А поїзд мчить на захід, все далі й далі від рідного краю, кудись у чужину, і в кутку вагона здригається під перестук коліс тіло Юркової матері, схожої на мертву ластівку.

І стало нестерпним їхати отак у цьому вагоні, з трупом молодої жінки, невідомо куди і по що. Затупали, забили кулаками в двері, почали кричати, вимагаючи начальника ешелону. Але колеса гриміли, летіли назад будки стрілочників і смугасті шлагбауми, летіли поля, ліси, села, і нікому не було діла до того, що діється у вагоні і куди везуть цих людей. Двері вагона замкнені, на вузеньких віконцях колючий дріт — як хочеш кричи, ніхто навіть не підійде. На якійсь зупинці принесли бурду. І тоді майже всі закричали:

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Хоронити треба!

— Загубили, звірі, життя молодій людині!

— Що, у вас лікарів немає?

— Дозвольте хоч поховати! Тут же її чоловік і дитина!

Наглядач, при якому розливали бурду, нарешті розціпив кам'яні щелепи і сказав:

— Сьогодні приїдемо на місце. Там і похороните.

Ховали маму аж в передмісті Гамбурга, далеко від рідного села, від берегів теплого Чорного моря, на акуратному полустаночку. Доки вибралися з ешелону, доки охорона шикувала та підраховувала людей після переклички, Олекса Петрович, Борсуков і татко вирили в пристанційному садочку могилу, загорнули маму в плащ-палатку, у якій татко прийшов з партизанів, і поховали. Юрко механічно поцілував блискучий, наче з мармуру, вологий мамин лоб і все дивився, як яма виповнювалась темнокоричньовою землею, як ріс горбок над маминою могилою, як його акуратно оправив Олекса Петрович Юрський. Ось зараз вони підуть і, може, повернуться додому, тільки мами ніколи вже не буде. Вона навіки залишиться тут, на чужій далекій землі, на цій станційці, назви якої не знає Юрко, і він більше ніколи в житті мами не побачить. А дома жде її море, теплий ласкавий вітер, їхня хата. Жде і ніколи не діждеться. Ніколи?!

Юрко, плачучи, падає на цю свіжу, першу в його житті могилу, і хоч навкруги зеленіє трава, хоч грає весняне сонце, земля на маминій могилі йому пахне осінню.

Пересильний пункт.

У широкій світлій кімнаті за столами сидять лікарі — чоловік з дванадцять. Все тут біле й чисте, все незвичайне після вагонного бруду, смороду і духоти.

В центрі — худорлявий сивий чоловік у пенсне, трохи позаду — довгоногий перекладач у чорній гестапівській уніформі. Перед ним лежать списки. Коли Юрко з батьком зайшли, тримаючи під руками свій одяг, сивий чоловік блиснув на них скельцями пенсне і спитав:

— Фаміліє?

— Муратов, — відповів батько.

— Муратових троє, а вас — два. Чому? — суворо спитав перекладач.

— Дружина померла в дорозі.

Перекладач щось відзначив у списку.

— Погано, — сказав чоловік у пенсне і підвівся. — Хлопчик міг би бути з нею, ми б її влаштували десь у бауера. А так… — він скинув пенсне і глянув на голого худенького Юрка. — Ми повинні його відправити в дитячий табір. В таборі для дорослих таких не можна тримати.

— Доктор Ландман, — сказав перекладач, — говорить, що там і годують дітей краще, ніж в трудовому таборі дорослих. Та це так і є. Він говорить, що їх там і вчать, так що вашому синові буде непогано.

— Ви не турбуйтесь, — знову заговорив лікар у пенсне. — Він буде близько від вашого табору, і ви зможете його навідувати в неділю. — Він швидко написав щось на клаптику паперу і подав батькові. Той мовчки згорнув папір і десь засунув у одяг.

— Ну, хлопчику, йди ось у ці двері, — говорив далі чоловік у пенсне, і голенький Юрко, обережно ступаючи по кахляній підлозі, пішов, притискуючи до грудей свою одежину. Батько бачив його тоненькі ноги, такі тоненькі, що суглоби виділялися гулями, кістляву спину й гострі рухливі лопатки і вловлював у рідній постаті сина, у його рухах і ході багато дорогого, Ксениного, чого раніше наче й не помічав. «Ех, і життя ж тобі випало, синочку!» подумав він з гіркотою і важко зітхнув.

Простягнувши руку до дверей, Юрко оглянувся. У його широко розкритих великих очах було запитання, розгубленість. «А ти ж як? А що далі?» питали батька ці очі. Так він мелькнув на порозі і зник, а батько ще довго дивився на двері, що зачинилися за ним. Далі підняв важкий погляд на лікарів.

— Куди ж тепер мені йти? — спитав він.

— Зараз поки що йдіть у баню, ось у ці двері, праворуч. А потім у гамбурзький трудовий табір, — відповів лікар у пенсне.

Перекладач посміхнувся іронічно, дриґнув довгою своєю ногою і, коли двері за Муратовим-старшим закрились, сказав:

— Він туди не піде, докторе Ландман. Цей суб'єкт був партизаном у себе дома. Ось донос його земляка, поданий начальникові охорони.

У сивого лікаря впало з носа пенсне, коли він читав брудного папірця, покладеного перед ним перекладачем. Швидким завченим рухом доктор поставив пенсне на місце, але воно впало знову.

— Я помічаю, ви хвилюєтесь, докторе Ландман? — єхидно запитав перекладач.

Доктор глянув на нього і нічого не відповів.

У фрейлен Бірке була тяжка рука. Коли ранком Юрко не встиг заправити постіль і по сигналу змушений був стати у шеренгу, вона підійшла і вдарила його в обличчя. І рука наче пухка у фрейлен Бірке, і сама вона худа, не дуже висока, і плечі в неї вузькі, але від її удару Юрко опинився на підлозі, а з носа в нього одразу ж потекла кров. Навіть в роті стало солоно.

— Підведись, — спокійно сказала фрейлен.

Юрко підвівся і крізь дзвін в ушах погано розумів, про що питала його фрейлен Бірке.

— Зрозумів, за що? — почув він нарешті її голос і ствердно хитнув головою.

Фрейлен закурила сигарету, вдарила рукою об руку, наче струшуючи з них щось брудне, і пішла понад рядами ліжок. Сорок вісім її вихованців стояли двома шеренгами між двома рядами ліжок і, здається, не дихали. Але огляд закінчився щасливо, і фрейлен Бірке повела хлопчиків на ранкову гімнастику. Юркові вона дала дві хвилини на те, щоб він заправив як слід постіль і потім щоб прибіг на гімнастику.

Так невдало почався його перший день у таборі-інтернаті.

На зарядку він встиг, вправи виконував добре — цьому його навчили ще в школі, — і тут обійшлося без зауваження і кари. Після сніданку їх повели в клас.

Фрейлен Бірке була в них наставницею. Її уроків — фізкультури та німецької мови — боялися як вогню. Всі сорок вісім чоловік в класі були росіяни, і через те арифметика, читання, писання викладались поки що по-російськи. Німецьку мову вчили щодня, і давалася вона Юркові дуже туго.

На першій же перерві його, як новачка, оточили хлопці. Це були його ровесники, всім їм було по десять-дванадцять років. Вони розпитували Юрка, звідки він, де його батьки, скільки закінчив класів. Раптом, розштовхавши всіх, перед Юрком виріс пикатий хлопчина. З одного погляду видно було, що це забіяка. Є такі хлопчаки в кожному колективі, і завжди їх можна впізнати навіть зовні. У цього, що стояв зараз перед Юрком, був облуплений ніс і руде непокірне волосся задиркувато стирчало над лобом якимсь дивним вихром, наче його колись ще малим лизнула корова, та так воно й залишилось на все життя. Рот великий із заїдами, а очі — ну, просто кошачі: зелені, нахабні, так і липнуть, наче гумовий клей, до тебе.

— Що в тебе є? — спитав він Юрка і наказав: — Показуй, зараз же!

— У мене є тільки ножик. Мені тато подарував.

— Показуй ножик!

Юрко вийняв з кишені невеличкий складаний ножик з кістяною колодочкою і почав одкривати.

— Дай я сам, — рудий вирвав у Юрка ножик і, примружившись, одкрив його зубами. В руках у рудого ножик здавався ще кращим. Він повертів його в руках, попробував пальцем і раптом прицілився на невеличкий кленочок, що його, мабуть, тільки в цьому році посадили.