— Ну, що? — спитав майор. — Чого так довго?

— Якась чортівня. Стадіон Портграда має такий телефон. Я запитав відділ кадрів стадіону, Полікарпова там немає.

— І не повинно бути, — спокійно сказав майор. — Полікарпов — це вигадане прізвище, тут все ясно. Речі його принесли вже?

— Ні, ще.

— Пошліть. Або ні, давайте пройдемо, оглянемо на місці.

Марфа Іванівна дуже стурбувалася, коли до неї в двір зайшли офіцери, заметушилася, змітаючи фартухом чистий стіл. Зате Вітя зрадів їм страшенно. Він підбіг до майора з таким сяючим обличчям, з такою широкою, до вух, посмішкою, що здавалося, зараз обніме його. Але він на мить спинився в двох кроках від офіцерів, а потім ступив ближче, раптом зніяковівши.

— Здрастуйте, — сказав він не дуже дзвінким голосом і почервонів.

Майор подав йому руку.

— Здоров, здоров, прикордоннику!

Лейтенант обійняв хлопця за плечі, пригорнув до себе.

— Що це, — солідно спитав Вітя, — кивнувши на пов'язку. — Вас поранено?

— Ага, — інтимно всміхнувся Дениско, — а ти молодець, Вітько! Прямо-таки молодець.

— Бабусю, покажіть нам кімнату квартиранта вашого! — гукнув майор до Марфи Іванівни, що тупцювала-ся під повіткою, не проронивши досі жодного слова. Вона зірвалася з місця і, покректуючи і смішно махаючи голими худими ліктями, поспішила до хати.

— Ходімте, ходімте, — промовила вона. — Ось він, душогуб, де жив. Оце як покинув, так усе й лишилося. От антихрист, щоб йому добра не було! Отакий злодюга, а як прикидався, га?

— Бабусю, заважаєш же людям, — зауважив Вітя, і бабуся вийшла з хати.

— А щоб твоя путь погибла, анахтема! — все ще гомоніла вона сама з собою. — А я, дурепа стара, й повірила йому, катові, щоб ти задавився йому маленьким!

— От розходилася бабка! — усміхнувся лейтенант. — Тобі, Вітю, мабуть, перепадає на горіхи, га?

— Ні, бабуся в мене добра! Це вона сьогодні така сердита через шпигуна.

— Ну, прикро ж старій, що обдурили її так безсовісно.

Кімнату оглянули ретельно, повзали і під ліжком, і під столом, пересували шафу, заглядали в кожну шухляду. Нічого не знайшовши підозрілого, взялися за одяг. Прощупали кожен рубець, повивертали кишені. Нічого. В чемодані під білизною лежало кілька пачок з цигарками фабрики «Ява». Оглянули чемодан, витрусивши з нього все, але й тут нічого не знайшли. Лейтенант на стіні помітив сірий, вже добре поношений піджак і з гидливістю став обдивлятися його. Закінчуючи огляд, помітив у правій кишені дірочку. Була вона маленька, протерта якимось тяжким предметом. Розірвавши її більше, він заклав руку і серед різної трухи в самому куточку поли знайшов якусь малесеньку паличку, вийняв. Паличка виявилась туго скрученим папірцем.

Майор взяв того папірця з рук лейтенанта, наче велику дорогоцінність, обережно на долоні доніс її до столу й почав розгортати.

— Дивно, погляньте, лейтенанте, — схвильовано прошепотів Дорофєєв, хоч Дениско й сам прикипів очима до папірця.

— Це тролейбусний квиток, — сказав він пошепки.

— Квиток, — погодився майор, схилившись до самого столу.

Вітя й собі зайшов збоку і глянув. Нічого дивного, нічого цікавого, малесенький папірець. От і все. До того ж він страшенно зім'ятий. Але майор і лейтенант так низько схилились над ним, що кашкети їхні терлися один об один гострими крайками.

— От чорт, жодної літери, — заклопотано говорив лейтенант.

— Нічого, ви придивіться. Ось написаною «Портград, тролейбус С-3». Це ж який? — аж підхопився майор.

— Той самий, що до стадіону ходить, — загадково посміхнувся Дениско. — Я ж там учився.

— Тоді пішли, — сказав рішуче Дорофєєв. — Квитки є, тепер будемо чекати спектаклю.

Майор наказав бабусі закрити кімнату на замок, забрав ключ із собою і пішов через город, несучи в кулаці папірець точнісінько так, як Вітя носить щойно зловленого метелика, — обережно, пильно, хвилюючись.

Сіріло, коли в'їхали у велике село. Тут Шакал увімкнув світло, бо їхати по вулиці з погашеними фарами було небезпечно і викликало б підозру. Можна вже було розібрати номер машини, і це непокоїло Шакала. На виході з села наздогнали групу чоловіків у високих чоботях, з рушницями за плечима. Вони зійшли в обочину і підняли руки.

Шакал загальмував, висунувся з кабінки.

— Що, на полювання? — спитав він.

— Еге ж, — відповів невеликий на зріст, бородатий дідок. — Відстріл качки почався, а сьогодні ж неділя…

— Ну, от і ми теж на полювання. Сідайте та кажіть, куди краще їхати.

— А ви що ж, вперше?

— Вперше. З міста приїхали працювати в село, місць тут не знаємо. То куди ж їхати?

— Шпар отак до першого повороту, а там вліво візьмеш і якраз на заплаву втрапимо.

— Поїхали, поїхали! — загукали з кузова.

— Давай, шофере! А то качки нам тільки шапки позалишають.

Шакал натиснув акселератор і плавно рушив.

— В Лепетисі я сяду на катер, а ти поїдеш у Нове Городище — так безпечніше, — шепотів, прихилившись до самого вуха, Кенгуру. — Там содом, людей, як у Вавілоні. Влаштуватися тобі буде легко, а місяців через два я приїду.

Шакал мовчки кивнув головою і очима показав на кузов.

— Не почують, — махнув рукою Кенгуру і замовк.

Дорога, на яку звернув Шакал із грейдера, була давно неїжджена. Її заглушили трави. По обидва боки схилявся темним колосом до землі могар. Небо все світлішало, ставало зеленим, наче пляшка проти сонця. Синів над землею туман, а попереду височіли над ним суцільною стіною купи верб, наче звалили там довгим ожередом сіно.

— Дніпровські плавні, — сказав Кенгуру.

Не збавляючи швидкості, Шакал вів машину, пильно вдивляючись вперед. Ліворуч виднілося велике село.

— Як тільки я зупиню машину, ти одразу ж вискакуй і відкривай борти.

— Розумію… Щоб номера не помітили?

Дорога, вкрита тут споришем, збігала просто в Дніпро, який у вузеньку смужку між очеретами виглядав велетенським дзеркалом. Шакал круто повернув праворуч і помчав понад берегом. По кабіні застукали. Він вибрав першу ж зручну місцину і увігнав машину між дві верби, що височіли над очеретом.

Кенгуру вискочив на ходу і відкинув гаки заднього борту; він відкинувся важко, з громохким стуком.

— Прошу, злазьте, — посміхнувся Кенгуру. — Треба сінця трохи набрати, доки немає нікого, все-таки м'якше назад їхатиметься.

— Пішли, пішли, — підганяв дідок своїх колег і, закинувши рушницю за плече, побрів по росистій траві, продираючись між очеретами.

За ним посунули й інші. Один з мисливців обернувся і гукнув:

— Та глядіть же не поїдьте без нас! — і для чогось кулаком посварився.

— Тихше ти! Качок порозганяєш к бісу, — пробубонів дідок, і скоро все затихло.

Шакал рухом голови покликав Кенгуру, і вони швидко пішли берегом в протилежний бік. Кенгуру брів за Шакалом і навіть в спину бачив, як той стомився: клунок шофера, що його захопив він з собою, сильно відтягував плече. Шакал і справді аж похитувався від утоми. Хотілося спати, у роті був неприємний металевий присмак, наче він щойно тримав у зубах пістолет після пострілу, і мало-помалу Шакал починав сердитись невідомо на кого. Кенгуру пробував заговорити до нього, але той мовчав. Ішли поміж очеретами в'юнкою стежкою, мабуть так, як ходять на водопій дикі кабаки.

Біля Лепетихи зупинились, оглянули один одного й рушили далі. Порівнявшись з провулком, що вів на пристань, мовчки потиснули руки, і Кенгуру побіг униз. Попереду поспішала жінка з кошиком, бо якраз підходив катер.

Шакал рушив у протилежний бік, наміряючись вийти із села на шлях. Він дійшов до крайньої вулиці, оглянувся. Кенгуру вже догнав жінку, забрав у неї кошик і став одразу схожим на звичайного чоловіка, що їде кудись з дружиною базарувати. «Все, — подумав Шакал, — тепер його не піймають». Тим часом Кенгуру і жінка ледве встигли добігти до сходів, швидко піднялись на палубу, і катер відійшов.