Я затремтіла.

— Не думаю, що маю інший вибір, окрім як убити його, — пробурмотів Едвард. — Карлайл буде не в захваті.

Звук шин підказав мені, що ми перетинаємо міст, хоча в темряві я не бачила річки. Я знала, що ми наближаємося. Мусила запитати зараз.

— Як можна убити вампіра?

Едвард зиркнув на мене; вираз очей — таємниця, а в голосі раптом забриніли сталеві нотки.

— Єдиний спосіб зробити це напевно — розірвати його на шматки, а потім спалити їх.

— Двоє інших битимуться разом із Джеймсом?

— Жінка — так, щодо Лорана я не впевнений. Між ними немає міцного зв’язку — йому просто зручно бути з ними. Поведінка Джеймса на галявині його збентежила…

— Отже, Джеймс і жінка спробують тебе убити? — схвильовано запитала я.

— Белло, навіть не смій марнувати час, хвилюючись за мене. Наразі твоя єдина турбота — це збереження власного життя, будь ласка, прошу тебе, не втрачай голови.

— Джеймс переслідує нас?

— Так. Утім, він не нападе на будинок. Не сьогодні. Едвард повернув на невидиму під’їзну доріжку, Аліса не відставала від нас.

Ми під’їхали до самого будинку. Всередині яскраво горіло світло, неспроможне, одначе, розсіяти темряву навколишнього лісу. Не встиг пікап зупинитися, як Еммет відчинив двері, витягнув мене з сидіння, притиснув до широких грудей, попередньо скрутивши бубликом, і заніс усередину.

Ми кулею влетіли у велику білу кімнату, Едвард та Аліса обабіч нас. Вся родина була там, вони скочили на ноги, почувши наше наближення. Посередині стояв Лоран. Коли Еммет ставив мене поруч з Едвардом, я почула, як у глибині Лоранової горлянки загриміло неголосне гарчання.

— Джеймс іде по нашому сліду, — оголосив Едвард, злісно витріщаючись на Лорана.

Обличчя Лорана спохмурніло.

— Цього я й боявся.

Аліса протанцювала до Джаспера і прошепотіла йому щось на вухо; її губи тремтіли зі швидкістю безсловесної розмови. Вони вдвох помчали сходами нагору. Розалія прослідкувала за ними, потім швидко перемістилася до Еммета. У прегарних очах читалася напруга і — коли вони мимоволі стріляли у мій бік — лють.

— Що він робитиме? — холодно запитав Лорана Карлайл.

— Мені шкода, — відповів той. — Коли ваш хлопець став на захист дівчини, я підозрював, що це Джеймса тільки заведе.

— Ти можеш його зупинити? Лоран похитав головою.

— Ніщо не зупинить Джеймса, коли вже він вийшов на полювання.

— Ми його зупинимо, — пообіцяв Еммет. Зміст фрази не викликав жодних сумнівів.

— Ви не зможете його вбити. За триста років я не зустрічав нікого подібного. Він — ідеальна машина смерті. Тому я приєднався до його клану.

Його клан, подумала я, звісно ж. Шоу на галявині, у якому Лоран зображав ватажка, — вистава, не більше.

Лоран похитав головою. Спантеличено поглянув на мене, на Карлайла.

— Ви впевнені, що вона того варта?

Розлючене Едвардове ревіння заповнило кімнату; Лоран зіщулився і відхилився.

Карлайл похмуро подивився на нього.

— Боюся, ти маєш зробити вибір.

Лоран зрозумів. На мить нерішуче зам’явся. Його очі вивчили кожне обличчя, пройшлися по яскравій кімнаті.

— Мене заінтригував ваш спосіб життя. Але я не вплутуватимусь у цю справу. Я не вважаю ворогом жодного з вас, та не піду проти Джеймса. Гадаю, я вирушу на північ — до клану Деналі, — він завагався. — Не недооцінюйте Джеймса. У нього неймовірно гострий розум та неперевершені чуття. Він почувається серед людей так комфортно, як, здається, і ви, він не піде на вас напролом. Мені шкода через кашу, що тут заварилася. Насправді шкода, — він схилив голову, але я побачила, як він блискавично метнув на мене спантеличений погляд.

— Іди з миром, — церемонно відповів Карлайл.

Лоран іще раз повагом оглянув кімнату і поспіхом вийшов за двері.

Тиша не протрималася й секунди.

— Де він? — подивився на Едварда Карлайл.

Есме не гаяла часу; її рука доторкнулася до непомітної панелі на стіні, велетенські металеві віконниці почали зі скрипом затуляти скляну стіну. Я ковтнула слину.

— Близько трьох миль, на тому боці річки; він кружляє, щоб зустрітися з жінкою.

— Наш план?

— Ми відвернемо його увагу, а тим часом Джаспер та Аліса відвезуть Беллу на південь.

— Потім? Едвард заговорив невблаганним тоном.

— Тільки-но Белла буде в безпеці, ми влаштуємо на нього полювання.

— Гадаю, у нас немає вибору, — погодився Карлайл зі зловісним виразом обличчя.

Едвард повернувся до Розалії.

— Веди її нагору й обміняйтеся одягом, — наказав він. Вона розлючено поглянула на нього, не вірячи власним вухам.

— З якого дива? — прошипіла вона. — Хто вона мені? Хіба що загроза — небезпека, яку ти вирішив звалити на наші голови!

Її отруйний голос змусив мене сіпнутися назад.

— Розо… — промимрив Еммет, поклавши їй руку на плече. Вона її скинула.

Я уважно спостерігала за Едвардом, знаючи його характер і хвилюючись через можливу реакцію.

Він здивував мене. Відвернувся від Розалії, наче вона не сказала нічого, ніби її взагалі не існувало на світі.

— Есме? — спокійно покликав він.

— Звичайно, — пробурмотіла та.

Не встигла я й оком кліпнути, як Есме була поруч, легко підхопила мене на руки й опинилася згори на сходах, перш ніж я змогла вдихнути від шоку.

— Що ми робимо? — прошепотіла я, коли вона поставила мене на ноги в темній кімнаті десь на другому поверсі.

— Намагаємося перебити запах. Надовго це не спрацює, але може допомогти вивезти тебе.

Я чула як падає на підлогу її одяг.

— Не думаю, що розмір підійде… — завагалась я, та її руки вже рвучко стягували через голову з мене сорочку. Я швидко зняла джинси. Вона дала мені щось, на дотик схоже на блузку. Я відчайдушно намагалася просунути руки у правильні отвори. Щойно я впоралася з цим, вона вручила мені свої широкі штани. Я миттю натягнула їх, та не могла звільнити ступні, холоші були задовгі. Вона спритно закотила холоші, щоб я могла стати на ноги. Неймовірно, вона вже у моєму одязі, тягне мене до східців, де на нас чекає Аліса з маленькою шкіряною сумочкою в руці. Вдвох вони хапають мене за лікті й миттю напівзносять униз.

Виявилося, що за час нашої відсутності внизу все було зроблено. Едвард з Емметом готові були їхати, у Еммета на плечі висів важкий на вигляд рюкзак. Карлайл віддав Есме щось маленьке, тоді повернувся і дав таку ж річ Алісі — це був крихітний сріблястий мобільний.

— Есме та Розалія візьмуть твій пікап, Белло, — сказав Карлайл, проходячи повз мене. Я кивнула, обережно поглянувши на Розалію. Вона сердито дивилася на Карлайла з ображеним виразом обличчя.

— Аліса, Джаспер — беріть «Мерседес». На півдні вам знадобиться надійний прихисток від сонця.

Вони також кивнули.

— Ми беремо джип.

Я здивувалась, зрозумівши, що Карлайл збирається їхати з Едвардом. Раптом жах ножем ударив у серце, я усвідомила, що вони полюватимуть на Джеймса.

— Алісо, — запитав Карлайл, — вони проковтнуть наживку?

Ніхто не зводив погляду з Аліси, коли вона заплющила очі та завмерла до неправдоподібності нерухомо. Нарешті її очі розплющилися.

— Джеймс піде за вами. Жінка переслідуватиме пікап. Після цього ми зможемо поїхати, — впевнено сказала вона.

— Ходімо, — рушив Карлайл у напрямку кухні.

Та Едвард тої миті опинився біля мене. Схопив у залізні обійми й до болю сильно притиснув до себе. Схоже, він забув про родину, що спостерігала за нами, коли наблизив моє обличчя до свого, відриваючи мої ноги від підлоги. На коротку мить тверді крижані губи притулилися до моїх. Потім відірвалися. Він опустив мене, не забираючи рук від обличчя, — погляд сяючих очей спопеляв мене.

Коли Едвард відвернувся, його очі стали порожніми, навдивовижу застиглими.

Він зник.

Ми стояли, Каллени уникали дивитися на мене, по моїх щоках беззвучно котилися сльози.

Тиша затягнулася, потім у руці в Есме завібрував телефон. Мить — і він злетів до вуха.

— Зараз, — сказала вона. Розалія велично випливла з дверей, навіть не глянувши на мене, Есме погладила мене по щоці, проходячи повз.