Атож, навіть бабуся, спустившись узимку в підвал по червневу снагу, мабуть, тихенько постоїть там одинцем у таємному спілкуванні з власною душею, — так само, як і дідусь, і батько, і дядечко Берт, і хтось іще з домочадців, — і полине уявою в давноминулі дні, з далекими прогулянками за місто, з теплими дощами, з духом пшеничних ланів, смаженої кукурудзи, свіжоскошеного сіна. Навіть бабуся знов і знов повторюватиме ці прекрасні, золоті слова, так само, як їх сказано щойно, коли квіти висипали в прес, так само, як їх буде повторювано кожної зими, кожної білої зими ще багато років по тому. Знов і знов злітатимуть вони з уст, мов усмішка, мов несподіваний сонячний промінчик серед темряви.

Кульбабове вино. Кульбабове вино. Кульбабове вино.

Годі було почути, як вони з’являлись. І майже не чути, як зникали. Тільки трава хилилася додолу, а потім знову підводилась. Вони бігли вниз схилами пагорба, наче тіні від хмаринок, — прудконогі хлопчаки літа.

Дуглас відстав від інших і заблукав. Відсапуючись, він спинився над яром, на самому краю темного провалля, звідки віяло холодом. Нашорошивши вуха, мов сполоханий олень, він зачув небезпеку, грізну й давню як світ. Там місто розпадалося на дві половини. Там кінчалася цивілізація. Там була лише вічко жива земля, і щогодини на ній відбувалися мільйони смертей і народжень.

І були там стежки, протоптані чи ще не протоптані, які свідчили про потяг хлопців до мандрів, безнастанних мандрів, потрібних їм, щоб вирости справжніми чоловіками.

Дуглас обернувся. Одна стежка великою припалою порохом змією повзла до льодовні, де в золоті літні дні жила зима. Друга збігала до розжареного піщаного берега липневого озера. Третя вела до дерев, де хлопці, сховавшись серед рясного листя, могли рости й достигати разом з іще зеленими яблуками-кисличками. Ще одна — до персикового садка, до шпалер винограду, до кавунів, що, приспані сонцем, дрімали на грядках, мов великі смугасті коти. Ота, дарма що запустіла й звивиста, вперто тяглася до школи. Оця, пряма, мов стріла, бігла просто до кіно, де в суботу на ранкових сеансах показували ковбойські фільми. А ота, що понад струмком, виводила за місто, в зелений обшир. Дуглас звернув очі туди.

Хто б міг сказати, де кінчалося місто й починався той обшир чи навпаки? Хто б міг сказати, що до чого належить — місто до нього чи він до міста? Завжди існувала й існуватиме невизначена межа, де ці два суперники сходились у двобої і один з них на певний час брав гору, заволодіваючи то якоюсь стежиною, то видолинком, то галявиною, то деревом чи кущем. Неозоре суходільне море трав і квітів розливалося в далеких безлюдних полях, серед яких лише подекуди траплялися поодинокі ферми, і в пору літнього буяння наринало на місто. Кожної ночі зелений простір лук і далеких полів вливався яром до міста, несучи з собою вологий трав’яний дух, і місто немов порожніло, мертвіло і знов погрузало в землю. І кожного ранку виявлялося, що яр ще трохи вклинився в місто, погрожуючи затягти в себе гаражі, так, наче то діряві, затоплені водою човни, і поглинути старезні автомобілі, залишені на поталу дощам та іржі.

— Гей! Гей! — То мчали крізь таємниці яру, міста її часу Джон Хафф і Чарлі Вудмен. — Егей!

Дуглас поволі рушив стежкою, що вела за місто. Справді-бо, треба було прийти сюди, до яру, щоб побачити дві найважливіші в житті речі — як ведеться у світі людей і як ведеться у світі природи. Зрештою, місто являло собою лише великий корабель, повний люду, що вижив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився, очищаючи свою плавучу оселю від бур’яну та іржі. Час від часу якась шлюпка-халупа, рідна дитина того корабля, змита безгучною бурею часу, потопала в німотних хвилях термітників і мурашників, провалювалася в невситиму пащу яру, щоб відчути, як у гарячих бур’янах мигтять і шарудять, мов сухий папір, міріади коників; щоб геть заглухнути під пеленою пороху та павутиння і врешті розсипатись купою закіптюжених уламків, немов гробниця в нищівному вогні, запаленому блакитною блискавкою, що миттєвим фотоспалахом осяває цей тріумф природи.

То ось що вабило сюди Дугласа — оте потаємне змагання, в якому людина уривала щось у природи, а природа знов і знов відвойовувала своє, і так з року в рік; у одначе він знав, що місто ніколи не здобуває справжньої перемоги — воно живе в постійній прихованій небезпеці, озброївшись газонокосарками, обприскувачами, садовими ножицями, і вперто пливе вперед, поки його спонукає до цього цивілізація; але кожний будинок у ньому можуть одного дня захлюпнути й поховати навіки зелені хвилі, і тоді згине без сліду й останній городянин, а його газонокосарки, сапки й лопати, з’їдені іржею, розсиплються на порох.

Місто. Зелений простір… Будинки. Яр… Дуглас розгублено позирав то туди, то туди. Як же поєднати між собою цих двох суперників, як збагнути взаємозв’язок між ними, коли…

Очі його втупились у землю.

Перший літній обряд — збирання кульбабового цвіту й заготівля вина — лишився позаду. Тепер треба було братися до другого, але Дуглас наче закляк і не зрушав з місця.

— Дуг!.. Доганяй!.. Ду-у-уг!.. — Голоси хлопців затихли вдалині.

— Я живий, — промовив Дуглас. — Але що з того? Вони живіші, ніж я. Чому ж так? Чому?

Та отак стоячи сам-один, дивлячись на свої нерухомі ноги, він зрозумів, у чому річ…

Того вечора, повертаючись додому з кіно разом з батьками та братом Томом, Дуглас побачив у ясно освітленій вітрині крамниці тенісні туфлі. Він квапливо відвів очі, але його ноги вже були в тих туфлях і відірвалися від землі, а тоді чимдуж помчали вперед. Закрутилася земля, залопотіли, мов крила, полотняні піддашки над вітринами — такий вихор зняв він за собою. А його батьки та брат спокійнісінько простували далі. Дуглас задкував між ними, не відриваючи очей від тенісних туфель в опівнічній вітрині, яку вони щойно поминули.

— Гарна була картина, — сказала мати.

— Еге ж, — промимрив Дуглас.

Був уже червень, і давно минув час купувати на літо парусинові туфлі, легкі й тихі, наче теплий дощик, що шелестить по тротуарах. Червень, коли земля сповнена первісної сили і все довкола в розвої. Трави все ще припливали в місто з околиць, обтікали тротуари, насувалися на будинки. У першу-ліпшу мить місто могло перехилитись на борт і піти на дно, не лишивши по собі й сліду в зеленому морі конюшини та бур’янів. І Дуглас нараз зупинився, немов прикипівши до намертво злютованої цементом червоної цегли тротуару, неспроможний ступити ні кроку далі.

— Тату! — вихопилося в нього. — Отам позаду у вітрині — тенісні туфлі, оті легкоступи «Парра»…

Батько навіть не обернувся.

— А чи не скажеш ти, до чого тобі нові туфлі? Можеш пояснити?

— Ну…

А до того, що в них почуваєш себе так, наче ти вперше цього літа скинув черевики й побіг босоніж по траві. Так, наче зимової ночі вистромив ноги з-під теплої ковдри і на них війнуло холодним вітром з відчиненого вікна, а ти все тримаєш їх назовні й ховаєш назад під ковдру аж тоді, коли вони стануть мовби зліплені із снігу. У тенісних туфлях ти маєш таке відчуття, ніби вперше цього літа побрів по тихому струмку й бачиш у прозорій воді, як твої ноги, немов заломившись, ступають трохи попереду тебе самого.

— Тату, — мовив Дуглас, — це важко пояснити.

Люди, які робили тенісні туфлі, звідкись та знали, чого хочуть і потребують хлопці. Вони підмощували під устілки м’яку болотяну траву й особливі пружини, а верх ткали з волокон рослин, вибілених і обпалених сонцем У безкраїх полях. А десь глибоко в м’якому нутрі були заховані тонкі й тугі оленячі сухожилки. Люди, які робили ці туфлі, напевне, бачили багато вітрів у розбурханих кронах дерев і багато річок, що несуть свої води в озера. І все воно було в цих туфлях, і то було літо.

Дуглас спробував переказати все це словами.