Від його слів моя безпомічність випарувалася без сліду. Я пильно поглянула на Едварда.

— Зроблю все, що зможу, — відтяла я, вискакуючи під дощ і щосили грюкаючи дверцятами.

Коли «вольво» рушило з місця, на бездоганних вустах сяяла посмішка.

Сидячи в кімнаті та намагаючись зосередитися на третьому акті «Макбета», я уважно дослухалася до звуків за вікном. Навіть крізь шум дощу, думала я, складно не почути ревіння двигуна. Та коли я вкотре крадькома зиркнула на вулицю з-під фіранки, пікап стояв на звичному місці.

Не можна сказати, що я палко бажала настання п’ятниці; і зрештою вона більше ніж виправдала мої не-очікування. Не варто й казати, що кожен учень вважав справою честі висловитися з приводу моєї непритомності. Джесика, здається, взагалі витягнула з цього випадку все, що змогла. На щастя, Майк не базікав зайвого, ніхто наче не підозрював про участь Едварда. Звичайно, Джесика засипала мене запитаннями щодо подій у кафетерії.

— Що хотів учора Едвард Каллен? — поцікавилася вона на тригонометрії.

— Не знаю, — чесно зізналась я. — Він так і не пояснив до пуття, що йому потрібно.

— Ти жестикулювала і мала такий вигляд, наче тобі по голові цеглиною заїхали.

Як їй хочеться докопатися до істини!

— Невже? — я намагалася вдати байдужість.

— Знаєш, ніколи не бачила, щоб він сидів за ланчем із кимось, крім родичів. Це було дивно.

— Дивно, — погодилась я. Спіймавши облизня, Джесика розчарувалася і роздратовано війнула чорними кучерями. Ще б пак, вона сподівалася почути щось, з чого потім зліпить історію, яку всім розповідатиме.

Найгіршим у п’ятницю виявилося те, що хоча я знала — Едвард не прийде до школи, все одно сподівалася на диво. Заходячи до кафетерію із Джесикою та Майком, я не втрималася і поглянула на його стіл. Розалія, Джаспер і Аліса розмовляли, їхні голови майже торкалися одна одної. Мене огорнув відчай, коли я усвідомила, що мине хтозна-стільки часу, перш ніж я знову побачу Едварда.

За нашим столом усіх переповнювали плани на наступний день. Майк — ходяче уособлення жвавості — покладав великі надії на місцевого метеоролога, котрий обіцяв сонячну суботу. От уже дійсно: поки не побачу на власні очі — не повірю. Принаймні сьогодні потеплішало — надворі п’ятнадцять градусів. Можливо, подорож до океану виявиться не зовсім жалюгідною.

Під час ланчу я перехопила пару недружніх поглядів Лорен, причини яких я не розуміла, доки ми всі разом не попрямували до виходу. Я йшла відразу за нею, менш ніж за крок від гладенького, штучно-білого волосся, про що вона не здогадувалася.

— …і чому це Белла, — (ім’я було вимовлене презирливо), — не сидить тепер зі своїми любими Калленами, — прошипіла вона на вухо Майкові. Ніколи не звертала уваги, який у неї неприємний, гугнявий голос; не менше мене здивувала безпричинна злість. Ми ніколи близько не спілкувалися і, безсумнівно, не знали одна одну настільки добре, щоб Лорен мала підстави зненавидіти мене. Принаймні я так думала.

— Вона — мій друг і сидітиме з нами, — прошепотів у відповідь не без власницьких ноток вірний Майк. Мені не хотілося слухати далі, я пропустила вперед Джесику з Анжелою.

Того дня за вечерею Чарлі захоплено обговорював майбутню поїздку в Ла-Пуш. Гадаю, він почувався винним, що залишає мене саму на вихідних, але забагато років вибудовував власні звички, щоб відмовитися від них зараз. Звичайно, він знав імена усіх учнів, котрі поїдуть зі мною, і їхніх батьків, і, ймовірно, дідусів і бабусь. Здається, він схвалював нашу ідею. Цікаво, чи поставився б він схвально до поїздки у Сієтл із Едвардом Калленом. Це, звісно, якби я збиралася сказати батькові.

— Тату, ти знаєш район Каскадних гір на південь від Рейніра? — запитала я ніби ненароком.

— Так, а що? Я знизала плечима.

— Кілька людей у школі говорили, що збираються туди на пікнік.

— Це не зовсім годяще місце для походу на природу, — здивувався він. — Там чимало ведмедів. Здебільшого люди їздять туди під час мисливського сезону.

— М-м-м, — пробурмотіла я. — Тоді я, напевно, щось переплутала.

Я збиралася поспати довше, та мене збудило незвично яскраве світло. Я розплющила очі й побачила чіткі жовті промені, що пронизували фіранки. Не можу повірити! Я помчала до вікна, щоб перевірити здогадку. На небі насправді сяяло сонце. Не в тій частині небосхилу, де воно, по ідеї, мало б бути, занадто низько, якесь наче менше за нормальне, але це точно воно, сонечко. Ближче до обрію купчилися хмари, та в центрі неба радував око великий шматок чистої блакиті. Я надовго приклеїлася до вікна, боячись, що коли піду, хмари знову затулять сонце.

Ньютонівська крамниця «Олімпійське спорядження» розташувалась якраз на виїзді з міста, на півночі. Я бачила її раніше, хоча ніколи там не зупинялася, не маючи особливої потреби у спорядженні, необхідному для довгого проживання на природі. На стоянці я помітила Майків «субурбан» і Тайлерову «сентру». Підрулюючи до них, я зауважила групу, що стояла перед бездоріжником — Ерик разом із двома хлопцями з нашого класу, якщо не помиляюсь, їх звали Бен і Конор, Джес в оточенні Анжели і Лорен, поруч із ними три дівчини, на одну з яких я впала на фізкультурі в п’ятницю. Остання демонстративно витріщилася на мене, коли я виходила із пікапа, і щось заторохтіла на вухо Лорен. Та метельнула блондинистим волоссям, нагородивши мене презирливим поглядом.

Бачу, день видасться критичним, інакше не скажеш.

Принаймні Майк зрадів, побачивши мене.

— Ти приїхала! — задоволено заволав він. — Я казав, що сьогодні буде сонячно, бачиш?

— Я обіцяла, що буду, от і приїхала, — нагадала я йому.

— Ми чекаємо на Лі й Саманту… якщо ти нікого не запрошувала, — додав Майк.

— Ні, — збрехала я з легким серцем, сподіваючись, що обман не викриють і водночас бажаючи, щоб трапилося диво і з’явився Едвард.

Майк був задоволений.

— Поїдеш у моїй машині чи у мінівені мами Лі?

— У твоїй, звичайно.

Він усміхнувся на всі тридцять два зуби. Як легко зробити Майка щасливим!

— Ти отримаєш найкраще місце, — пообіцяв він. Я намагалася приховати досаду. Шкода, що не можна зробити щасливими заразом Майка й Джесику — я помітила, як вона сердито поглядає на нас.

Утім, кінець кінцем усе обернулося на краще. Лі привів іще двох людей, раптом кожне місце стало на вагу золота. Я примудрилася втиснути Джес між собою і Майком на переднє сидіння «субурбана». Майк міг би відреагувати на це люб’язніше, але хоча б Джес здавалася задоволеною.

Від Форкса до Ла-Пуша п’ятнадцять миль; здебільшого дорога в’ється поміж розкішних густих зелених лісів, двічі перерізаючи широку річку Квілеут. Я раділа, що сиджу біля вікна. Ми опустили скло, — дев’ятеро людей у «субурбані» аж забагато для нападу клаустрофобії, — і я намагалася ввібрати шкірою кожен сонячний промінчик. Ми з Чарлі неодноразово відвідували пляжі біля Ла-Пуша під час моїх літніх візитів до Форкса, тому півмісяць Першого пляжу завдовжки в милю я побачила не вперше. Та у мене щоразу перехоплювало подих, коли я тут опинялася. Навіть освітлена сонячним промінням вода залишалася темно-сірою, білими бурунами розбиваючись об похмурий скелястий берег. Зі сталевих прибережних вод підіймалися острівці з абсолютно прямовисними стінами: різні заввишки, всі вони були увінчані височенними суворими соснами, що ніби летять над урвищем. Лише тоненька смужечка власне піску окантовувала пляж біля крайки води; далі його вкривали мільйони великих гладких валунів, що здалеку видавалися одноманітно сірими, та зблизька виявлялися теракотовими, кольору морської хвилі, світло-ліловими, сірувато-блакитними, тьмяно-золотавими. На лінії припливу лежали підмиті хвилями велетенські дерева, схожі на кістки доісторичних чудовиськ, вибілені солоною водою, деякі звалені докупи на межі лісу, інші самотньо залишені відливом оддалік, там, де море не могло їх забрати.

Від хвиль віяло прохолодним і солоним бризом. Пелікани ширяли над водою, чайки і орел-самітник бовваніли у височині. Хмари рядами обступили небо, погрожуючи щомиті захопити його, але наразі жовтий ореол хоробро сяяв на блакитному полотні.