Найцікавішою особою серед Задонських була мати Івана Олександровича, Катерина Василівна. Їй було вже за дев’яносто, але вона ще була бадьорою, енергійною, моторною. І часто їздила в гості до сусідів.

Вона завжди привозила з собою дві-три пляшечки особливого напою, який готували у неї вдома і яким вона пригощала всіх, хто хотів його скуштувати Вже протягом тридцяти років вона не пила ні чаю, ні квасу, ні кави — нічого, крім отого напою. Казали, що, коли їй виповнилось шістдесят, вона відчула себе старою і слабкою.

І от тоді вона й почала готувати той напій — з сироватки, яку настоювали на травах і ставили виграватись, а тоді кип’ятили з цукром. Рецепт виготовлення напою був її секретом. Ця чарівна мікстура виявилася дуже ефективною і повернула їй молоді сили.

Ребіндер вважає, що рецепт того напою вона вичитала у «Велесовій книзі». Там справді кілька разів згадується суря, «сура питна, на травах настояна» («Оставляємо на сонці молоко наше у травах заноші, утовчемо до нього щавлю і тритрав’я, як сказано про старотці, і даймо цьому суритися, яримо тричі во славу богам п’ятикратденно…»). На жаль, дощечку, на якій був точний рецепт, Миролюбов не скопіював…

Але коли професор Хоржевський дарував мені книжку Ребіндера (це було у нього вдома), він почастував мене якимсь дивним напоєм. Я спитав його: «Що це?» І він сказав: «Суріка — напій, який готували у нас в Георгіївському монастирі з перебродженої сироватки, настояної на травах». Я попросив його дати рецепт, але він сказав: «На жаль, не маю права, не можу. Зв’язаний клятвою, даною отцю ігумену. Це напій праведників. Не можна давати його будь-кому. А я ще, вибачте, дуже мало вас знаю. Ви дуже довго там, у себе, в комуністичній Україні, жили неправдою». Він мав рацію, що не дав мені рецепта. Я таки грішник. Це через мене заварилися всі оці підземні пригоди. Та хіба я знав, що моя зичлива сусідка, яка робила для мене, а особливо для дружини, стільки послуг, що мила Маргарита Зенонівна — зловісна Королева Марго? І я простодушно розказав їй те, що оце вам. А вона запалилася ідеєю будь-що розшукати рецепт чудодійного напою, який відводить старість і смерть, обіцяє довголіття.

– І вдалася для цього до методів підступних і страшних, — сказав капітан Горбатюк. — У злочинному світі полюбляють азартні ігри. І часто буває так, що доходить до гри «на життя». Той, кого програли, мусить бути вбитий. Королева Марго шантажувала Жору Лук’яненка, кажучи, що його «програли», але вона буцімто може викупити його, якщо він знайде для неї монастирський архів, а точніше — рецепт суріки.

— А чого вона саме Жору Лук’яненка вибрала для цього? — спитав Василь Сергійович.

— Резонне питання, — мовив капітан. — Справа в тому, що Жора Лук’яненко вважався колись у злочинному світі «щасливчиком», йому справді щастило швидко знаходити загублене — речі, гроші тощо. Такий собі кримінальний екстрасенс. До того ж він один час працював на шахті… Отже…

— Але цього разу «щасливчику», здається, не пощастило, — похитав головою професор.

— Не пощастило, — погодився капітан. — Очевидно, монахи вміли ховати своє добро… Між іншим, під час обшуку у Королеви Марго було знайдено не лише багато награбованих речей, а й ті старовинні сукні, сорочки й жіночі прикраси, які Капітан Немо примусив винести з музею бідну прибиральницю. Нащо вони були Королеві — не збагну.

— Це теж моя провина, — зітхнув професор. — Колись я сказав їй, що деякі вчені вважають, нібито у старих рукотворних речей: вишиваних сорочок, платтів, жіночих прикрас, — є певне біоенергетичне поле, яке благотворно впливає на людину, бо старі майстри вкладали у свої витвори багато позитивних емоцій.

— Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! — вигукнув Женин дідусь.

— Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, — сказав капітан. — Так плакала, що мені навіть стало її шкода…

— Але мені здається, стародавні слов’яни все-таки мали рацію, — сказав професор. — То напій праведників. І справедливо, що будь-кому боги не дозволяють його давати… То вам не «кола». У масі своїй люди поки що не заслужили суріки. Хай вона лишається таємницею «Велесової книги»…

— Тс-с-с! — приклав Женя палець до губів. — Чуєш?

Вітасик перестав дихати, прислухаючись.

— Ага! — ледь чутно прошепотів. — Ходить!

Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.

На дверях висіли три міцні замки різного розміру — великий, більший і найбільший їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.

— Ходить! — впевнено повторив Вітасик.

Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне — хтозна.

— Невже не помилявся Жора Лук’яненко? Невже справді хтось там є? — прошепотів Женя.

— А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.

— І живе під землею сімдесят з гаком років?

— А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.

— Його хоч годували. А цей як?

— Може, там такий склад, що хто його зна… А може, десь за багато кілометрів від села є потаємний вихід, і він час від часу поповнює запаси.

— Ти думаєш, що це звичайна людина?

— Думаю, що ні. Думаю, він володіє якимось надзвичайним екстрасенсорним даром. Інакше як пояснити появу отого кухлика з диким медом?..

Це було нове диво.

Вчора увечері баба Секлета, подоївши корову, понесла ставити молоко у льох і виявила на долівці дерев’яний кухлик із диким медом. Кухлик був старовинний, із різьбленим орнаментом якогось твердого темного дерева (може, навіть мореного дуба). А мед свіжий, запашний. Баба клялася, що в неї такого кухлика ніколи не було.

— Дребедєнь! — сміявся наступного ранку Андрій. — Вигадує баба. Щоб вам було цікаво… Набридло їй у самоті жити. Рада, що ви тут крутитеся. Ви не знаєте тої баби… Її кухлик, я певен.

Але хлопці Андрія не підтримали. Вони повірили бабі Секлеті. Легше всього сказати: «Дребедєнь», — і викинути з голови, не думати.

Баба так щиро дивувалася, так здвигала плечима:

— Ти диви! Знову Рукатий. То забирав, а тепер дає…

Вона наче забула, що забирав Жора Лук’яненко, а не Рукатий.

Та проникнення у льох із підземелля тепер виключалося: пролам був надійно замурований. Закидали землею хід і замуровували той-таки Андрій разом із татом.

Ні! То не була містифікація баби Секлети. Хлопці були певні.

— За день-два нагряне ота комісія, почнуться розкопки, дослідження… І він змушений буде зникнути, — з сумом сказав Женя.

— Ага… Шкода… — погодився Вітасик.

— Ти знаєш, я гадаю, що вони нічого не знайдуть.

— Я тільки-но хотів це саме сказати. Мені теж так здається.

— А все-таки добре було б знати рецепт тієї суріки.

— Але як стати праведником? Це ж і на уроках не побалакай, не прогуляй, не підкажи, не побийся, двійку не схопи…

— Важко, — зітхнув Женя.

— Тс-с-с! — тепер уже Вітасик приклав палець до губів. Вони затамували подих, прислухаючись.

Чулися чиїсь кроки.

У підземеллі хтось ходив…