— Злочинці? — сторожко перепитала я.

— Хтось увірвався у танцстудію за рогом, неподалік від дому, й ущент її спалив — від будівлі каменя не камені не залишилося. Перед входом покинули викрадену машину. Пам’ятаєш, як колись ходила в ту студію, сонечко?

— Пам’ятаю, — затремтіла й скривилась я.

— Донечко, якщо хочеш, я залишуся.

— Ні, мамо, зі мною все буде гаразд. Зі мною буде Едвард. Вона подивилася так, наче це могло стати причиною залишитися.

— Я повернуся на ніч, — прозвучало погрозою не менше, ніж обіцянкою; вона знову блимнула на Едварда.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я також люблю тебе, Белло. Надалі спробуй ходити обережніше, сонечко, я не хочу тебе втратити.

Очі Едварда були заплющені, та він на мить широко й радісно вишкірився.

Тут у палату енергійно залетіла медсестра, щоб перевірити мої трубки та дротики. Мама поцілувала мене в чоло, погладила по забинтованій лапці й пішла.

Медсестра перевірила паперову роздруківку даних з монітора, що спостерігав за серцем.

— Тебе щось тривожить, сонечко? Тут крива серцебиття трішечки поповзла вгору.

— Все гаразд, — запевнила я її.

— Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.

Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.

— Ти вкрав машину? — звела я брову. Він посміхнувся — ні грама розкаяння.

— Хороша була машина, швидка.

— То як подрімав? — запитала я.

— Цікаво, — примружився він.

— Що? Відповідаючи, він опустив очі додолу.

— Я здивований. Я думав… Флорида… твоя мама… я думав — це те, що тобі потрібно.

Я втупилася в нього нерозуміючим поглядом.

— Але у Флориді тобі довелося б цілий день стирчати вдома. Ти зміг би виходити надвір тільки вночі, як справжній вампір.

Він майже всміхнувся, та не зовсім. Потім його обличчя спохмурніло.

— Я б залишився у Форксі, Белло. Чи в іншому подібному місці, — пояснив він. — Там, де не міг би завдати тобі болю.

Я спершу не второпала. Продовжувала тупо витріщатися на нього, слова тим часом одне по одному лягали на своє місце у моїй голові, складаючись докупи, як страхітливий пазл. Я ледве чи усвідомлювала, як пищання повідомляє про прискорення серцебиття, хоча, оскільки дихання перетворилося на гіпервентиляцію, я відчула гострий біль у розтривожених ребрах.

Едвард не сказав нічого; лише сторожко спостерігав, як біль, що не мав нічого спільного зі зламаними кістками, біль безперечно страшніший, погрожував знищити мене.

Інша медсестра цілеспрямовано зайшла у палату. Едвард завмер, наче висічений із каменю, коли вона тренованим оком оцінила мій вираз, перш ніж подивитися на монітори.

— Час прийняти нову дозу антибіотиків, золотце? — ласкаво запитала вона, постукуючи по ємності з рідиною у крапельниці.

— Ні, ні! — пробурчала я, намагаючись, щоб вона не почула страждання у голосі. — Нічого не потрібно.

Зараз я не можу дозволити собі заплющити очі.

— Немає необхідності бути хороброю, сонечко. Що менше ти хвилюватимешся, то краще; тобі треба відпочивати.

Вона чекала, але я тільки похитала головою.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Коли будеш готова, натиснеш на кнопку виклику.

Вона суворо глянула на Едварда, ще раз стурбовано подивилася на прилади і вийшла з палати.

Холодні пальці лежать на моєму обличчі, я дивлюся на нього божевільними очима.

— Ш-ш-ш, заспокойся, Белло.

— Не кидай мене, — молила я розбитим голосом.

— Не покину, — пообіцяв він. — А тепер розслабся, поки я не покликав медсестру, щоб тебе приспати.

Та моє серце не могло битися повільніше.

— Белло, — стурбовано погладив він моє обличчя. — Я не збираюся тебе залишати. Я буду поруч, доки потрібен тобі.

— Ти присягаєшся, що не покинеш мене? — прошепотіла я. Принаймні я намагалась контролювати дихання. Ребра гримотіли.

Едвард узяв моє обличчя в долоні, схилився близько-близько. Очі були розширені, серйозні.

— Я присягаюся.

Аромат його дихання заспокоював. Здається, це полегшило біль, з яким дихала я. Едвард не дозволяв мені відвести погляд, тим часом моє тіло повільно розслаблювалося, пищання поверталося до нормального ритму. Його очі були темні, сьогодні їхній колір був ближчим до чорного, ніж до золотавого.

— Краще? — запитав він.

— Так, — обережно відповіла я.

Він похитав головою і пробурмотів щось нерозбірливе. Гадаю, я вловила фразу «надмірна чутливість».

— Навіщо ти сказав це? — прошепотіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти стомився постійно рятувати мене? Хочеш, щоб я зникла з твого життя?

— Ні, Белло, я не хочу розлучатися з тобою, звичайно ж, ні. Не дурій. Я зовсім не проти рятувати тебе, от тільки справа в тому, що це саме я наражаю тебе на небезпеку… що ти опинилася тут через мене.

— Так, я лежу тут через тебе, — насупилась я. — Завдяки тобі я лежу тут, жива.

— Лежиш ледве жива, — сказав він майже пошепки. — Вся у бинтах, у гіпсі й заледве здатна поворухнутися.

— Я не мала на увазі найсвіжіші події, — сказала я, розсерджуючись. — Мені спали на думку інші — обирай, яку хочеш. Якби не ти, я б зараз догнивала на цвинтарі у Форксі.

Мої слова змусили його здригнутися, та зацькований вираз не зник із очей.

— Втім, не це найгірше, — вів Едвард далі пошепки, ніби не чуючи мене. — Не бачити тебе там на підлозі, скалічену, побиту, — він закашлявся. — Не думати, що я спізнився. Навіть не чути, як ти кричиш від болю, — хоча всі нестерпні спогади переслідуватимуть мене до кінця вічності. Ні, найгірше відчувати… знати, що я не зможу зупинитися. Повірити, що я зараз уб’ю тебе.

— Не вбив же.

— Але міг би. Легко.

Я знала, що повинна залишатися спокійною… але він намагався умовити себе покинути мене, тож паніка забилася у моїх грудях, силкуючись вирватися назовні.

— Пообіцяй мені, — прошепотіла я.

— Що?

— Ти знаєш що, — не на жарт розлютилась я. Він уперто й цілеспрямовано налаштувався на песимістичний результат.

Едвард зауважив переміну у моєму тоні. Примружився.

— Схоже, я не маю сили, щоб триматися подалі від тебе, тому, гадаю, вийде по-твоєму… уб’є це тебе чи ні, — різкувато додав він.

— Добре.

Втім, він так і не пообіцяв, цей факт не пройшов повз мою увагу. Я ледве стримувала паніку; у мене не залишилося сил, щоб контролювати гнів.

— Ти розповів мені, як зупинився… я хочу знати навіщо, — наполегливо поцікавилась я.

— Навіщо що? — насторожено перепитав він.

— Навіщо ти вчинив так? Чому не дозволив отруті поширитися моїм тілом? Зараз я уже стала б такою як ти.

Едвардові очі, здається, перетворилися на дві чорні безодні: я пригадала його бажання, щоб я ніколи не дізналася, як стають вампірами. Напевно, зараз голова Аліси забита тим, що вона дізналася про себе… або вона дуже уважна з думками, які призначалися для Едварда, — вочевидь, досі він і гадки не мав, що вона вже розповіла мені технічний бік перетворення на вурдалака. Він здивувався, оскаженів. Ніздрі розширилися, рот був наче висічений із каменю.

Він не збирався відповідати — ясно як Божий день.

— Я, зі свого боку, чесно готова визнати, що не маю досвіду в царині стосунків, — сказала я. — Та мені видається логічним… чоловік та жінка мають бути рівними… тобто один із них не може постійно прилітати й рятувати другого. Вони повинні рятувати одне одного.

Він склав руки збоку на ліжку, схилив на них підборіддя. На обличчі був спокійний вираз — гнів приборкано. Вочевидь, Едвард вирішив, що не сердиться на мене. Сподіваюся, у мене буде нагода попередити Алісу, перш ніж він добереться до неї.

— Ти мене врятувала, — тихо сказав він.

— Я не можу завжди бути Лоїс Лейн,[26] — наполягала я. — Я хочу бути Суперменом.

— Ти не знаєш, чого просиш, — він говорив м’яко, але напружено вдивлявся у краєчок наволочки.

— Гадаю, знаю.