А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, благородні люди. До того ж вони дуже бідували, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, без будь-якої надії вернутись на батьківщину — одно слово, іспанець не сумнівався, що, опинившись на волі, вони будуть ладні накласти за мене головою.

Після цих палких запевнень я вирішив спробувати врятувати його співвітчизників, а для переговорів послати до них батька П’ятниці та іспанця. Та коли все було вже готове для відплиття, сам іспанець завів мову про те, що нам не слід дуже поспішати із здійсненням нашого плану. Міркування, які він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним. За порадою іспанця, я вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще скрутніше нам доведеться, коли приїде решта чотирнадцять його земляків, які залишилися живими. До того ж нам треба було наготувати досить харчів для подорожі, коли ми збудуємо корабель, щоб вирушити до однієї з християнських колоній Америки. Через те, сказав іспанець, на його думку, обачніше буде дозволити йому та П’ятниці з батьком скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я можу виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаю, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, які приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і через нестатки почнуться чвари.

— Згадайте синів Ізраїля^{64}, — сказав він. — Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустелі не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх.

Іспанцева обачність, а також його слушні поради дуже сподобались мені. Я також радів з того, що він такий відданий мені. Його порада, повторюю, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох узялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи до уваги, що у нас було лише дерев’яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих краях від засіву до жнив минає близько шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в тому разі, якби вони наскочили дуже численним загоном. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром вирватися звідси, — і кожен із нас (принаймні можу сказати це про себе) думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П’ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і запропонував, щоб вони зробили такі самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були, міцні дубові дошки на тридцять п’ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити собі, скільки важкої праці пішло на цю роботу.

Одночасно я старався по змозі збільшити свою отару. Для цього П’ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем через день по черзі. Самку ми звичайно вбивали, а козенят ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми зібрали й насушили його дуже багато. Думаю, що, якби ми були в Аліканте^{65}, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми дуже любили їх, бо вони надзвичайно смачні та поживні.

Надійшла пора жнив. Урожай був хороший. Правда, пе з найбільших, які я збирав на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цього вистачило б, щоб прохарчувати до нового врожаю всю нашу колонію (рахуючи і шістнадцять нових її членів) і з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до якої небудь з країн Америки.

Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші для зберігання зерна. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не зробив собі тину для захисту, але я не вбачав у ньому ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати по них, давши йому найточніші вказівки. Я суворо наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого індіанця не тільки не робити нічого лихого тому, кого зустріне на острові, — людині, яка побажала визволити його та його співвітчизників із самого людинолюбства, — а й захищати її проти таких спроб і в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Але, кажучи про писаний договір, ми з іспанцем зовсім забули, що в його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З такими інструкціями мій гість і старий індіанець, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг упізнати їхній човен. Потім я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли.

Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням і тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначив роки в своєму калей-дарі, хоча перевіривши його згодом, переконався, що в роках я не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх мандрівників, коли зімною трапилась чудна й несподівана пригода, про як^г ви зараз почуєте. .

Одного ранку, коли я ще міцно спав у своєму притулку, до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

— Господарю! Господарю! Вони підходять, підходять!

Я миттю схопився на ноги, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у гайок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Повторюю: не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і дуже здивувався, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним вітрилом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від материка, а з південного боку острова. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у гаю, бо наближались не ті, кого ми чекали, і ми не знали — чи це вороги, а чи друзі.

Потім я вернувся додому по підзорну трубу. Приставивши драбину, я виліз на горбок, як завжди Це робив, коли хотів, залишаючись непоміченим, роздивитись околиці.

Ледве я піднявся на горбок, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. Корабель був, безперечно, англійський, та й човен, як я міг тепер розпізнати, був англійський баркас.