— Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. їх лише попрохай — то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.

— Чін Лінсу, — наче ненароком кинув Чарлі.

— Що? — спитав полковник.

— Бостон, — підказав Чарлі. — Тисяча дев’ятсот десятий рік.

— Бостон, тисяча дев’ятсот десятий… — Полковник нахмурив брови. — А, Чін Лінсу, ну звісно!

— Саме так, полковнику.

— Дайте подумати, зараз… — Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера. — Зараз пригадаю…

Хлопці чекали.

Полковник Фрійлі заплющив очі.

— Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар’єте в Бостоні… Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. «Трюк з кулею! — оголошує він. — Запрошую охочих!» Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. «Огляньте рушницю! — каже Чін. — Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я, — каже, — стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!»

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам’янілий, і тільки губи його ворушилися.

— «Готуйсь, цілься, плі!» — гукає Чін Лінсу. Бабах! — гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. «Він мертвий», — каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах… ніколи цього не забуду… Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть… Тисяча дев’ятсот десятий рік… Бостон… Театр вар’єте… Бідолаха… бідолаха… Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

— Ох ти ж! — озвався Чарлі. — Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

— Про Індіанця Білла?

— Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Індіанець Білл… — Полковник занурився у темряву минулого. — Вісімсот сімдесят п’ятий рік… Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. «Цсс! — каже мені Індіанець Білл. — Слухай». А прерія — наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над усією прерією, скільки сягає око, — величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. «О боже! — волаю я на тому своєму узгірку. — О боже!» Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже — громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! «Онде вони!» — вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні — курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії — бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

— Голови — наче кулаки велета негра, тулуби — наче паровози! Двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали… «Стріляй! — гукає мені Індіанець Білл. — Стріляй!» Я зводжу курок і прицілююсь. «Стріляй же!» — кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’ятті. І курява таки осіла, хлопці. Її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я Почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.

Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам’яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір’ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ… той страхітливий дивовижний гук… добре б і вам колись його почути…

Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.

— Він що — заснув? — спитав зрештою Дуглас.

— Ні, — відказав Чарлі. — Просто перезаряджає свої батареї.

Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.

— Слухаю вас, сер! — захоплено мовив Чарлі.

— А, Чарлі, привіт! — І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.

— Це Дуг, а оце Джон, — пояснив Чарлі.

— Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися.

— А де ж… — знов почав був Дуглас.

— Ну й дурень же ти! — Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника. — То ви казали, сер…

— Я щось казав? — пробурмотів старий.

— Хай розповість про Громадянську війну[8], — тихенько підказав Джон Хафф. — Він її пам’ятає?

— Чи я пам’ятаю? — мовив полковник. — Пам’ятаю, аякже! — Голос його затремтів, і він знову заплющив очі. — Все пам’ятаю! От забув тільки… на чиєму боці я воював…

— Може, колір мундира… — почав був Чарлі.

— Кольори починають зливатися, — прошепотів полковник. — Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори…

— А ви пам’ятаєте, з якого боку гір воювали? — Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу. — Де сходило сонце — ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли — до Канади чи до Мексіки?

— Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.

— Ви ж, певно, пам’ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?

— Ні, — відказав старий наче звідкись іздалеку. — Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.