп. Бур’яни й трава навколо були прим’яті, де-не-де валялися кавалки землі, але вхід у склеп був надійно зачинений — іржаві залізні візерунчасті двері кілька разів переплетені й закручені грубим дротом-катанкою. Зайти туди було неможливо. Всі могили ні цьому кутку кладовища поросли високою травою. Ніяких ям, тим більше свіжих, не видно. Звідки міг вилізти професор, або звідки його витягали, було неясно.

— Ну що ж, ходімо тепер глянемо на ваш таємничий льох, — сказав капітан. — Точніше, їдьмо.

На вулиці біля кладовища стояв мотоцикл з коляскою. Хлопці його не помітили, бо заходили з протилежного боку.

Тато був дуже здивований, коли побачив, що під’їздить мотоцикл, за кермом якого сидить капітан Горбатюк, з ним, обхопивши його руками, Женя, а в колясці — Вітасик. Хлопці сяяли.

— Доброго вам дня! Помагайбі! — привітався капітан, зупиняючись.

— Здрастуйте! Здрастуйте! — залунало звідусіль. Всі з цікавістю позирали на капітана.

— А ми про вас… здрастуйте… якраз згадували! — вигукнув тато. — Ви що — телепат?

— Збіг обставин. Приїхав подивитися на місце події, де вашого зниклого професора знайшли… А тут хлопці мені понарозказували такого, що хоч починай нову неймовірну справу.

— Так-так, — підхопив тато. — Чудеса, та й годі!

— Хочу на ваш таємничий льох глянути.

— Ех!.. А баба ж у Соколівку поїхала. Повернеться години за три, а той більше. А ключ же від льоху десь у неї. Та й незручно без господині… — тато розвів руками. — Не знаю, що робити. А треба ж було б, щоб ви глянули.

— Ну, гаразд, іншим разом… Три години чекати, на жаль, не можу. І так ледве вирвався. Справ — вище голови. Але, якщо можна, хотів би трохи з вами побалакати, — звернувся капітан до тата. — Не будемо людям заважати.

— Будь ласка! Будь ласка! — тато обняв капітана за плечі і повів у садок баби Секлети.