На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.

— Белло! — заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.

— Зі мною все гаразд, Чар… тату, — зітхнула я. — Абсолютно нічого серйозного.

Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…

Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.

Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.

Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.

Мене поклали до відділення інтенсивної терапії — довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.

Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.

— Белло, мені так прикро!

— Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?

Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.

Він проігнорував запитання.

— Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… — він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.

— Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.

— Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там — і тут тебе нема…

— М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.

— Хто?

— Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… — я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.

— Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?

— Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.

Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.

Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.

— Вона спить? — поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.

Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко — набагато природніше було б пускати очима бісики.

— Гей, Едварде, мені дуже шкода… — почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.

— Жертв нема, нема і вбивці, — сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. — Ну, і який діагноз? — запитав він мене.

— У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, — поскаржилась я. — Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?

— Менше знаєш — ліпше спиш, — відповів він. — Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.

Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.

— Отже, міс Свон, — сказав він неймовірно магнетичним голосом, — як ви почуваєтеся?

— Чудово, — відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.

— Ваш рентген не викликає нарікань, — мовив він. — Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.

— Я нормально почуваюся, — повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.

Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.

— Болить? — запитав він.

— Не дуже.

Вже не дуже.

Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!

— Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування — можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.

— Я можу сьогодні повернутися до школи? — запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.

— Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.

— А він повертається на заняття?

— Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, — самовпевнено заявив Едвард.

— Власне кажучи, — виправив його лікар Каллен, — здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.

— О ні! — простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.

— Ви волієте залишитися?

— Ні, ні! — відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.

— Я в нормі, — переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.

— Прийміть пару пігулок від болю, — запропонував він, підтримуючи мене.

— Не так воно й болить, — заперечила я.

— По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, — сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.

— На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, — внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.

— О, ну звичайно, — погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції — лікар у курсі справи.

— Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, — сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.

Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.

— Ми можемо хвилинку поговорити? — тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.

— На тебе чекає батько, — зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.

— Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, — наполягала я.

Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.

— Що тобі потрібно? — роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.

Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.

— Ти винен мені пояснення, — нагадала я.

— Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.

— Ти обіцяв.

— Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, — в’їдливо відзначив Едвард.