Що там говорити, навіть у Садовській прикордонній заставі з вереснем настає спокій. Прикордонникам легше стежити за морем; у житті містечка налагоджується звичний ритм, менше стає сторонніх людей, і немає потреби розпилювати увагу.

Правда, цього року осінь не принесла Садовській заставі помітної розрядки. Майор Дорофєєв повинен був щодоби сповіщати генерала про свої спостереження, і щоразу той нагадував:

— Пильнуйте за човном. Стежте за ним.

І щоночі Дорофєєв виставляв секрети. Постійний секрет у колишній панській садибі несли Безбородько та Ібрагімов. Не було жодних вістей про тих, хто приплив цим човном, а вони щоночі стерегли його, наче якусь дорогоцінність. Велику витримку треба мати прикордонникам, і таку витримку майор Дорофєєв у своїх підлеглих виховав: хлопці ніколи навіть один одному не нагадували про безцільність їхнього секрету. Вони знали, що раз човен лишили непоміченим, раз його так стерегли, значить, це не дарма, — треба сподіватись, що його хазяїн прийде до нього. Майор Дорофєєв, очевидно, на це й розраховував, раз наказав не чіпати човна і стерегти. Про те, що робилося в Портграді, ніхто не знав. На заставі нетерпляче чекали нових вістей і Дениска, але він не повертався.

Одного разу майор Дорофєєв викликав сержанта Безбородька та Ібрагімова раніше строку. Він сидів за столом зосереджений, похмурий, але очі його весело поблискували.

— Одержано важливі відомості, — сказав він. — Вчора з Портграда в невідомому напрямку виїхав Полікарпов. За ним в погоню послали лейтенанта Дениска, — майор помовчав, і Безбородько ждав, що він запитає, як завжди: «Ясно?» Але майор не спитав. Він продовжував: — Крім того, з однієї групи туристів, яка прибула вчора в Нове Городище, зник один іноземний підданий, спровокувавши утоплення. Біля його одягу знайдено невеличкий чемоданчик і записку про те, що він вирішив утопитися через борги, які нібито чекають на нього вдома і які він виплатити неспроможний. Виїзд Полікарпова з Портграда в наші краї і зникнення оцього туриста, безперечно, мають якийсь зв'язок. Значить, нам треба пильнувати. Ясно?

— Ясно! — підвелись Ібрагімов і Безбородько.

— Треба сподіватися, що невдовзі тут відбудуться цікаві події. Майте це на увазі. Ідіть!

Хлопці вийшли. Зачиняючи двері, Ібрагімов помітив посмішку на обличчі майора Вона була і насторожена, і весела, наче майор хотів комусь сказати: «А ну-ну! Давай спробуємо…»

Останніми днями Надя Лепетова дуже змінилась. Вона вже не жартувала з подругами, кинула свої витівки, і навіть хода її стала тихішою — наче Надя йшла і прислухалась до чогось. Розпорошила Лепетова свою веселість, розгубила безтурботність і тепер часто сидить задумана, а підніме на Ніну очі, так вони здаються далекими-далекими і чужими. Дивлячись на подругу, притихла і Ніна. Тільки одного разу не витримала:

— Щось ти, Надю, все наче всередину себе дивишся, — сказала вона з серцем. — Набридло вже! Коли ти засмієшся нарешті?

А Надя тільки сумно всміхнулась, відчуваючи, що ось-ось заплаче.

Це бажання не залишало її ні на роботі, ні вдома — чогось так і хотілось розридатись. Щоб розвіяти цей настрій, Надя багато читала. Але і з книг дивився на неї і дихав людський сум. Увага її спинялася якось сама собою не на красивих пейзажах, не на граційних дотепах чи характерних рисах облич або характерів, як було раніше. Тепер Надю найбільше вабили сцени розлуки, нерозділеного кохання, сцени, де люди, страждаючи від кохання, плачуть. Навіть коли вона верталася до прочитаного раніше, вона відкривала в ньому зовсім нове й непомічене, все тут здавалося їй сповненим якогось глибокого смислу — так, наче раніше цю книжку читав хтось інший і читав квапливо, не вдумуючись, а Надя тепер перевіряла і дивувалась такій незвичайній легковажності. Особливо вразило її коротеньке оповіданнячко про якогось безіменного поручика і безіменну молоду жінку, що познайомилися на волзькому пароплаві і зійшли в незнайомому волзькому містечку.

Надя вже читала цю книжку в жовтій обкладинці, на якій був намальований чорний ліс і на його фоні самотня чорна постать людини. Тоді їй це оповідання не сподобалося з самого початку, і вона, не дочитавши, кинула його. Справді, яка легковажність! Не знаючи людини, зійти з нею на якійсь чужій пристані, поїхати в готель, з іскристим сміхом провести ніч і, не назвавшись, поїхати далі. Ні, цього Надя не могла тоді сприйняти, цього вона не могла зрозуміти, це, зрештою, дико, розбещено. Вона не могла навіть слова відповідного знайти, щоб дати оцінку такій поведінці. Вона не приймала цього й тепер, але в оповіданні не це було головне. Головним тут було кохання, яке поручик відчув тільки після від'їзду своєї знайомої незнайомки і яке примусило його так страждати. З оповідання на Надю дихнуло задушливою спекою курного, нечистого містечка, а самотність офіцера, який лишився в цьому душному містечку нікому не потрібним, передалась Наді органічно. Тільки що він цілував цю молоду, таку безпосередню жінку, а зараз її вже нема і ніколи не буде — вона поїхала назавжди, навіть не назвавши свого імені.

«Однак щось уже змінилось, — читала Надя. — Номер без неї здався якимось зовсім іншим, ніж був при ній. Він був ще повний нею — і порожній. Це було дивно! Іще пахло її хорошими англійськими духами, іще стояла на підносі її недопита чашка, а її вже не було… І серце поручика стислося такою ніжністю, що він поспішив закурити і, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся взад і вперед по кімнаті.

— Дивна пригода! — сказав він вголос, сміючись і відчуваючи, що на його очі навертаються сльози…»

І в самої Надії полилися такі рясні сльози, що вона, мабуть, виплакалась і за того далекого і такого нещасного поручика, і за себе. Їй так було зрозуміле бажання поручика повернути ту жінку хоч би на один день. «Він, не задумуючись, помер би завтра, якби можна було якимось чудом повернути її тільки для того, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно й захоплено кохає її…» Надя плакала, читаючи ці рядки про чуже кохання, бо й сама мала таку потребу. Їй не треба нікого вертати, не треба розшукувати коханого — він тут, він поряд. Але він не йде, він мовчить, він чомусь не зважується. А як зважитись їй? Вона дівчина, вона мусить страждати і ховати свої страждання. І, головне, всі вважають це нормальним. От поручик цей пішов би і сказав. І кожен теперішній хлопець піде і скаже, бо це йому за якимись незрозумілими і неписаними законами дозволяється, а її, дівчину, за це осудять, висміють, а не висміють, так будуть зневажати. «Де ж та правда на світі? Хто ж поламає ці сліпі й дурні закони? Ніхто, крім нас самих», думала Надя, все ще плачучи, і, сповнена всього, чим було повне це коротке чудесне оповідання про чужі муки й чуже кохання, якому судилося вмерти, вона вийшла з кімнати, кутаючись в пальто, зупинилася на причілку і дивилась, як гасне вечірня заграва за рікою. Заграва низько висіла над степом, холодна й рожева, а степ темнів і хмурився і здавався зажуреним, наче його покинули назавжди, як отого поручика в незнайомому містечку. Низько над степом на фоні заграви летіли гуси. Зустрічний вітер пригинав їх до землі, але вони летіли й летіли вперед, і їхніх криків не було чути.

З вулиці почувся гомін. Іде ціла ватага хлопців до клубу, і поміж іншими голосами Надя чує голос Муратова. Він наче вколов її в серце, він наче підштовхнув її.

— Юра! — гукнула Лепетова.

Хлопці спинились.

— Когось гукають? — спитав Юрій.

— Тебе, — почула вона голос Гавриша, і від групи відділився темний силует. На фоні рожевої смужки вечірнього неба Надя впізнає Муратова, його чубату голову, легку ходу, і серце її б'ється часто й глухо, б'ється так, що вона виразно чує його удари. Муратов перестрибує низенький штахетник, яким обнесено палісадник, і йде до неї, несміливо пробирається поміж квітами і насторожено придивляється.