— Та що казати, у трамваї навіть пахне особливо. У Чікаго я їздив в автобусах, то в них якийсь чудний Дух.

— У трамвая замало швидкості, — сказав містер Трідден. — Ось вони й надумали пустити автобуси. Загальні, для всіх, і шкільні, що возитимуть вас до школи.

Трамвай протягло зойкнув і спинився. Містер Трідден зняв згори чималі кошики. Дітлахи радісно закричали й разом з ним понесли ті кошики туди, де лісовий струмок впадав у тихе озеро. Колись там стояв поміст для оркестру, але за довгі роки, підточений комахами, він майже розсипався на порох.

Вони сиділи, їли бутерброди з шинкою, свіжі полуниці й лискучі, мов навосковані, апельсини, і містер Трідден розповідав, як усе там було двадцять років тому: ввечері на прикрашеній естраді грав оркестр, музиканти старанно дмухали в мідні труби, і товстенький диригент, спливаючи потом, чимдуж вимахував своєю паличкою; у буйній траві ганяли діти й мерехтіли світляки, по дерев’яних хідниках-ксилофонах, лунко цокаючи підборами, прогулювалися дами в довгих сукнях і з високими зачісками в супроводі чоловіків у тісних, давлючих комірцях. Осьде, показав містер Трідден, рештки одного такого хідника, що перетворився на суцільну трухлятину. Озеро лежало німотне, голубе й незворушне, риба ліниво хлюпалася серед білястого очерету, а вагоновод усе говорив та говорив, і дітям здавалося, ніби вони перенеслись у зовсім інший час, і містер Трідден став тепер навдивовижу молодим, і очі його світилися, мов дві голубі електричні лампочки. День спливав тихо, непомітно, ніхто нікуди не поспішав, довкола стіною стояв ліс, і навіть сонце неначе зупинилося на місці; голос містера Тріддена то гучнів, то затихав, а в повітрі меткою голкою невпинно снувала бабка, гаптуючи невидимі золоті візерунки. Якась бджола забилася в квітку й дзижчала не вмовкаючи. А трамвай стояв мовчазний, наче зачароване механічне піаніно, лише зблискували на ньому то там, то там, пробившись крізь листя, сонячні промені. Зате мідний дух трамвая вчувався на руках дітей навіть тоді, коли вони їли стиглі вишні. І коли теплий літній вітрець обвівав їхній одяг, від нього теж виразно пахло трамваєм.

По небу з криком пролетіла гагара.

Хтось із дітей здригнувся.

Містер Трідден натяг свої рукавички.

— Ну, час додому. А то ваші батьки ще подумають, що я викрав вас назовсім.

У вагоні було сутінно, тихо й прохолодно, мов у аптеці-закусочній, де подають морозиво. Примовклі дітлахи повернули шурхітливі плюшеві сидіння й посідали спинами до тихого озера, до занедбаної естради та дерев’яних хідників, що мелодійно гучали під ногами, коли хтось ішов ними понад озером у невідомі краї.

«Дзень!» — негучно озвався дзвоник під ногою містера Тріддена, і трамвай полинув назад, через уже посутенілі луки з прив’ялими квітами, через зелені гайки, назад до міста, де цегла, асфальт і дерево враз немов затисли його з усіх боків. Містер Трідден зупинив вагон і випустив дітвору на оповиту тінню вулицю.

Чарлі й Дуглас останні спинилися перед схожою на висунутий язик складною приступкою вагона, вбираючи в себе гострий дух електрики й дивлячись на рукавичку містера Тріддена на мідній рукоятці важеля.

Дуглас провів пальцями по шорсткому зеленому моху сидіння, обвів поглядом срібло, мідь, вишневого кольору стелю.

— Ну що ж… бувайте здорові, містере Трідден.

— На все добре, хлопці.

— Ми ще побачимося, містере Трідден.

— Неодмінно побачимося.

Стиха зітхнули, зачиняючись, двері, сховався гофрований язик приступки. Трамвай рушив і поволі поплив у надвечір’я, ясніший за сонце, весь жовтогарячий, як мандарин, виблискуючи золотою і лимонною барвами, а потім завернув за далекий ріг і пропав, зник з очей.

— Шкільні автобуси! — мовив Чарлі, йдучи до бровки тротуару. — Так і до школи ніколи не спізнишся. Приїздитимуть і забиратимуть тебе від самого дому. Більш ніколи в житті не спізнишся. Який жах, Дуг, ти тільки подумай!

Але Дуглас, уже стоячи на лужку, уявляв собі, що буде завтра: сріблясті рейки заллють гарячою смолою, і потім ніхто й не знатиме, що тут колись ходив трамвай. Та він сам ще багато років, скільки може сьогодні осягти думкою, не забуде цієї колії, хоч би як глибоко її поховали. І якось уранці, чи то восени, чи взимку, чи навесні, прокинувшись від сну, він не підійде до вікна, а залишиться лежати у м’якому, теплому й затишному ліжку, — і тоді знов почує, як десь далеко, ще невидимий, по місту їде трамвай.

І ось із-за їхнього будинку, з-за повороту вранішньої вулиці, з широкого проїзду між рівними рядами платанів, в’язів і кленів, серед тиші, що передує початку звичного денного життя, до нього долинуть знайомі звуки. Так ніби зацокає годинник, ніби покотиться з гуркотом десяток залізних бочок, ніби задзижчить на світанні одна-єдина велетенська бабка. Наче карусель, наче маленький електричний вихор з голубою блискавицею, промайне і зникне з очей трамвай. Тільки дзвоник дзенькне! І засичить, як сифон з газованою водою, пневматична втулка, опускаючи й піднімаючи складну приступку, і знов почнеться сон, а трамвай попливе собі далі своєю потаємною, похованою колією до якоїсь потаємної, похованої мети…

— Поганяємо м’яча після вечері? — спитав Чарлі.

— Аякже, — відказав Дуглас. — Поганяємо.

Відомості про Джона Хаффа, дванадцяти років, дуже прості, і викласти їх не довго. Він умів читати сліди краще за будь-якого індіанця з племені чокто або черокі, вмів стрибнути з-під самого неба, мов шимпанзе з ліани, міг цілі дві хвилини залишатися під водою та ще й проплисти за цей час ярдів п’ятдесят за течією. Коли у грі на нього йшов м’яч, Джон відбивав його аж ген у яблуневі крони, так що сипалися додолу стиглі яблука. Він міг спритно перескочити через шестифутову садову огорожу, швидше за будь-кого з хлоп’ячої ватаги опинитися на дереві, наїстися по зав’язку солодких персиків і так само швидко зіслизнути вниз. Бігав він сміючись, сідав легко, мов птах. Ніколи ні до кого не задирався. Мав добре серце. Чуприна в нього була темна й кучерява, а зуби білі як молоко. Він знав напам’ять слова всіх ковбойських пісень і залюбки навчав їх кожного, хто просив його про це. Знав назви всіх польових і лісових квітів, знав, коли зійде і зайде місяць, коли має бути приплив, а коли відплив. Одне слово, в очах Дугласа Сполдінга він був єдиним божеством у цілому Грінтауні, штат Іллінойс, яке жило в двадцятому столітті.

І ось Джон і Дуглас бродять поза містом, день знову теплий і якийсь зграбний, наче мармурова кулька, високо над головою здіймається блакитна скляна чаша неба, а під ногами, виблискуючи проти сонця, розбігаються по білому камінні прозорі струмки. Погідний день, досконалий, мов вогник свічки.

Дуглас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла. І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце шпаком і підбиває ногою м’ячика, а ти тим часом хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш нічого тобі не треба, до всього можна доторкнутися рукою — так воно близько, напохваті, — і все воно таким залишиться.

Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.

Джон Хафф уже кілька хвилин щось неголосно говорив. Аж ось Дуглас зупинився на стежці й звів на нього очі.

— Джоне, повтори, що ти сказав.

— Та ти ж чув, Дуг.

— Ти сказав, що… їдеш звідси?

— Ось і квиток уже в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-чах-чах! Ту-ту-у-у… — Голос його завмер.

Потім Джон урочисто видобув з кишені жовто-зелений залізничний квиток, і обидва хлопці почали його розглядати.

— Сьогодні ввечері! — вигукнув Дуглас. — Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!