— Дивно, — Женя почухав потилицю. — А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?

— А чого він має нам доповідати, — пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.

Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.

— Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, — сказав тато.

— Я їй сінничок дам, у мене є, — кивнула баба.

Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з’явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?..

— Я ляжу на розкладушці біля льоху! — рішуче сказав тато. — Мало що може статися.

— І я! — вигукнув Женя.

— І я! — підхопив Вітасик.

— Ні, ви ляжете на веранді, — невблаганно відрізав тато. — Ще мені за вас хвилюватися треба.

Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.

Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала — тато не міг заснути теж.

Вовтузилася і баба на печі.

Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…

Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.

Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.

Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.

— Ну як? Щось було чути? — спитала баба.

— По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила. Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.

— Спить, бідолага… будити чи ні — не знаю, — непевно сказала баба.

Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.

— В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… — тато підняв одне плече.

— Полізу гляну, — рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:

— Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..

— Що таке? — стривожено кинувся до сходів тато.

— Нема нікого! — розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.

Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим’ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.

Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина — телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:

— Горбатюк слухає.

— Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша… Але я ледве дочекалася ранку… Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: «Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню». Я місця собі не знаходжу. Пробачте, — вона заплакала.

— Я зараз приїду, — сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.

Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.

— Що ж це таке?! — вигукнула вона, схлипуючи. — Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі. Він потрапив у чиїсь тенета.

— Чого ви так думаєте?

— А як же інакше! Він був такий пригнічений учора. Я й боюсь! Він узяв машину, розумієте. Він майже ніколи не водить сам, вожу його я. У мене це набагато краще виходить. Він такий неуважний… Я так боюсь, щоб не сталося катастрофи!

— Коли ви виявили, що він зник?

— О третій, — відповіла професорша. — Точніше, за п’ять третя. Я, як завжди, лягла о дванадцятій. Він іще сидів, працював. А вночі прокинулася, дивлюсь — його нема. Постіль не зім’ята, не лягав. У кабінеті світло не горить. Кинулася — на столі записка. От!.. І чому він пише, що приїде? Що це все означає? Степане Івановичу!

— А може, він поїхав на дачу, у Завалійки?

— Я дзвонила. Телефон не відповідає.

— Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?

— Ви знаєте, його захопила зараз «Велесова книга».

— А-а, знаю. Читав.

— Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера «Велесова книга: життя та релігія слов’ян» французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…

— У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?

— Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?

— Нічого. Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?

— Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов’язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?..

— Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?..

— Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…

— А серед сусідів?

— По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.

— У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб’язна, послужлива.

— Звідки ви знаєте?

— Я з нею познайомився минулого разу.

— Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево.

— У неї великі зв’язки?

— Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася… Раніше жила на Лісовому масиві.

— А яка в неї машина?

— Машина? У неї нема машини.

— Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.

— Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік. І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.

— Та! То я так, між іншим, — махнув рукою Горбатюк. — Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?

— Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. Її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…

— Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.

— Він у мене взагалі добрий, — сказала професорша. — Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.

— Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його «таємниче зникнення». Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.

— Ви думаєте? — з надією спитала вона.

— Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.

— Ви думаєте? — повторила вона.

— Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини — одразу вам подзвоню.

— Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!

— До побачення!

Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався — чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.

Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.

— Де ж вона ділася? Що ж це робиться? — розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі. — Може, вийшла, а ви не почули?