— Лео, — мовила вона, — тобі нема чого розмірковувати цілий рік. Розглянься навколо. Подумай. Трохи помовч. А тоді прийдеш і скажеш мені. Я буду в домі, розставлятиму книжки назад на полиці, складатиму одяг назад у шафи, готуватиму вечерю — і так уже припізнилася, дивись, як темно надворі. Ходімо, діти, допоможете мамі.

Коли поїхали пожежники й розійшлися сусіди, Лео Ауфмен залишився на подвір’ї з дідусем Сполдінгом, Дугласом і Томом. Вони сумно стояли над курним згарищем. Лео поворушив ногою мокрий попіл і повільно висловив те, що доконче мав висловити:

— Найперше, про що дізнаєшся в житті, — це що ти дурень. І найостанніше, про що дізнаєшся, — це що ти той же таки дурень. За одну цю годину я хтозна-скільки всякого передумав. І я дійшов висновку: Лео Ауфмен — сліпець!.. Ви хочете побачити справжню Машину щастя? Її винайдено зо дві тисячі років тому, і вона й досі працює-не весь час однаково добре, ні, але працює. І вона завжди тут, при тобі.

— Але ж пожежа… — мовив Дуглас.

— Ну звісно, пожежа, гараж! Але, як сказала Ліна, тут нема чого розмірковувати цілий рік: те, що згоріло в гаражі, не рахується.

Він піднявся східцями на веранду, і всі троє подалися за ним.

— Ось де, — прошепотів Лео Ауфмен. — Загляньте тихенько у це вікно, і ви побачите.

Дідусь, Дуглас і Том нерішуче подивилися крізь широку шибу.

І там, у теплих озерцях світла від лампочок, побачили те, що хотів показати Лео Ауфмен. За невеликим столиком Сол і Маршалл грали в шахи. У їдальні Ребекка розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малювала акварельними фарбами, Джозеф грався електричною залізницею. За відчиненими дверима кухні Ліна Ауфмен витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною. Всі руки, всі голови, всі роти так чи так щось робили. За склом чути було голоси. Хтось дзвінко виспівував пісню. Долинав дух свіжоспеченого хліба, і було зрозуміло, що то справжній хліб і його скоро маститимуть справжнім маслом. Там було все, і все те було при ділі.

Дідусь, Дуглас і Том обернулись і поглянули на Лео Ауфмена, а той зосереджено дивився у вікно, і на обличчя йому падали рожеві відсвіти від лампи.

— Атож, — мовив він пошепки. — Оце вона і є. — Він і далі спостерігав, як рухаються, зчеплюються, на мить зупиняються і знов невтомно крутяться всі коліщатка його господи, і на обличчі його відбивався то легкий смуток, то миттєва втіха, а потім — спокійна вдоволеність. — Машина щастя, — сказав він. — Справжня Машина щастя.

А в наступну мить його вже не було на веранді. Дідусь, Дуглас і Том побачили, як він узявся до діла в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там розгладить якийсь рубчик, — заклопотана частка всього того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмінно загадкового й вічно невпинного механізму.

А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.

Двічі на рік з дому виносили великі, важко провислі килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір виходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке дротяне знаряддя, і всі вони — Дуглас, Том, бабуся, прабабуся й мати — ставали колом над запрошеними візерунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків. Потім, за знаком прабабусі — тільки-но вона моргне чи підібгає губи, — здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плетиво з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов! знов.

— Так його! Отак! — примовляла прабабуся. — Бийте, хлопці, бийте і блішок, і вошок!

— Ну ти й скажеш! — докоряла їй бабуся.

Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались.

Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люлькового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, сколошкуваному все новими й новими ударами. Спиняючись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на килимі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей, неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали на візерунчасті береги.

— Отут твій чоловік розлив тоді каву! — І бабуся чимдуж молоснула по килиму.

— А ось сюди ти вивернула вершки! — І прабабуся вибила з килима ще більший стовп куряви.

— А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці, хлопці!

— Прабабусю, а ось де чорнило з твоєї ручки!

— Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичайне синє.

Лясь!

— А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою до кухні. Туди, де пахне їжею. Отак і левів тягне до водопою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.

— Краще не пускати нікого до кухні.

— Або хай роззуваються за дверима.

Лясь! Лясь!

Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити начисто. Том став і задивився на химерні візерунки — вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, звивисті розводи.

— Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!

— Цікаво подивитися на всякі такі речі. Дуглас недовірливо поглянув на килим.

— І що ж ти там бачиш?

— Усеньке наше місто, людей, будинки… а осьде й наш! — Лясь! — І наша вулиця. — Лясь! — А оте чорне — то яр. — Лясь! — А онде й школа. — Лясь! — А оця кумедна фігура — це ти, Дуг! — Лясь! — Он і прабабуся, бабуся, мама… — Лясь! — Скільки вже років цьому килиму?.

— П’ятнадцять.

— І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я бачу кожей слід від черевиків! — вигукнув Том.

— Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! — зауважила прабабуся.

— На ньому видно все, що діялося в цьому домі за стільки років. — Лясь! — Усе те, звісно, минуло, але я можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі, добре придивлюся до цих візерунків — отак — і побачу, де ми завтра будемо гуляти й бігати.

Дуглас перестав орудувати вибивачкою.

— А щось іще ти там бачиш?

— Хіба що нитки, — докинула прабабуся. — Майже все витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.

— Атож! — загадково мовив Том. — Нитки сюди, нитки туди. Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників. То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Святкові столи. Суничне морозиво. — Він поважно тицяв вибивачкою в різні місця на килимі.

— Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон, — сказала бабуся, розпашіла й засапана від роботи.

— Усе воно тут, тільки наче в тумані. Ось нахили голову вбік, Дуг, і приплющ одне око, майже зовсім. Звичайно, увечері в домі видно краще, коли килим лежить на підлозі, світить лампа і все таке. Тоді багато всяких тіней, темних і світліших, і видно, як розбігаються нитки, а погладиш ворсу, то вона мов хутро якогось звіра. І пахне пустелею, слово честі. Жаром і піском — так, мабуть, пахне в гробницях, де лежать мумії. А онде бачиш червону пляму? То горить Машина щастя!

— Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь тарілки, — сказала мати.

— Ні, то Машина щастя, — заперечив Дуглас, і йому стало жаль, що й тут вона горить. Він дуже сподівався на Лео Ауфмена, думав, той зробить так, щоб усе завжди було гаразд, щоб люди весь час усміхалися і щоб кожного разу, коли Земля нахиляється на своїй осі до чорної безодні Всесвіту, маленький гіроскоп[7], що його Дуглас відчував у собі, повертав її назад до сонця. Аж ні, Лео Ауфмен утнув дурницю, і лишилася тільки купа попелу й недогарків.

Лясь! Лясь! Дуглас молоснув вибивачкою.

— Дивіться, а ось і зелений електричний автомобільчик! І міс Ферн! І міс Роберта! — вигукнув Том. — Бі-бі-і! — Лясь!

Усі засміялися.

— А онде твої лінії життя, Дуг, геть заплутані вузлами. Забагато зелених яблук. І мариновані огірки перед сном.

— Де вони, де? — закричав Дуглас, придивляючись до килима.

— Оця — через рік, ця — через два, а осьде — через три, чотири і п’ять років.